РОДИННЕ
Приїхала моя тьотя Іра. З Вільнюса.З Європи, кагбе.
Тьотя Іра має сімдесят років і, судячи з її розповідей, стільки ж проблєм і болячок. Плакалась мамі
на тему, шо внутрєнні органи не відповідають зовнішнім прагненням тьоті
Іри, а геронтологія в Литві вєсьма повєрхностна і чотко орієнтована на
внутрєнній мір кошелька.
Тьотя Іра получила шалене задоволення від нашої районної
поліклініки, котру ми щитаємо юдолью сльоз і пічалі, потому шо виглядає
вона, як санпропускник до морга. Але тьоті Ірі наша поліклініка подарила
клінічне задоволення від убітих реформами медицини айболітів, котрі от
фонаря діагностують болєзнь і пенсійних черг під кабінетами, де можна
взнати, як ту болєзнь недорого вилічити народними методами, святою водою
і молитвами до чудотворців. Но то таке.
Вопшим, тьотя Іра має страшні проблєми у Вільнюсі. Перше - вона
ніколи і ніде не працювала, бо була женою полковніка, жила у воєнному
городку і її роботою було виховувати двох дочок-близнючок: Галю і
Наташу. Цю роботу тьотя Іра спихнула на дочку спившогося прапорщика і
присвятила лучші роки свого життя пересилці сімейних фотографій дорогій
родині в Кременець.
Дочки виросли, закінчили шось економічне і вийшли в 1987 році
заміж за руских льотчиків. Тьотя Іра була настільки щаслива, що засипала
родину фотками зятів у фас, профіль і , даже, з боку вихлопної труби.
Особенним шиком щитались фотки, де рускі льотчики цюняють в паливний бак
і курять на цистернах з авіаційним пальним. Бабця так і сказала:
- Розкішні довбойоби! Ну, але шо поробиш - рускі - вони такі, хоть і трохи на людей похожі.
Вопшим, тьотя Іра жила собі в Литві стандартним тихим совєцким
щастям. Котре закінчилось, щойно совок навернувся. Рускі льотчики були
переведені разом з самольотами куда-то в Евенкскі єбєня. Жуткі литовці
розхерачили воєнний городок і дали совкам рік на вивчення мови, історії і
Конституції.
Це було немислимо. Тьотя Іра з другими узкими і узкоговорящими
запротестувала і рішила, шо здохне з голоду в тій сраній Литві, но вчити
нічого не буде. Потому шо їй і так харашо і нема чого ото такому
маленькому государству так по-крупному вимахуватись.
Галя і Наташа, як настоящі жони руских льотчиків, виїхали в
Евенкські єбєня. Но оказалось, шо тамошній воєнний городок відрізняється
від автентичного стойбіща олєнєводів лише тим, шо рядом з юртами стоять
самольоти, а в єдиному кірпічному домі находяться школа, лікарня,
дєтсад, клуб, сільрада, ЖЕК, склад авіабомб, продуктова лавка, кабінет
зоотехніка, воєнна прокуратура і магазін з водкою.
Галя і Наташа рішили, шо в Литві, хоть і жизнь-дрянь, і
русофобія, но бігати з діареєю в зарослі карлікової берізки - тоже не
лучший варіант. Прихопили з собою своїх рускіх льотчиків і вернулись до
Вільнюса.
Цей період у фотографіях не був відображений тьотьою
Ірою.Потому шо рускі льотчики, мастєра філігранного сцяння в бак і
курільщіки возлє цистерн, не були достойно оцінені литовською владою. Їм
тоже дали рік на мовну і соціальну адаптацію.
Галю і Наташу спасло економічне образованіє і вони пішли
торгувать в овощні ряди на ринок. А рускі льотчики устроїлись на
автомийку. Там їм видали красіву голубу форму і навчили мити машини
шампуньом.
Тьотя Іра тут же зреагувала пересилкою фотографій в Кременець: ось які в мене зяті, на крутій фірмі роблять.
Шампунь харашо пінився і вкусно пахнув яблуками. Рускі льотчики
по-тихому переливали той шампунь в баночки з-під "Корвалола" і несли
додому, де ним милися всі, включно з котами Жужою і Вєнькою, собакою
Паміром і осами, котрі зліталися на запах яблук.
А потом руских льотчиків підло і не по-человєчєскі записали на
відеокамеру. Ну, як вони, по привичці, цюняють в резервуар з дизпаливом.
Впаяли штраф і вигнали з роботи. Щас вони тоже на ринку палети з
овощами тягають.
Так і живуть.
- Іздєваются над нами, - каже тьотя Іра.
Ні пенсії прилічної, ні медицинської страховки, всі в одній квартирі в
якомусь вільнюському "шанхаї". Внуки до литовської школи ходять, а там
же всьо не по рускі, дітям сложно вчитись. Повна срака, кароче.
Але вони не здаються. Тримаються і вірять, шо скоро все повернеться
взад. Їх путін підтримує, руский центр їм створив, шоб вони в ньому
матрьошок малювали, співали руских пісень, пили руску водку і випилювали
великі ложки для зачерпування майбутніх благ у вселенському рускому
мірі.
- Нас за людєй нє щітают, Вєрочка.- А ми ж рускі.
- Точно? - питає моя мама. - І давно таке з тобою? Може, до врача треба
якого? В мене є один хароший, в голові дуже сильно розбирається.
- Вєрочка, ми - рускіє от Кієвской Русі. От пєрвобитного общества рускі.
- Бля, - каже мама. - Воно заразне!
- Што? - питає тьотя Іра.
- А ото помниш, як тато тіко з Сибіру вернувся? Коли ми першу корову з
телятка виростили? До тата тоді КГБ ходило перевіряти, чи він на Сибірі
виправився, чи все в порядку в нього з поніманням інтернаціоналу. То
тато ж ту корову Матрьошкою назвав. Приходить КГБ, питає в тата, чи не
сниться йому криївка, а тато Матрьошку гукає. І каже:
- Бачте, як виправився, в мене даже корова руска.
- То друге життя було, каже тьотя Іра. - Я помню.
- А помниш, як ти під грушкою заснула, а Матрьошка тебе обісрала?
- Ой! Да, вам тогда смєшно було.
- Та тоді було смішно. А тепер от, Ірко, не дуже. Бо воно, таки, заразне.
- Што заразноє?
- Руске гамно - заразне, - каже мама. - Воно тобі тоді, певно, в голову затекло і там заграло.
- Ти страшний чєловєк, Вєра. Как і тє літовци, што нам жить нє дают.
- Бля! Хто вам чого не дає? - каже мама. - Та вивчіть мову, історію, шо
там ще, здайте екзамена, получіть громадянство - і живіть по-людськи.
- Зачєм, Вєра? Ми же рускіє!..
