Витяг з книги спогадів колишнього сталініста, а згодом радянського дисидента генерала Петра Григоренка "В подполье можно встретить только крьіс".

Трухин был казнен одновременно с Власовым, о чем было сообщено в центральных советских газетах 2 августа 1946 года в разделе "Сообщение ТАСС". В 1959 году я встретил знакомого офицера, с которым виделся еще до войны. Мы разговорились. Разговор коснулся власовцев. Я сказал:

 - У меня там довольно близкие люди были.

 - Кто? - поинтересовался он.

 - Трухин Федор Иванович - мой руководитель группы в академии Генерального Штаба.

 - Трухин!? - даже с места вскочил мой собеседник, - Ну, так я твоего воспитателя в последнюю дорогу провожал.

 - Как это?

 - А вот так. Ты же помнишь, очевидно, что когда захватили Власова, в печати было сообщение об этом и указывалось, что руководители РОА предстанут перед открытым судом. К открытому суду и готовились, но поведение власовцев все испортило. Они отказались признать себя виновными в измене Родине. Все они - главные руководители движения - заявили, что боролись против сталинского террористического режима. Хотели освободить свой народ от этого режима. И потому они не изменники, а российские патриоты. Их подвергли пыткам, но ничего не добились. Тогда придумали "подсадить" к каждому их приятелей по прежней жизни. Каждый из нас, подсаженных, не скрывал для чего он подсажен. Я был подсажен не к Трухину. У него был другой, в прошлом очень близкий его друг. Я "работал" с моим бывшим приятелем. Нам всем "подсаженным" была предоставлена относительная свобода. Камера Трухина была недалеко от той, где "работал" я, поэтому я частенько заходил туда и довольно много говорил с Федором Ивановичем. Перед нами была поставлена только одна задача - уговорить Власова и его соратников признать свою вину в измене Родине и ничего не говорить против Сталина. За такое поведение было обещано сохранить жизнь.

 Кое-кто колебался, но в большинстве, в том числе Власов и Трухин, твердо стояли на неизменной позиции: "Изменником не был и признаваться в измене не буду. Сталина ненавижу. Считаю его тираном и скажу об этом на суде". Не помогли наши обещания жизненных благ. Не помогли и наши устрашающие рассказы. Мы говорили, что если они не согласятся, то судить их не будут, а запытают до смерти. Власов на эти угрозы сказал: "Я знаю. И мне страшно. Но еще страшнее оклеветать себя. А муки наши даром не пропадут. Придет время и народ добрым словом нас помянет". Трухин повторил то же самое.

 И открытого суда не получилось, - завершил свой рассказ мой собеседник. Я слышал, что их долго пытали и полумертвых повесили. Как повесили, то я даже тебе об этом не скажу...

 И я невольно подумал: "Прости, Федор Иванович".

 Но это был уже 1959 год. Я уже многое успел передумать о власовском движении. Начал я думать о нем как только узнал. Сначала не поверил. Подумал: немецкая провокация. Лично с Власовым я знаком не был, но знал его хорошо. Запомнился 1940 год. Буквально дня не было, чтоб "Красная Звезда" не писала о 99-й дивизии, которой командoвал Власов. У него была образцово поставлена стрелковая подготовка. К нему ездили за опытом мастера стрелкового дела. Я разговаривал с этими людьми и они рассказывали чудеса.

 Вторично я услышал о Власове в ноябре 1941 года, когда его 20-ая армия отвоевывала занятый немцами подмосковный Солнечногорск. Снова о нем говорили как о выдающемся военачальнике. Такие же отзывы приходили о нем и из-под Ленинграда, когда во главе 2-ой ударной армии он начал наступление в лесисто-болотистой местности, нанося удар во фланг и тыл немецкой группировке, осадившей Ленинград.

 Не вязалась эта фигура у меня с образом изменника родины. Провокация! говорил я себе. Но... сведения подтвердились. Власов с помощью немцев создает из военнопленных Российскую Освободительную Армию (РОА). Встал мучительный вопрос: Почему?! Ведь не какой-то выскочка - кадровый офицер, коммунист, чисто русский человек, выходец из трудовой крестьянской семьи. И сердце болело. Потом я узнал, что Трухин - начальник штаба РОА. Новой боли это не прибавило. Трухина я ценил не очень высоко. Его участие во власовском движении я считал закономерным: приспособленец. Но тут новый удар. Заместителем у Трухина полковник Нерянин Андрей Георгиевич.

 Нерянин мой сокурсник по академии Генерального Штаба. А Нерянина я знал по-особому. Очень серьезный, умный офицер, хорошо схватывает новое, не боится высказать свое мнение и покритиковать начальство. Его выступления на партсобраниях носили острый и деловой характер. Часто бывало так, что либо он поднимал острый, злободневный вопрос, а я выступал в поддержку, либо наоборот. Наши друзья называли нас парой бунтарей.

 В тактике он был авторитет для всех его сотоварищей; политически он был одним из наиболее подготовленных. На семинарах высказывал независимые суждения. Был довольно основательно начитан в философских вопросах. И вот этот человек, которого я брал себе за образец, оказался тоже во власовском движении. Я так знал этого человека, что никто не мог бы убедить меня, что он пошел на этот шаг из нечестных мотивов. Он, может, и ошибается, думал я, но у него не может не быть убеждения - честного и, с его точки зрения, благородного. Но что же это за убеждение?

 В общем, Нерянин меня заставил думать. Когда верхушку РОА казнили, мысли мои стали еще тревожнее. Если они изменники, то почему их судили закрытым судом? Ведь такие преступления выгодно судить на народе. Здесь что-то не так, говорило мое сознание. Однако фактов у меня не было. Все строилось на логических суждениях. Только оказавшись в эмиграции, я добрался до истории власовского движения и смог понять всю его трагичность и безысходность.

 Но это все было потом.

 Предшественником добровольческих частей стала военизированная добровольческая вспомогательная служба, созданная на Восточном фронте по инициативе штабов групп армий осенью 1941 года. Служба
укомплектовывалась советскими военнопленными, дезертирами и добровольцами из числа местных жителей. Этих добровольцев немцы называли«Hilfwillige» или «Hiwi». «Хиви» служили в качестве охранников,
шоферов, работников складов и мастерских и т.п. К весне 1942 года численность службы превысила 200 000 человек, а к концу года достигла 1 000 000 человек.
   Зимой 1941/42 года бывший советский капитан Каминский сформировал так называемую Русскую Освободительную Национальную Армию (РОНА). Гитлеровцы произвели Каминского в генерал-майоры. Летом 1944 года, понеся тяжелые потери, РОНА сняли с фронта и отвели в Восточную Пруссию. Там РОНА передали в ведение Гиммлера и переформировали в бригаду СС.
   Бригада Каминского приобрела самую скверную репутацию. Особенно сильно бригада «прославилась» во время подавления Варшавского восстания в 1944 году. Лишь бригада СС «Dirlewanger», укомплектованная преступниками, набранными в немецких тюрьмах и концлагерях, могла соревноваться в жестокости с РОНА.
  Примерно в то же время, что и РОНА, в Белоруссии сформировали «Дружину Гиль-Родионова», а под Смоленском - Российскую Народно-Национальную Армию (РННА),которая входила в состав СС. В середине 1942 года бывший майор Красной Армии Кононов сформировал из разрозненных отрядов казачий полк, который начал нести службу в немецкомтылу, охраняя дороги от партизан.
   Летом 1942 года фронт на юге выдвинулся далеко на восток к Кавказу и Волге. Немецкая армия заняла казачьи территории. Во время Гражданской войны существовало шесть казачьих республик: Донская, Кубанская, Терская, Оренбургская, Уральская и Астраханская.Казаки встретили немцев как освободителей. Население целых станиц и городов выходило навстречу немцев с цветами и хлебом-солью. Началось стихийное формирование казачьих отрядов. Казаки носили традиционную
униформу, из тайников извлекалось оружие: шашки, пистолеты, кинжалы и винтовки.
   Из подполья вышел старый атаман Кулаков, которого считали погибшим еще в1919 году. В сопровождении сотен казаков Кулаков на коне с триумфом въехал в Полтаву. Тысячи казаков, находившихся в лагерях военнопленных, добровольно шли служить против советской власти.
   Калмыки, численность которых не превышала 80 тысяч человек, сформировали 16 кавалерийских
эскадронов, вычищали степь от отставших отрядов Красной Армии.
   Формирование казачьих отрядов шло при участии Казачьего национального освободительного движения. Задачей Движения было воссоздать казачье государство. Летом 1943 года была сформирована 1-я казачья дивизия, которую возглавил генерал фон Паннвитц. Дивизия насчитывала шесть кавалерийских полков. Вскоре дивизию развернули в XV казачий кавалерийский корпус СС, насчитывавший около 50 000 человек. Кроме того, были сформированы две казачьи бригады, 12 казачьих полков и большое
количество мелких частей. Общая численность казачьих частей превышала 250 000 человек.
   Немцы использовали казаков СС для борьбы с партизанами, охраны тылов и иногда выдвигали их на передовую.
Тем временем начали формировать Русскую Освободительную Армию. В РОА шли служить тысячи русских добровольцев, желавших сражаться с советской властью. Генерал Власов был сыном русского крестьянина из-под Нижнего Новгорода.
Известно, что к концу 1942 года в немецкой 134-й пехотной дивизии более половины личного состава были русскими.).В 1943 году число добровольцев, служащих в восточных частях, достигло 800 000.
   В конце апреля 1943 года началось формирование украинской дивизии. На это немцы пошли из-за ухудшившегося положения на фронте и активизации партизан в юго-восточных районах Польши. Решение сформировать украинскуюдивизию не вызвало большого воодушевления у местного населения,
поскольку немцы уже успели настроить многих украинцев против себя. Украинцы шли служить в дивизию главным образом из-за опасения в противном случае оказаться в числе отправленных в Рейх на работы или призванных во вспомогательные части.В дальнейшем пополнение дивизии шло уже не на добровольной основе, а по призыву (По данным R.J. Bender&Н.Р. Taylor общее число украинских *
добровольцев* составило 80 000 человек. Из этого числа было отобрано 13000человек, имевших лучшую физическую форму.).В конце 1943 года был сформирован небольшой украинский легион, который годом спустя распустили после того, как украинцы отказались воевать с поляками из АК. Командир легиона был расстрелян.
   В Сербии был также сформирован Русский оборонительный корпус, в котором служили русские эмигранты, нашедшие убежище в Югославии. Численность корпуса - около 15 000 человек.
   Русский Национальный Комитет и сам генерал Власов прилагали большие усилия для того, чтобы вызывать у немцев симпатии к антисоветскому движению (Первоначально русские контактировали с Fremde Heer Ost, возглавляемого Райнхардтом Геленом. Потом были установлены контакты с другими офицерами: Вилфредом Штрик-Штрикфельдтом, Свеном Штеенбергом и Эгоном Петерсеном. Еще позже Власов завязал отношения почти со всеми армейскими генералами на Восточном фронте, а также с руководством СС и НСДАП на востоке.)
   В октябре 1944 года Гиммлеру сообщили, что к моменту высадки союзников вНормандии более 800 000 восточных добровольцев служили в вермахте и более 100 000 – в люфтваффе и кригсмарине.
  Генерал Власов подтвердил слова Смоленского Манифеста о том, что «каждый народ получит национальную свободу, включая право на самоопределение. Однако получить эту свободу возможно лишь уничтожив Сталина и его клику».В результате Гиммлер дал согласие на формирование нового комитета – Комитета Освобождения Народов России (КОНР). 
   КОНР была прежде всего организацией русских. Украинцы, белорусы, грузины и казаки отказались присоединиться к Власову.
   С моральной точки зрения, украинцы, белорусы, казаки, грузины, армяне и туркмены не могут считаться предателями, как и представители всех других нерусских национальностей. Россия не может считаться их родиной, поэтому они имели полное право выступить на любой стороне, лишь бы добиться независимости для своих народов. А вот Власов хотя и боролся с большевистским правительством, также он воевал со своим народом, поскольку выступал на стороне Германии.
  Пражский Манифест провозглашал право всех народов России на самоопределение, однако недоверие к русским вызывало сильные сепаратистские тенденции. В результате Комитет Освобождения Народов
России был почти исключительно русской организацией. Еще чище национальный состав был в Армии КОНР.
  В армию КОНР началось массовое вступление русских добровольцев. Только за 20 ноября1943 поступило около 60 000 заявлений (Казанцев, в своей книге «Третья сила» сообщает, что в первый день было подано 62 000 заявлений. В ноябре число заявлений увеличилось до 300 000, а в декабре – до 1 000 000). Власов  сформировал штаб Армии, а также несколько офицерских частей. Для 1944/45 годов части КОНР были укомплектованы очень хорошо (более 20 000 человек в дивизии). Обе дивизии даже имели собственную
бронетехнику: танки Т-34 и истребители танков!). 1-я дивизия КОНР проходит как 600. Infanterie-Division (russ.). На самом деле это была многочисленная дивизия, достаточно хорошо оснащенная по меркам того времени. Основу дивизии составили остатки 30-й пехотной дивизии СС (русская дивизия №2). 2-я дивизия КОНР, возглавляемая генералом Г.А. Зверевым, официально называлась 650. Panzer-Grenadier Division (В некоторых документах дивизию называют пехотной – 650. Infanterie-Division (russ.).
  Казачий кавалерийский корпус генерала фон Паннвитца численностью 50 000 человек, и Русский Оборонительный Корпус численностью 15 000 человек также включили в состав армии КОНР.
   Еще одна часть армии КОНР находилась в Дании. Это был 1604-й русский полк 599-й русской бригады (другое обозначение 714-й гренадерский полк (русс.). Кроме того, части 1-й дивизии КОНР сражались в районе Фрустен-берг-Эрленхоф, то есть 30 километров к югу от Франкфурта-на-Одере. Сахаров командовал своим танковым отрядом с 9 февраля 1945 года и до первых чисел марта, после чего его отправили в
Мюнзинген. Танковый отряд сначала сражался с частями Красной Армии, занимавшими плацдарм в Нойловине, а потом в Померании. Один русский полк подчинили Отто Скорцени, в то время возглавлявшего оборону Штеттина. С 10 марта по 10 апреля полк Сахарова и фон Ламсдорфа сражался южнее Штеттина.
  Плацдарм советских войск в районе Дрездена прежде безуспешно пытались отбить немецкие части. Наступление 1-й дивизии КОНР также провалилось из-за недостаточной артиллерийской и авиационной поддержки. Атака продолжалась четыре часа, после чего было приказано отступить.
   После капитуляции только из казачьих офицеров выдали СССР :  35 генералов, 167 полковников,       283 подполковников, 375 капитанов, 1752 лейтенантов.  2 августа 1946 года в советской прессе впервые появляется упоминание о движении генерала Власова. На последней странице «Правды» сообщалось о казни через повешение Власова, Малышкина, Жиленкова, Трухина, Закутного,
Благовещенского, Меандрова, Мальцева, Буняченко, Зверева, Корбукова и Шатова. «Все подсудимые признали правомочность предъявленных обвинений: Приговор приведен в исполнение.»

Історія без міфів.

«Перша есесівська частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...", - Вадим Махно. Задля політичної доцільності історіючасто перетворювали з науки на пропаганду. Друга світова війна з трагедії мільйонів людей ще до її закінчення стала міфом. Усі ці російсько-радянські фільми про героїчних оборонців Сталінграда, Ленінграда чи Москви і штандартерфюрера Ісаєва-Штірліца, які безперервно транслюються на російських і українських каналах з нагоди річниці форсування Дніпра, початку війни, звільнення Жмеринки тощо, - яскраве тому підтвердження. Радянський міф ВВВ, який плекався десятиліттями, мав на меті об'єднати необ'єднуване, створити радянський народ. Сучасний російський міф тої війни використовується як засіб пропаганди і всередині РФ, і за її межами. Російський міф стверджує: героїчний радянський, він же російський, народ звільнив Європу і світ від фашизму. Тоді як деякі народи колишнього СРСР - у першу чергу, прибалти, кримські татари, а також Західна Україна - у той час воювали на боці німецького рейху. І, мовляв, зараз у цих країнах історію намагаються переписати: возвеличити зрадників та принизити подвиг радянських солдатів. Як і в кожному міфі, тут є частина правди. Але лише частина - насправді, більшість так званих зрадників батьківщини - етнічні росіяни. Містечко Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Тут на початку 1944 року відбулася одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни. Зараз про це нагадує лише музейна експозиція. Донедавна у музеї жодного слова не було про те, з ким саме воювала радянська армія. Нинішній директор Корсунь-Шевченківського заповідника Парасковія Степенькіна вирішила виправити помилку. Працюючи в архівах, вона з'ясувала, що на боці німців під Корсунем воювали також інші народи. Фламандська дивізія «Валонія» і ще кілька дивних, таємничих формувань: „За радянськими даними, які зберігаються в центральному архіві міністерства оборони РФ в місті Подольську, то там єсть в окремих документах, що в оточення потрапили 5-й полк кубанських козаків і 55-й полк зрадників, тобто такі дві одиниці, які були сформовані з числа радянських людей". Дізнатися більше Парасковії Степенькіній не вдалося. Уся інформація про ці формування - у закритих архівах міністерства оборони Росії. Що ж це за такі таємні військові підрозділи з числа народів колишнього СРСР у складі німецького вермахту? З 1942 року Німеччина через брак людського ресурсу почала залучати під знамена своєї армії добровольців з окупованих територій. Були створені естонські, литовські, латвійські, кримськотатарські підрозділи. На Західній Україні у 1943 році почалося створення 14 гренадерської дивізії «Галичина». Після репресій 39-41 років, вчинених НКВС на Західній Україні, німецьку армію в окремих селах зустрічали як визволителів. «Позбирали люди, думали, прийшли визволителі, позбирали яйця, кури, бо вже знали, що таке радянська влада, скільки поарештували... Мій тато, січовий стрілець, був за дивізію. Він військовий. Сказав - ну що ти в лісі будеш робити з тим обрізом? Німець така махіна і не розбила радянську владу. А ти хочеш обрізами воювати. Іди до дивізії, там вишколишся і тоді при нагоді перейдеш в УПА..» - згадує ветеран дивізії франківчанин Михайло Мулик. У 44 році дивізію «Галичина», так звану Вафен СС, або ж "СС - зброя", німецьке командування кидає під Броди. Під Бродами дивізія «Галичина» була вщент розбита радянськими військами. Згодом її намагалися відновити уже під виглядом Української національної армії. Нюрнберзький процес, до речі, не знайшов у діях «Галичини» військових злочинів чи злочинів проти мирного населення. Однак дивізія «Галичина» була далеко не першим військовим формуванням німецької армії з числа громадян Радянського Союзу. У Севастополі, який ще полюбляють називати містом «руской слави», я зустрівся із відставним моряком, військовим істориком Вадимом Махном. Він стверджує, що ще влітку 42 року, одразу після здачі міста німцям, у Севастополі була створена російська допоміжна поліція СС. Кожен 8-ий мешканець «города руской слави» співпрацював з німцями - чи то в поліції, чи у військових формуваннях: „Перша СС-ка частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...". Вадим Махно - автор книги-довідника «Повний перелік об'єднань та з'єднань третього рейху з громадян СРСР і емігрантів». Називаючи десятки російських дивізій і корпусів, сотні батальйонів і полків, Вадим Махно послуговувався винятково даними російських істориків. Одного з них - Сергія Дроб'язка - я відшукав у Москві. Дроб'язко підтверджує: переважна більшість із тих, хто воював на боці німців, - росіяни: „У складі східних легіонів вермахту служили представники всіх національностей Радянського Союзу... Можна сказати, що близько 50% становили росіяни, 20% українці, 7% білоруси, ну і решту - це кавказці, середньоазійці...» Відносно відкритою є інформація лише про частину російських формувань, які діяли на боці Німеччини. Більшість людей при розмові на цю тему згадують прізвище радянського генерала Власова. Про створені ним дивізії дозволялося говорити навіть у Радянському Союзі. І на це були причини. Генерал Власов був захоплений у полон у 1942 році. Після зустрічі з німецьким командуванням і особисто з Гімлером Власов дає згоду на формування з числа радянських військовополонених, з мешканців окупованих територій та емігрантів так званої Російської визвольної армії, також відомої під іменем РОА. Дроб'язко каже: роль РОА в роки війни перебільшувалася: „З початку 43 року починає розгортатися повним ходом пропагандистська кампанія під знаменом російської визвольної армії. У Радянському Союзі серйозно починають вірити в цей фантом. У партизанських звітах вже можна зустріти повідомлення, що в такий-то район перекинуто 3 дивізії РОА, чисельність її визначають в мільйон. Хоч насправді ніякої РОА тоді не було. Були тільки частини німецької армії, які називалися східними легіонами...» Реально ж дивізії РОА були сформовані аж у 1944 році. Тут була і авіація, і танки. У 45 році, розуміючи невідворотність поразки Третього рейху, дивізія Власова просто втікає з фронту. Частині вояків РОА вдається здатися американцям, частина потрапляє в полон до радянської армії. Власова і ще кількох його офіцерів на закритому процесі в Москві у 45 році засуджують до страти через повішання. Дивізії СС Власова наприкінці війни перестали виконувати накази німецького командування, і тому згадки про них в радянський час і в сучасній Росії хоч і не бажані, проте дозволені. Інша справа - Російська визвольна національна армія, так звана РОНА, заснована росіянином з польським та німецьким корінням Броніславом Камінським. Сергій ДРОБ'ЯЗКО: „РОНА спочатку виникла як невеликий загін міліції чи самооборони в селищі Локоть... Камінському вдалося розширити своє формування і поширити контроль на декілька районів. Місцеве німецьке командування, підтримавши цю ініціативу, передало в управління Камінському 8 районів Брянської та Орловської областей, дозволило створити фактично власні озброєні сили, які до літа 43 року виросли до 12 тисяч, мали артилерію, навіть танки." У 1943 році стається унікальна в історії Другої світової війни подія: німці дозволяють Камінському створити на території сучасної Брянської області державне формування - Брянськ-Локотську республіку. З відступом німецької армії відходять на Захід і дивізії СС РОНИ. У 44 році їх кидають на придушення Варшавського повстання. Там, за словами Дроб'язка, каміньці особливо „відзначилися": „Там «камінці» відзначались мародерством, звірствами стосовно громадянського населення, в тім числі й німецьких підданих. Це переповнило чашу терпіння німецького командування. Камінський був викликаний з Варшави у Лодзь. Постав перед судом, трибуналом СС і був розстріляний...„ Вояки РОНИ чинили злочини проти мирного населення. Десятки тисяч убитих мирних жителів - це доведений факт. На Нюрнберзькому процесі німецькі генерали навіть наводили розстріл Камінського у своє виправдання. Третім великим формуванням СС з етнічних росіян був 15 кавалерійський козачий корпус. Саме козачі формування найбільше «відзначились» на території України. Як кажуть історики, внаслідок певних маніпуляцій в середині Рейху російські козаки були оголошені майже німецьким народом, нащадками готів, які не мали нічого спільного з слов'янами, і їх можна було набирати в легіони... У 42 році в російському місті Новочеркаськ за згодою німецької влади відновлюється напівдержавне утворення Козачий стан. Паралельно на окупованих територіях Росії та України з усіх, хто називає себе козаками, формуються військові частини. В Україні російські козачі частини формуються в Криму, Херсоні, Кіровограді, на Черкащині; кожен, хто називає себе козаком, звільняється з переповнених таборів для радянських полонених і одягає німецько-козацьку форму. Більше інформації про це - у галузевому архіві Служби безпеки України. Між стелажів зі справами потрібна №65668. Олександр Пагіря, головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху галузевого державного архіву СБУ, розповідає: „Ось, зокрема, ця справа - на учасників 570-го козачого батальйону, який розташовувався на території Волині. Один з його членів, Борсуков, росіянин, він був в складі 2-го донського козачого полку, сформований у травні 43 року для боротьби проти радянських партизанів та українських повстанців на території Волині. Ось він описує одну з акцій проти повстанців, він говорить, що 12 чоловік з групи виїхало в село Майків Рівненської області для реквізиції худоби. Однак на них тут напала озброєна група місцевих жителів, очевидно, це свідчить про повстанців або групу самооборони, яка існувала в селі, з якими ця група вступила в бій. За рік бойових дій цей полк скоротився з 10 до 4 рот і був виведений. Він був повністю розбитий і розкладений..." Інші козачі частини мали завдання конвоювати українську молодь для примусових робіт у Німеччині. Живих свідків цих подій мало. Проте у містечку Городище на Черкащині мені вдалося знайти місцевого краєзнавця Володимира Чоса, якому колишній остарбайтер Микола Василенко, нині покійний, розповідав про свої невольницькі будні. Зокрема, за словами Миколи Василенка, облави на українців для примусової відправки в Німеччину організовували саме російські козаки. Перед новим 44 роком донські козаки повели майбутніх остарбайтерів пішки з Городища на Умань. Чос дослівно записав таке: „Дорогою ночували в сараях, їли сніг... І нас охороняли, супроводжували ті ж самі донські козаки, вони були на конях, при собі мали кулемет. Хто відставав, того пристрілювали. Убитих клали на сани і везли з собою, бо їх треба було здати для звітност". У 44 році триває відступ німецької армії територією України. За кільканадцять кілометрів від лінії фронту відступ прикривають козачі частини польової поліції. Автор книги про російські дивізії СС і вермахту Махно стверджує: палили українські села не німці, а росіяни в німецькій формі: „У групі армії «Південь і Південна Україна» була бригада і дивізія польової поліції, і вони відповідали за те, щоб солдати не тікали з фронту, і за те, щоб при відступі земля була знищена. В Україні знищено 1377 сіл. З них 1000 сіл на совісті східних частин. Палили не німці, палили свої ж. Ось мою Черкаську область теж спалила російська козача дивізія". Дві російські козачі бригади польової поліції при відступі німецьких військ знищили, за даними Вадима Махна, приблизно 1000 українських сіл разом із мирним населенням. Зупинився терор лише на Волині, «а потім ці хлопці дійшли - 9 тисяч чоловік в дивізії, 5 тисяч в бригаді - вони дійшли до бандерівських сіл. Є така звичка російська, козацька, фашистська - спалювати українські села, а цьому хлопці в схронах не зраділи. Від дивізії фон Шуленбурга залишився один полк, три полки розформовані через втрати. Від бригади Духопельнікова із 5000 чоловік до Львова добігло 500. Хлопці спіткнулись на бандерівські села. Їх почали тупо різати. І вирізали». Нещодавно на екранах кінотеатрів з'явився російський фільм «Адмірал», який героїзує російського імперського флотоводця Колчака. Мало хто, однак, знає, що син Колчака під час Другої світової війни був майором вермахту. Вадим Махно: „Колчак-майор вермахту, Колчак молодший, командував 813 вірменським батальйоном. Він звірів на півдні України, в Херсонській, Полтавській, Донецькій областях. Карателі. 813 вірменський батальйон вермахту. Командир Колчак-молодший. Ну карателі, що тут казати." У 45 році рештки козачих формувань здалися англійським військам у Австрії. Згодом більшість із них була видана Радянському Союзу. У 47 році козачі генерали Краснов, Шкуро і фон Панвіц були засуджені до страти і повішені. Зараз ставлення до кількамільйонної армії радянських і російських колаборантів різне. Від засудження до цілковитого схвалення. Офіційна російська влада існування десятків російських дивізій у складі СС, вермахту та навіть розвідки Абверу просто замовчує. Водночас у Москві на території Храму Всіх Святих встановлено пам'ятник - борцям «солдатам і офіцерам 15 кавалерійського козачого корпусу, за вєру і отєчєство!». Ініціатором будівництва цього знаку, кажуть, був нині покійний Патріарх Російської Православної Церкви Алєксій Второй. Є ще один такий пам'ятник - у Ростовській області. Про все це російська пропаганда у міфі Другої світової війни не згадує. Як чомусь не згадують і українські ЗМІ, які продовжують тиражувати „героїзацію" сталінської перемоги над гітлеризмом. Утім, можливо, український міф (чи його відсутність) Другої світової сформує нове покоління українців. Яким прізвище Сталіна чи Гітлера взагалі нічого не каже.