Декілька місяців назад я в своїй спальні замінив шпалери. Там зображена Венеція. Так якби намальована олівцем. Ну і потім, коли я вже закінчив ремонт, мені захотілося зняти свого серебряного хрестика. Чомусь новий інтер'єр моєї спальні до цього спонукав. Спочатку я його на ніч знімав. Потім вдягав зранку. Потім знову знімав, бо відчував якесь таке полегшення і свободу. Врешті настав такий момент, коли я його зняв і більше не одягнув. Ісус же не говорив носіть хрести як довбодятли.... Мабуть віра у всевишнього всетаки передбачає бути собою, відчувати теперішній момент, свободу від цих догм і шаблонів. Недавно я подивився фільм "Агора" , в якому жінку-філософа Гіпатію (3-4 ст.н.е) із Олександрії розтерзали християни, за те що вона не хотіла підкорюватися чи підлаштовуватися під них, бо була язичницею. Я хочу сказати, що те що проповідував Ісус Христос перетворили у засоби для керування суспільною думкою та людьми. Прикриваючись його ім'ям і постаттю виробили стереотипи для керування людьми, щоб отупляти їх, закрити очі, перетворити їх на слухняне стадо...
Доречі якось треба побувати у Венеції. Цікаве місто.

10. у безсоння...

відкупорюю пляшку (незнаю на радість чи на біду)
і поставив на стіл...запалив попіл скидую у кришталь

задивився як місяць мовчанням стікає у пустоту
в павутинних тенетах пітьми весь оплутаний жовтий жаль

відірвав я свій погляд застиглий в задумі в нічне вікно
наливаю неспішно у тиші мавчання й нудьги самот

це домашнє червоне чудове густе мов лікер вино
п"ю повільно смакую ковтаю рубіновий сум марнот

а у небі порізаний лезами хмарення місяць весь
аж хитається в подиху мається в розпачу в відчай ніч

і тополі в благанні здійняли мов віхоть у вітах хрест
аби день розпочався радінням і славою сонцю встріч...