хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «оборона»

Раша Гудбай. Военная слабость наших соседей.

   Много мифов создано о "великой и могучей" Росийской армии - но тем не менее, она сегодня не в состоянии защитить даже малую часть страны от захватчика.    Итак в советское время наиболее боеспособные части Советской Армии располагались на территории ГДР, Украины и Беларуси. Способствовала этому ситуация в Европе и план СССР на случай войны - где предполагалось ввести СА ещё до начала примения противником ядерного оружия. Первым эшелоном шли войска ГСВГ (общая численность на момент распада СССР около 250 тыс. человек - в основном танковые войска), затем на западноевропейском театре подключались войска Беларусского и Прикарпатского округов (соответственно они и имели мощнейший мобильный кулак - танки), Одесский был направлен на Балканы, особенно здесь был силён авиационный компонент - который в случае конфликта, должен быль прикрыть "дружественные" СССР страны - Болгарию, Румынию (хотя в последние годы существовали недомолвки между СССР и Румынией) от турецких и/или югославских бомбардировок, огромная роль отводилась десантно-штурмовым частям (в случае конфликта на Балканах именно они смогли-бы обеспечить наступление советских войск в горной местности полуострова) - а Одесский ВО традиционно считался одним из сильнейших в Советском Союзе. Киевский ВО представлял собой стратегический щит всего СССР, поскольку здесь находились важнейшие для советов объекты - "Южмаш", "КБ Морозова", а также мощнейший ресурсный, людской и инфраструктурный потенциал способный "поставить под ружьё" наибольшее количество солдат из всех ВО СССР. Кроме того находясь между двумя "передовыми" ВО, Киевский ВО представлял из себя не только мощнейший пункт ПВО, но также и базу хранения техники и вооружения, которая будет поставлена на передовые ВО в случае войны. НАИБОЛЕЕ БОЕСПОСОБНЫЕ ТАНКОВЫЕ ЧАСТИ, С НАИБОЛЕЕ СОВРЕМЕННОЙ ТЕХНИКОЙ РАСПОЛАГАЛИСЬ В УКРАИНЕ. Из более чем 50 тыс. танков, 8 тыс. были в Украине - причём в основной массе это оказались танки которые украинскими инженерами и разрабатывались - имели огромную ремонтную базу по всей территории и были самыми новыми, так как располагались на участках наиболее вероятного нанесения удара, в отношении танков таким качественным вооружением мог похвастатся ГСВГ (что естественно), Московский ВО (столичный - что тоже логично) и Минский ВО (основной танковый клин второго эшелона наступления на территорию Западной Европы). В большинстве своём стрелковое оружие и артилерия также были самыми "свежими" именно в этих частях (кто не верит - посмотрите какое вооружение сейчас используется в украинской армии - в основном 85-89-х годов, что свидетельствует о самом высоком качестве вооружений именно украинских округов, для сравнения в частях ЛЕН ВО до сих пор используют АК 49-го года выпуска...). 
   Непосредственно в войсках ВСУ сейчас находится 732 танка (все на ходу), около 3000 законсервированы на базах хранения (из них ок. 1000 в идеальном состоянии), тогда как в России только 6000 танков (из более 20 тысяч) пригодны к выполнению боевых задач... Оставлю в покое авиацию (просто не имею даных) и флот, но не думаю что результаты разнятся.
   Бюджет РФ на оборону составил: 
   Но комент - Разница бюджета 93-99 и 2000-2006 только в 10 млрд, а инфляция за это время составила около 30%, тоесть де-факто в "лихие" 90-е средств выделялось больше...
   Войны в Чечне показали низкую боеспособность армиии РФ, которая с большим трудом (уничтожив около 1млн мирных жителей) смогла частично "умиротворить" чеченов. Лишь благодаря тому, что росийская армия убивала и чеченцев и русских во время артобстрелов и бомбардировок, России удалось избежать обвинения в геноциде. Да и выиграла рос. армия эту войну, или её выиграли чечены, которые привели по-сути полевого командира к власти в республике? Кстати говоря сегодня в Чечне ситуацию контролируют сами чечены, сформировавшие батальйоны "Юг", "Восток", "Север", "Запад" да и сам Кадыров ещё личный батальйончик имеет - итого официально действующая чеченская армейская бригада, состоящая из хорошо подготовленных и опытных бойцов - хороший костяк для создания армии (у Дудаева такого "бонуса" небыло)...
   Собственно говоря о Кавказе - всю тяжесть войны с Грузией вынесли батальйоны "Восток" и "Запад", которые (в отличии от "храбрых" росиян, едущих на танках, грабящих местное население и триумфально входящих в пустые селения) пронесли всю тяжесть боёв на плечах. И именно от этих батальйонов убегали грузинские контрактники (оставим на совести грузинского командования вопрос о том, что самые новосформированные бригады из солдат не имеющих опыта не могут адекватно воевать), а не от "русских". Кстати Росии грузины дале очень даже адекватный отпор - сбив минимум три самолёта (очень интересно было-бы увидеть статистику "авиакатастроф" в августе 2008-го - наверное просто "пик" был какой-то), уничтожив колонну штаба 58-й армии - кстати по этой причине росияне просто не могли пойти дальше Гори - так как приказа небыло... и грузины перебросили с Ирака наиболее боеспособную бригаду. В таких условиях Росия ушла поджав хвост "раструбив" о "большой победе" над Грузией, но недобившись каких-либо весомых результатов.
   Далее более - современный военпром не в состоянии производить вооружение, корабли сейчас заказываются... во Франции. Оставим в покое флоты разных морей и океянов и обратимся к морю Чёрному, где догнивать нынешнему флоту РФ прийдётся до 2042 года (хотя о дате - вопрос спорный). На сегодняшний день этот флот третий в регионе (после турецкого и румынского), имеет на вооружении 1 крейсер (82 года выпуска), 2 Больших Противолодочных Корабля {по украинской класификации - "фрегат"} (72-го и 73-го годов - де-факто "гниют", из-за почтенного возраста), 3 СКР {"корвет"} (67-го, 80-го и 81-го), 7 десантных кораблей (75-го, 68-го, 65-го, 90-го, 84-го и 2 87-го), 2 ПЛ (90-го и 82-го) и ещё 26 более мелких и значимых единиц (в основном ракетные катера и минные тральщики) класса ниже (от 60-го до 90-го годов выпуска). В 2015 году (год выборов Президента Украины) количество кораблей с учётом списания от почтённого возраста (более 40 лет), 
а также максимально возможных закупок и производств не превысит 20-ти (оптимистический прогноз) единиц - де-факто украинский флот будет превосходить росийский, если корабли не будут взяты с иных баз - где и так ощущается нехватка корабельного состава... Для сравнения в ВМСУ: 1 фрегат (92-го), 4 корвета (96-го, 2005-го, 76-го, 93-го), 2 десантных корабля (70-го и 85-го годов) и ещё около 20 единиц более низкого класса, кроме того в 2012 году ожидается спуск на воду корабля класса "корвет" с более совершенным вооружением, чем то которое имеется на вооружении стран всего Черноморского региона - до 2015-го всего планируется спуск 2-3-х единиц, что переломит чашу весов в пользу украинского флота...   
 
 
  Ситуация с вооружением в Рос. Армии просто катастрофическая - именно поэтому сейчас главным символом проведения военной реформы является глобальное сокращение ВС, с ок. 2 млн до ок. 1 млн, дабы хотя-бы частично заменить катастрофически устареваемое вооружение (более-менее ситуация с Московским ВО, который наряду с ГСВГ, Киевским, Прикарпатским, Одесским и Минским ВО считался приоритетным). 
   http://ru.wikipedia.org/wiki/Реформа_Вооружённых_сил_России_2008—2009  Здесь Вы сможете более подробно прочитать о реформе. 
   Факт в том, что по новой схеме "округ-корпус-бригада" (созданной в Украине более 10-ти лет назад) планируется иметь 81-у бригаду СВ и ок 2000 танков (в Украине 18 бригад + планируется формирование бригады морской пехоты). Но факт в том, что Украина пока не претендует на статус мировой державы и не имеет территории, которая граничит со страной в 10-ти кратном преимуществе по населению...
   А теперь про Китай - изначально власти КНР видят территорию России как свою - во многом благодаря идеологии правящей КПК (недавно кстати именно она распространила скандальное заявление о том, что в случае нападения Советского Союза на Китай, США готовы были нанести удар по Росии..), кроме того в китайских СМИ активно мусируется тема про "северных варваров", а в росийских о жестоких убийствах в Китае (один из самых распространённых приёмов психологической войны). В отличии от руководства РФ, руководство КНР не сокращает армию и вооружение а наоборот наращивает его... В частности уже сейчас в армию Китая поступает около 200 танков ежегодно (больше росийских показателей в 7 раз), китайский флот в ближайшее время планирует оснастится авианосцами - уже сейчас Тихоокеанский флот РФ не в состоянии противостоять китайским ВМС... Два приграничных округа КНР с Россией на вооружении имеют больше сил и средств нежели ВС РФ в пригарничных с КНР округах... на Дальнем Востоке РФ китайцев от 10 до 20%... Процесс завоевания Росии пошёл...  
   В случае вторжения китайских войск - наиболее трудной задачей для китайцев будет не уничтожение рос. армии, а её поиски. Так как против 400 тысячной группировки пригарничных округов КНР (а если добавить 1 млн.  солдат "резервных" частей - то ситуация вообще станет смешной) уже сейчас остаётся менее 200 тысяч, которые финансируются по остатковому принципу. Кроме того сами военные части раскиданы по всей территории Дальнего Востока и Сибири (в отличии от китайских) и неспособны противостоять вторжению многочисленной группировки. В случае начала военных действий чуть-ли не единственным способом перекидывания войск и подкреплений остаётся (как и 100 лет назад) Транссибирская железная дорога (которую скорее всего просто взорвут китайские диверсанты, тысячи которых проживают на даный момент в Сибири), второй вариант - авиатранспортировка военных частей - но для этого надо минимум оборудованные аэродромы (коих немного и они раскиданы на расстояния в сотни, а то и тысячи километров один от другого), достаточное количество транспортной авиации (пропускная способность всей транспортной авиации РФ - не сможет превысить 4-5 тысяч человек ежесуточно) и достаточная скорость оборудования мест прибытия новых войск... В общем нереально... 
  Про войска стран НАТО не стоит и говорить - даже европейская группировка НАТО превосходит по численности всю армию России и её союзников по ОДКБ, тогда как (по признанию генералов РФ) одна натовская дивизия равна трём российским по огневой мощи и подготовке... Кроме того в странах НАТО давно уже действует концепция безконтактной войны, которая впервые была применена ещё в далёком 91-м году (Буря в пустыне) и окончательно отточена в войне против Югославии - где войска НАТО не потеряли ни одного солдата...
   Экономических предпосылок к росту затрат на оборону нет - поскольку "кит росийской экономики" - природный газ постепенно вытесняется с европейского рынка более дешёвым конкурентом - сланцевым газом, который Европа добывает сама, постепенно наращивая объёмы... Поэтому не исключено, что завтра нам прийдётся столкнутся с агресивной машиной Москвы, дабы защитить Нашу страну. Ибо если Россия не сможет увеличить своё население - завтра её скушает Китай и разъест сепаратизм по типу чеченского...
   Это далеко не всё что я хотел написать - но учитывая ограниченность места в заметке ограничусь этим:)
                                                                                                                   Часть информации взята с Независимого                                                                                                                              Военного Обозрения www.nvo.ng.ru
                                                                        
 Рейтинг блогов

Новини, що замовчуються медіалядями

Українська танкова гармата пройшла повний цикл випробувань
ПАТ «Старокраматорський машинобудівний завод» показав танкову гармату власного виробництва під час «Ліги оборонних підприємств України», що проходить у Києві. Гармата пройшла повний цикл випробувань, витримала настріл у 700 підкаліберних снарядів з підтвердженням усіх інших вимог. Завод заявляє про готовність виробляти всю лінійку артилерійських стволів від 122 до 155 мм, як гладкоствольних, так і нарізних.

Думаю, що це вкрай важливо – з огляду на потребу заміни стволів гармат як на наших танках, так і на артсистемах, – написав Згурець

Представлена на виставці гармата КБА-3 призначена для встановлення на основні бойові танки Т-80УД, Т-84, і БМ «Оплот». Використовується також при модернізації інших танків, зокрема Т-64. Саме вона використана на експортних бойових машинах БМ «Оплот».



5 вересня 1240 року.Забута оборона.

Сьогодні, 5 вересня, виповнюється 771-ша річниця початку оборони Києва від монголо-татарської орди хана Батия. Пропоную розвідку керівника Київського Історичного клубу Юрія Шевчука щодо маловідомих широкому колу громадян України обставин цієї трагічної та водночас героїчної події в історії нашого народу.

                                                      Оборона Києва 1240 року.

В радянські часи інформація про взяття Києва ордою хана Батия подавалась таким чином, що місто було взяте ледь не за один день. Щось на зразок *...дочекались монголи, поки лід замерзне, переправились, почали облогу, пробили Лядські Ворота і ввірвались в місто.Перед штурмом останньої оборонної споруди - Десятинної церкви - перепочили ніч, і наступного дня за допомогою таранів зруйнували святиню. Останні оборонці загинули всі під уламками.Це сталося 6 грудня 1240 року.*

   Та тільки є факти, що руйнують цей ідеологічний міф, що покликаний був надати додаткової ваги думці про неймовірну слабкість Києва, його невпливовість та малозначущість серед міст давньої Русі вже з другої половини 12 сторіччя. Тому і з року в рік, з твору в твір впроваджувалась єдина дата - дата падіння,6грудня. А про початок неймовірного бліцкригу орди *чомусь* воліли не згадувати. Десь, перед морозами...

   Велетенська орда хана Батия підійшла до Києва 5 вересня 1240 року. Одразу кілька давньоруських літописів, причому різних за територіальним походженням: Супрасльський (західна Україна), Псковський та літопис Авраамки (Смоленськ) , вказують на цю дату початку облоги.І, відповідно, героїчної оборони киян від страшного і до того часу майже непереможного ворога.

   Певну плутанину безперечно внесли події попередньої осені - 1239 року. Тоді, після взяття давньоруських міст на лівому березі Дніпра - Переяслава, Чернігова, Новгород - Сіверського та інших, хан Менгу підійшов до Києва. Він направив послів до міста з вимогою здатися. Та кияни відмовились. А далі нерідко можна було прочитати наступне : *Подивився Менгу-хан на Київ, і вражений красою його, вирішив не руйнувати таке чудове місто*...Це мабуть єдина згадка *про сентиментальність ординців*. Насправді хан як воїн зрозумів безперспективність спроб захопити Київ з тими силами. що були в нього на той час. Різниця в оборонних спорудах навіть на тлі таких центрів князівств як Чернігів та Переяслав, виявилась переконливою. Та ще й втрати під час облог далися взнаки.

   Тож наступного року в похід на правобережжя Русі вирушила велетенська орда на чолі з ханом Батиєм. Вони мали на меті підкорити Київське та Галицько-Волинське князівства. А далі перейти Карпати і рушити війною в Центральну та Південну Європу. Відповідно до цих планів військо було змобілізоване до 150 тисяч. Принаймні так вказують літописи. І навіть якщо були характерні перебільшення, все одно загальна кількість воїнів була навряд чи значно менша. Надто значну кількість території з супротивником належало підкорити.

   Отже велетенська орда стала під Києвом. "...і не чули в місті кияни один одного через ревіння верблюдів, іржання коней, скрип возів". Тепер ті, хто знає Київ - якби орда стояла на лівому березі Дніпра, який аж ніяк не був вужчим, ніж нині, чи було б такий гамір настільки чутно, як вказав літописець? Отож ...

   Далі - облога. Вона з військової точки зору має забезпечити кілька завдань. Позбавити місто можливості поповнення запасів їжі, відрізати від можливої допомоги та виходу з міста як військ, так і окремих громадян. Тепер знову уявімо собі, яким чином це можна було забезпечити з Дарниці чи Троєщини. Повне безглуздя...

   Нарешті. ще одна підстава назавжди поховати міф про очікування на другому березі Дніпра. Провіант. За рік, в 1239, орда вже пройшлась лівим берегом. Тож мало що залишилось для забезпечення потреб величезної армії. Міфотворці *забули*  про похід Наполеона 1812 та повернення тим же шляхом. А навряд чи французи лютували більше ординців...Казки про *очікування льоду для переправи* для тих, хто не знає про існування на Дніпрі від Чорного моря до Києва кількох бродів. Орді вони були відомі ще з 1223р, після Калки. Тоді вони дійшли аж до Зарубу - кількадесят кілометрів південніше Трипілля. 

   Пройшовши через Поросся з його лінією оборони з боями-облогами, хан Батий 5 вересня оточив Київ. Частина війська розійшлась навколо для впокорення малих населених пунктів та поповнення запасів їжі. І звичайно ж - бранців. Основне військо почало облогу. Великою спокусою для Батия було першим прорвати оборону Золотих Воріт, що до того часу не вдавалось нікому. Але лише з невеликим загоном дружини Данила Галицького на чолі з воєводою тисяцьким Дмитром київське ополчення відбило багаточисленні штурми. Адже багато чоловіків мали бойовий досвід, в тому числі і в дружинах різних князів. А славетні київські самостріли (арбалети), що за два сторіччя стали основою герба міста, в руках вмілих стрільців досить добре впорались з найкращими обладунками знатних ординських воїнів.

   Виснажлива оборона лінії міста Ярослава продовжувалась понад 10 тижнів. Далі знову деяка плутанина. Одні джерела вказують падіння міста на 19 листопада. Інші - 6 грудня. Можливо, це через різні дати падіння різних ліній оборони. Адже була ще і лінія міста Володимира. В будь-якому випадку далеко не такі слабкі як гадалось Лядські ворота ( рів-17м ширина,8м - глибина ! та ще багатометровий вал. Це було встановлено під час реконструкції Майдану в 2001 році. Тоді ж відкопали частину Лядських воріт із заборолами - стінами фортеці. Але вночі *раптом* багатотонна бетонна балка впала на безцінні залишки. Цей злочин тодішньої зажерливої як і всі інші до забудов київської влади ще потребує розслідування та покарання). Тому лише після замерзання Козиного болота та рову перед валом і воротами орда змогла наблизити свої найсучасніші на той час метальні машини-пороки на вбивчу для стін відстань. Після пробиття частини стіни в запеклій битві найкращі воїни орди змогли попри втрати та опір киян ввірватися в місто. А далі розпочались бої за кожний будинок. Так дійшло до лінії міста Володимира. Наступ ворога зупинили. Настав перепочинок - сил не залишилось навіть у ординців. Скільки тривала оборона фортеці Володимира - незрозуміло. Можливо один день. Можливо з 19 по 6. Відома дата падіння останнього рубежу киян Десятинної церкви - 6 грудня. Сьогодні на тому місці є пам'ятна кам'яна брила оборонцям Києва.

   Спекуляції щодо тривалості оборони не були єдиними. Сторіччями втокмачували в голови думку про повне знищення Києва з усіма жителями і майже повне припинення цивілізованого життя як міста. Та тільки не все так, як подавалось. Вже в 1246 році посол Папи Іннокентія до Орди Плано Карпіні вказував на існування в Києві *всього 200 дворів*. Але двори в Києві не були малими за:приблизними підрахунками кількість жителів у них була близько 2 000 чоловік. Із церков окрім Десятинної про знищення інших не вказувалось. На Подолі жителі швидко відновили торгівельно-ремісницькі двори. Лише Поділ в 1399р зібрав на відкуп війську хана Едигея коштів як вся *процветающая* Москва. Втрати були безперечно значними. Та місто відновилось.

   Насамкінець хотілось би нагадати нашим можновладцям про необхідність зміни дати святкування Дня Збройних Сил України. Вона чомусь припадає на...6 грудня. Не найкращий день в нашій історії. Тож варто пошукати більш позитивну для України та її війська дату. Вони є. Ми вміли перемагати. А пам'ять про простих киян, що не здавались на милість лютого ворога три місяці 1240 року має бути з нами.    

Юрій Шевчук, Центр Розвитку Патріотичних Програм.

Чем больше в армии ду...

Сегодня, "пачтишта случайна", имел честь/возможность/счастье/несчастье/глупость (нужное подчеркнуть ;)) присутствовать на телемосте с министром обороны Украины паном Ежелем Михаилом Брониславовичем.




Душераздирающее, скажу я вам, друзья мои, получилось зрелище omgtears... 

Мало того, что пан министр обороны, который просто обязан подавать всем пример точности и пунктуальности, опоздал к запланированному времени начала телемоста на 47 минут (зайдя наконец-то в студию, он сказал фразу типа: "я извиняюсь, задержался на полчасика, в пробках стояли, но мы это компенсируем"), по первым его словам создалось впечатление, что он не знает толком, куда и зачем приехал и что будет происходить.

В телемосте принимали участие пять городов: Киев, как резиденция пана министра, Одесса, Днепропетровск, Харьков и Львов. Поскольку видеокамеры и мониторы включили вовремя, было весьма интересно наблюдать, как постепенно сближались (в процессе ожидания Ежеля) по форме и ядовитости реплики участников телемоста из разных городов относительно причин опоздания верховного воеводы и хлипкости перспектив Украины вовремя начать военную кампанию, ежели такая, не дай Бог, приключится.

Действительность, однако, превзошла (в негативном смысле) все язвительные предположения. Человек, руководящий вооруженными силами страны, не смог дать связный ответ ни на один поставленный ему конкретный вопрос. Всё свелось к шаблонным фразам типа "войска должны быть такими, чтобы они могли выполнить поставленную перед ними задачу" или "давайте будем патриотами и будем видеть дела в хорошем свете". Шедевром мероприятия стал ответ на вопрос о планируемой численности Украинской армии: "у нас на всё ведутся рассчеты и я могу точно сказать, что численность армии будет оптимальной".

Понятно, что министр обороны - не министр иностранных дел, речистым дипломатом быть не обязан... Но хотя бы вкратце, популярно, объяснить народу: какая и зачем нужна Украине армия - это-то он должен мочь. Однако в реальности наиболее эмоциональной, красноречивой и продолжительной стала тирада о "нехороших людях" и даже "негодяях", предшествовавших ему на высоком министерском посту - они, дескать, бессовестно продали всё, что можно было продать. Тут, видимо, проявилась досада, что нынешнему министру и продать-то уже толком нечего.

Всё это было бы смешно, если бы не было так грустно. Но с другой стороны, может быть именно понимание абсолютной неадекватности некоторых высших руководителей занимаемым ими постам подвигнет наконец-то народ Украины обратиться к Богу с молитвой:
 "Сохрани нас, Господь, от войны внутренней и вторжения внешнего. 
Дай, Господи, мудрости и разумения руководителям нашим. 
Боже, благослови Украину!"
preypreyprey

Як боротися з піратами...

   Дивлячись ТВ, читаючи газети і журнали, слухаючи радіо - Ми постійно наштовхуємося на повідомлення про захоплення сомалійськими піратами українських громадян.
   Наша влада не дивлячись на її колір - ніколи не могла зробити достойної відповіді, а ресурси для відповіді у нас є...
   Є спеціальні загони для операцій по звільненню заручників, наприклад 73-й окремий морський центр спеціальних операцій ("морські котики").

Військова частина - А-1594

Місце дислокацій - Очаків, Миколаївська область

Підпорядкування - подвійне, Командуванню ВМСУ та ГУР МОУ.

   Задачі Центру:

- проведення розвідувальних заходів;

здійснення диверсій;

- підводне мінування;

- розмінування;

- захоплення суден;

- захоплення берегових споруд.

 Підрозділ може бути задіяний поза територією України. 

У розпорядженні Центру знаходяться на ступні судна: "Переяслав", "Нетішин", "Сватове" та інш. 

Підрозділи бойових плавців Центру комплектуються виключно офіцерами та контрактниками. Окрім водолазної бійці проходять парашутну та альпіністську підготовку. Значна частина бійців володіє іноземними мовами та залучається до оперативних заходів ГУР МОУ.

Історія Центру розпочалася півстоліття тому, ще за радянських часів. Бійці тодішньої 17 бригади спеціального призначення ЧФ першими здійснили стрибки на воду з парашутом у водолазному спорядженні, а також без парашута з надмалих висот. Першими десантувалися з торпедного відсіку підводного човна. А після розвалу СРСР бригада одною з перших присягнула на вірність Україні 10 квітня 1992 року, ще до офіційного розподілу флоту між Україною та Росією. Ключова роль у цій події належала тодішньому командиру бригади Анатолію Карпенку. До 2004 року частина базувалася на рукотворному острові Первомайський.

 

На озброєнні Центру стоїть спеціальна підводна зброя: пістолет СПП-1 та автомат АПС, а також автоматичний пістолет Стечкіна, зброя АК-серії, СВД, РПГ-26.  

Тож допоки терпіти будемо зухвалі напади піратів?..
                                                              Частина матеріалу взято з www.mil.in.ua

Хортиця

Острів Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, унікальність якого –у рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів, пам’яток геології, культури, історії...

Основу найбільшого острова на Дніпрі (довжина 12, ширина, в середньому, 2,5 км, загальна площа – 2360 га, відстань від Києва до Запоріжжя – 568 км.) складають граніти і гнейси, яким близько двох мільярдів років. Природна унікальність Хортиці в тому, що тут у мініатюрі представлені зразки всіх ландшафтних зон України.

Дуже важливою та значущою є історична спадщина цього краю. Саме тут, за однією з версій, навесні 972 р. загинув Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої історії України. Вважається, що з Хортиці вирушали у козацькі походи проти поляків оспівані українським народом Северин Наливайко, Криштов Косинський, ІванСулима. Бував тут і гетьман Петро Сагайдачний зі своїм військом. Саме на Хортиці Богдан Хмельницький отримав підтримку реєстрових козаків у часи Визвольної війни у 1648–1654 рр.

Розкопки, проведені археологами заповідника, дають підстави стверджувати, що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини. Саме тут виявлено військове поселення Х–ХІV ст., а окремі знахідки ( зброя, кераміка ) свідчать про те, що коріння цього унікального об’єкта сягає глибше на кілька століть( !!! )У п’яти досліджених „напівземлянках” (археологи називають їх „куренями”) мешкали оборонці не лише Хортиці, а й частини південних рубежів тогочасної української держави.

Сьогодні завершилося будівництво історико-культурного комплексу “Запорозька Січ”, яке розпочалося          у  2004 р. на свято Покрови, у День українського козацтва.

Комплекс „Скіфський стан” нараховує одинадцять курганів – „живих”, реконструйованих та стилізованих. Кургани (найстаріший із них споруджений представниками культур доби бронзи у ІІІ тисячолітті до н.е., а наймолодший – скіфами у ІІІ ст. до н.е.) розташовувалися кількома групами на узбіччі так званого Скіфського шляху, що колись проходив уздовж Хортиці її серединною, підвищеною частиною. Сьогодні на курганах установлено стародавні скульптури, людиноподібні стели, гармати, ступи, корита, жорна, скульптури, кам’яні стовпи та хрести – знайдені у навколишніх селах і привезені на Хортицю.

У Музеї історії запорозького козацтва, відкритому на території заповідника у 1983 р., зібрано понад 30 тис. експонатів, які охоплюють історичний період від палеоліту до ХІХ ст. н. е. Експозицію доповнюють чотири діорами. Переважна більшість експонатів знайдена саме на Хортиці.Це – кам’яні знаряддя праці, кераміка, зброя, якорі, фрагменти старовинних човнів, стовбур дуба, який був зрубаний кілька тисячоліть тому і стільки ж пролежав на Дніпровському дні.

Улітку 1843 р. 29-річний Тарас Шевченко, подорожуючи Україною, побував іна Хортиці. У травні 2005 р. з допомогою краєзнавців визначено маршрут, яким ходив по Хортиці поет, та оздоблено його сімома гранітними брилами. На брилах висічені рядки із творів Великого Кобзаря.

Музей.  Адреса: 69017, м. Запоріжжя, о. Хортиця.       Тел.: (0612) 52-73-17, (0612) 52-51-88. Час роботи: з 10:00 до 17:00, Пн – вихідний.

про страх

Про страх, про єеси брехливі, та ще много цікавих моментів...

автор: Олександр Косвінцев

Ввівши в Україну війська, Путін виклав останній козир. Такий висновок недавно зробив керівник інформаційного центру «Правого сектора» Борислав Береза. Активіст навіть виніс ці слова в заголовок статті для видання «Новий час».

«Крах проекту «Новоросія» нікого не дивує. Він і не мав бути реалізований до стану незалежної держави», – міркував Береза. За його словами, спочатку задумка кремлівських «інтриганів була на рівні створення серйозної дестабілізуючої ситуації в Україні та відстоювання своїх інтересів в торгах із Заходом за вплив у нашій державі». Україні в цій грі, на думку автора, належала роль не гравця і навіть не фігури, а шахової дошки.

Такі оцінки зараз висловлює багато аналітиків. На мій погляд, вони не цілком влучають у ціль. Навряд чи Кремль хотів створити «Новоросію» тільки заради торгів із Заходом. І це – теж, але не єдине. Швидше за все, Путін спочатку затівав варіативну і безпрограшну гру: вийде відразу створити нову підконтрольну «державу» – добре, не вийде – буде зона нестабільності й плацдарм для наступу на Україну в майбутньому.

Кінцева мета кремлівського бандита – не міфічний «договірняк» зі західними країнами. Вся логіка його дій підказує, що основною мрією російського агресора щодо України є її знищення як незалежної держави. Лідери провідних країн Євросоюзу могли б на це піти, адже іржа путінщини глибоко проникла в їхнє середовище. Та досягти такої домовленості зі США практично неможливо в силу хоча б не дуже міцних позицій президента Обами в американському Конгресі, а він не дозволить це зробити.

Утім, достовірно дізнатися плани колишнього кадебешника ми не зможемо ніколи. Практично всі основні рішення Путін ухвалює одноосібно, як абсолютний монарх, і досить непередбачувано. За оцінками низки фахівців, ця людина має серйозні психологічні і почасти психічні відхилення. А найбезрадісніше те, що у нього в запасі є й інші великі козирі, а не тільки банди найманців і регулярні війська.

Вважається, що головним козирем кремлівського свавільника є наявність у Росії ядерної зброї та балістичних ракет. Створював їх не Путін; у колишніх господарів «атомної валізки» ніколи не виникало бажання нею скористатися. Путін же знахабнів настільки, що став відкрито погрожувати зброєю масового знищення країні, яку росіяни ще недавно вважали братською. Країні, що розташована майже в центрі густонаселеного континенту.

Напередодні саміту НАТО, що відбувся 4-5 вересня в Уельсі (Велика Британія), біснуватий фюрер виступав на форумі прокремлівської молоді. Звідти він знову пихато нагадав світові про те, що «Росія – одна з найпотужніших ядерних держав». Світова преса відразу почала гадати: мовляв, насправді Путін ніколи б не застосував ядерну зброю, чи не так? На жаль, точної відповіді на це питання не може дати ніхто.

Багато що залежить від оточення «царя», вважає відомий російський вчений і публіцист Андрій Піонтковський. За його інформацією, в оточенні Путіна є і «партія миру», і «партія війни». «Голуби» пропонують йому зараз, в момент оголошеного в Мінську перемир'я, заявити про перемогу в Україні і вийти з конфлікту, і це могло б зняти гостроту протистояння. Але на цьому шляху Путін буде виглядати переможеним. Імідж непогрішного і рішучого правителя – одна з основ його влади.

«Яструби» радять своєму господареві піти іншим шляхом: провести показову «конвенціональну війну з НАТО». На думку експертів, у цьому разі в автократа буде тільки один варіант: ядерний удар.

Уельський саміт НАТО показав, що лідери західних країн всерйоз сприймають цю гіпотетичну загрозу. Або принаймні використовують її для якихось своїх політичних маневрів.

На саміті українському президентові було надано найповажніший прийом. З ним зустрічалися глави найсильніших держав-членів Альянсу. Порошенко отримав обіцянку, що буде створено кілька фондів для модернізації української армії. Крім того, НАТО ще раз підтвердило, що повністю солідарне з Україною в конфлікті, який розгорнувся. Прозвучали також чергові вимоги до Росії про виведення її військ з української території, припинення постачання терористів зброєю і грошима.

Провальним, як писали деякі видання, саміт назвати ніяк не можна, але і проривним – теж. Основні члени Альянсу фактично ухилилися від обіцянок постачати в Україну сучасну летальну зброю, здатну зрівняти сили протиборчих сторін. Не почула країна, яка зазнала нападу, й зобов'язань про її прийом в оборонний блок колись у майбутньому. Питання ніби зависло в повітрі.

«НАТО занадто побоюється погроз Росії, щоб допустити до своїх лав Україну», – пояснив впливовий американський тижневик Time. Багато публікацій світової преси з цього приводу були значно уїдливішими.

Справді, допомога Україні фінансами (а вона могла бути і більшою в умовах війни) та військово-технічною продукцією нелетального призначення з боку розвинених країн – це дуже благородний жест. Щодо всього іншого, то тут лідери країн-членів НАТО, очевидно, виходять з хибних уявлень. Прагнучи вберегти світ від ядерної пожежі, Альянс чомусь відмовляє Україні в прямій військовій допомозі нестратегічного характеру. Це розпалює військовий свербіж Путіна, який бачить перед собою економічно ослаблену країну, що спливає кров'ю.

Характерно, що США, Великобританія, Німеччина та інші західні держави, висловлюючи занепокоєність діями Росії, жодного разу не поставили перед ООН питання про введення в зону збройного протистояння «блакитних шоломів». А чому? Світ знає чимало прикладів застосування миротворчих сил ООН у значно менш кривавих конфліктах, і це є одним з головних завдань Об'єднаних Націй. Відмовляючи Україні у міжнародній миротворчій допомозі, Захід фактично підштовхує Путіна до форсування військових дій на її території.

Попри досягнуту в Мінську угоду про перемир'я підконтрольні Кремлю бойовики вели обстріл житлових кварталів і позицій української армії. Самопроголошений «народний губернатор» так званої Донецької народної республіки Губарєв презирливо заявив, що він і його бойовики «плювати хотіли» на оголошений режим перемир'я. Про це він написав на своїй сторінці у Фейсбуці.

Не менш «наплювально» поводиться і кремлівський покровитель терористів. За його наказом через міждержавний кордон в Україну продовжує проникати російська бронетехніка. На кордоні накопичуються елітні путінські війська...

Екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі, котрий непогано вивчив повадки правителя Росії, застерігає українців від потрапляння у політичну пастку. «Треба розуміти, що перемир'я саме по собі не означає мир. Головне – не попастися в цю пастку про довгостроковий мир. Путін бреше кожен раз, коли справа стосується тактичних питань, і практично не приховує, що бреше», – говорить Саакашвілі. За його оцінками, Путін прагнутиме пробити сухопутний коридор до Криму, для чого буде потрібно взяти Маріуполь і низку інших населених пунктів...

Переговори в Мінську відбулися. Папери про перемир'я підписані. А війна фактично триває. Надходять відомості про нові жертви серед українських солдатів і цивільного населення. Така ціна нерішучості чи завуальованої пропутінської позиції низки країн Заходу.

Власне кажучи, нерішучість Заходу і його панічний страх перед війною в Європі – ось головний козир кремлівського пахана в цьому затяжному конфлікті. Такий козир у цій грі навіть грізніший за ядерну зброю.

Утім, задіявши стратегічний потенціал, Путін поставить під загрозу власні території. А це навряд чи сподобається росіянам. І російський лідер це не може не розуміти. Ось чому, демонстративно розмахуючи ядерним кийком, путіністи роблять ставку на десантні й танкові війська, артилерію і загони найманих убивць.

Що може протиставити цьому Україна? Перш за все потрібно вибивати козирі у противника.
Заявивши про відмову від позаблокового статусу (відповідний законопроект вже внесено до Верховної Ради), уряд України зробив сильний хід, але запізнілий і тому вже недостатній. Лідерам держави слід дати чітко зрозуміти світовій спільноті, що Україна починає у форсованому темпі відновлювати свій ядерний статус через невиконання Будапештського меморандуму. Весь необхідний науково-технічний потенціал у країни є.

В умовах фактичної капітуляції Заходу перед обличчям свавільної путінщини Україні потрібно рішуче і безповоротно вибити головний козир господаря Кремля: перестати боятися війни. Боятися її безглуздо: вона вже йде.

Путін – затятий негідник. Замисливши захопити, як мінімум, частину України, він може відступитися від своїх планів, та й то тимчасово, лише за однієї умови: якщо отримає рішучу і тверду відсіч. Не тільки словесну, зрозуміло.

Росія підло вбиває найкращих українських хлопців і чоловіків. Україна має повне моральне право завалити Росію «вантажами 200», щоб тамтешні батьки й матері збунтувалися. Як пишуть російські ЗМІ, вони вже починають хвилюватися. Колись чаша людського терпіння лусне...

Україну від початку вторгнення путінських «зелених чоловічків» переслідував страх війни. Це вилилося в здачу Криму практично без жодного пострілу. Кажуть, хотіли уникнути кровопролиття. Допомогло? Як бачимо, не дуже.

Україну переслідував страх війни й після вторгнення російських диверсантів на Донбас та Луганщину. Це виразилося, наприклад, в односторонньому припиненні вогню, яке в червні оголошував президент Порошенко. Допомогло? На жаль. Під час «перемир'я» бойовики отримали можливість відпочити, запаслися боєприпасами і вбили близько двадцяти українських бійців.

Україну й досі переслідує страх війни. Це виражається в тому, що повномасштабну війну називають антитерористичною операцією. Вона йде десь далеко, на околиці країни. Решта регіонів, звісно, зазнають моральний дискомфорт, але загалом живуть своїм звичним життям.

Суспільство практично не напружується. Українське телебачення рясніє передачами окупантів. В країні діють прокремлівські ЗМІ. У владних структурах – чимало хабарників. Є й новенькі: замасковані саботажники. Підготовка до оборони на більшій частині території країни пущена на самоплив. Рідкісні міста будують захисні споруди. Населення масово не готують до партизанської війни... Україна пручається, але ніби упівсили, не по-справжньому. Бери її й роби, що хочеш.

«Якби я захотів, взяв би Київ за два тижні», – нахабно заявив кремлівський бандит в недавній розмові з головою Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу. Це – реакція агресора на нерішучість державного керівництва України, його половинчастість в реалізації військової стратегії. Якщо, звичайно, така взагалі є.

Україні потрібно вибити головний козир Путіна: перестати боятися війни. Як не гірко це усвідомлювати, але тривала війна, швидше за все, неминуча, якщо заздалегідь не погодитися з втратою частини території.

 Українцям давно слід зрозуміти, що вони мають справу з досвідченим злочинцем, руки якого – по лікоть у крові. Він не зупиниться ні перед чим: ні перед сльозами жінок, ні перед смертями дітей, ні перед вбивством тисяч українських і російських хлопців. Зупинити збожеволілого сусіда можна, тільки чітко давши йому зрозуміти, що ви бажаєте миру, але готові до сутички.

звідси

Хто повернув більшовиків в Україну?

Дмитро Калинчук.

   У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.

КИДОК СТОРІЧЧЯ   Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.

   Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.

   Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.

ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ   9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

   Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.

   Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізійзагони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.

   Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».

   Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.

   Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».

   Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.

ПОШИТІ В ДУРНІ   Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.

Після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.

   І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.

   Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.

   5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.

   Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.

   А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.

   Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.

Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.

Скількі коштує нейтралітет ?

Швеція є бозаблоковою державою , її обороний кошторис складає чотирі міл'ярда Євро , при цьому весь бюджет України на 2007 рік складав 22 міл'ярда Євро , тоб то гроші які витрачає Швеція на оборону складає 1/5 від бюджета України.
Сторінки:
1
2
попередня
наступна