хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «харків»

Харків український

Про Харків часів Громадянської війни здебільшого згадують як про цілком червоне місто, щонайменше – білогвардійське. Харків був місцем виникнення Червоного козацтва, столицею Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він радо вітав прихід Добровольчої армії генерала Денікіна. Все це, звісно, було. Проте були й інші приклади, які свідчать про прихильність значної частини населення Слобожанщини саме до української справи

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.

Спільна Справа требует создания "антигитлеровской" коалиции

  Ни для кого не секрет, что малый и средний бизнес (в отличии от крупного) за годы независимости прошел нелегкий путь становления и сейчас, после экономического кризиса подвергается самым тяжелым ударам со стороны нынешнего режима, который после отмены конституционной реформы 2004 года по сути является оккупационным.

Если в 30-е годы уничтожение <<куркулей>> происходило на фоне индустриализации страны, то сейчас режим пытается дограбить и уничтожить ту государственную промышленность, которая еще осталась. Никто сейчас не возьмется даже приблизительно оценить размер убытков нанесенных Украине оккупационным режимом.

Дискомфорта не ощущают разве что чиновники и работники частных структур, связанных с самой <<системой>> и паразитирующих за счет ограбления граждан.

Очевидно , что в нынешних условиях ни изменения в налоговый кодекс, ни самые прогрессивные законопроекты не помогут даже в случае, если будут выполнятся. Маховик уничтожения среднего класса запущен и набрал обороты. Самый оптимистичный вариант: <<Налоговые каникулы для малого и среднего бизнеса>> уже сейчас будет малоэффективен. Мы прошли точку невозврата и находимся на стадии, когда для выживания необходимы серьёзные дотаци. Если ранее для развития достаточно было не мешать, то после такого массированного удара по малому и среднему бизнесу, ему уже требуется помощь.

Более того, режим взялся физически уничтожать самый малый бизнес. По всей стране горят магазины, кафе, сносят киоски и целые рынки. Сегодня мы находимся на стадии военных действий аналогичных началу войны в 1941 году, когда советские войска отступали и оставляли города и деревни на разграбление фашистам. Люди тогда еще верили, что советская армия быстро вернется и разгромит оккупантов. А те герои, которые держали оборону еще на границе, погибали. В то же время промышленность активно эвакуировалась .

Вот и сейчас некоторые предприниматели переносят бизнес западнее по Украине или вообще за границу. Инвесторы поспешно оставляют оккупированную территорию. Началась массовая эвакуация предпринимательской деятельности...

На фоне того что. граждане уже не доверяют политическим партиям, они начинают самоорганизовываться для самосохранения. И как в годы второй мировой войны готовы создать аналог <<Антигитлеровской коалиции>> с политическими структурами для победы над общим врагом .

Пока что оппозиция не готова к диалогу с гражданами. Мы подобное уже проходили, к сожалению - пока некоторые страны будущей антигитлеровской коалиции размышляли, давать ли отпор общему врагу, пожар войны полыхал вовсю, сметая людей, разрушая целые страны .
Хочется отметить, что после второй мировой войны страна хоть и была разрушена, но осталась без долгов. На сегодня же каждый(!) гражданин Украины, по оценкам экспертов, должен в среднем около 10 тысяч гривен МВФ и различным финансовым структурам.

Как граждане Украины мы не можем спокойно наблюдать как оккупационный режим уничтожает нас и будущее наших детей !Мы объеденяемся! Наше гражданское движение <<Спільна справа>> проводит мобилизацию единомышленников - сознательных граждан, которые точно знают чего они хотят, как они это будут делать и их мотивацией будет не смена одних <<царьков-оккупантов>> на других, а демонтаж оккупационной системы, путем создания механизмов для полной подконтрольности чиновников всех рангов непосредственно народу - единственному источнику власти в нашей стране, как задекларировано в 5-ой статье Конституции Украины.

По сути мы добиваемся. установления конституционного строя в Украине, который за 20 лет независимости так и не был установлен. От каждого из нас зависит, сумеем ли мы добиться не декларативного, а подлинного народовластия.

А.Кравченко

Помню горжусь…P.S.

Великовітчизняний ажіотаж трохи спав. І поки наші харківські керманичі готуються до другого наступу на Львів 22 червня, аби «подарувати» свідомим свою пам’ять про ВО. То тут варто розібратись наскільки ця «пам’ять» основана на правді.
На дні гніву у Харкові до мене підійшов чоловік який власноруч зробив дослід на даних книзі пам’яті ІІ світової.
І ось які висновки робе пересічна людина якій в руки попалась ця книга.
Поміркуємо над інформацією яку надає книга пам'яті (КНП) щодо кількості жертв П СВ. – пише Віктор Леонтійович
Дані райвійськкоматів (РВК) щодо загиблих (ХарківськаКНП Харків т. 1)
Дзержинський район – 4062
 Жовтневий район – 4892
 КИЇВСЬКИЙ район – 7265
 Комінтернівський район - 1746
 КНП"Харків т.2 ст. 10
Ленінський район - 6350
Орджонікідзедський район-4165
Московський район - 2106
Фрунзенський район - 320
Червоно заводський район - 5500
Це означає, що армійські втрати у ІІ СВ. По м. Харкову склали - 36506 чоловік і військкомати видали 36506 похоронок в 1941 - 1945рр..
А органами НКВД було видано щонайменше - 167,5 тис.(204-36506) неврахованих (липових) похоронок на мобілізованих Польовими військкоматами (IIВК) на протязі 1946-1949рр.
Німецька армія втратила на території України 300 тис. чоловік. Втрати українців 20 млн., співвідношення у героїчній боротьбі 1 : 66,6. Книга пам'яті часто посилається на те , що втрати які несла Сов. армія часто були більшими в 2 а то і в 3 рази. Представники (ПВК) під час голодомору 1932-1933рр. блокували село і якщо голодомор, репресії - це геноцид, тоді чому ми вважаємо закінчення війни великою перемогою і святом, а не геноцидом!? Адже творцями історії були в усіх цих в трагічних подіях органи НКВД.
Розглянемо книгу пам’яті „КНП"- „ никто не забьіт ничто не забито". Книга пам'яті друкугться на підставі картотеки райвійськкоматів (РВК). Після друку, картотеку з усіх (РВК) відправляють в обл. архів (довідка РВК). Обласні архіви відправляють картотеку в Київ для того щоб розмістити її в музеї, що збудують (довідка з архіву). А чи була в (РВК) картотека?
Книга пам'яті в супереч указу президента друкується без біографічних даних. Рік народження або відсутній або вказаний приблизно, а дата смерті вказано в похоронці не співпадає з датою записаною в (КНП). А для того щоб роздути (КНП) одних і тих самих загиблих, вносять в списки сільрад по 2 і більше разів.
Книга пам'яті може бути доказом, що українці перебільшили свої втрати в рази, а може бути і доказом, що ІІ СВ. це - геноцид українського народу.

Висновок
Героїчна боротьба чи геноцид українського народу?
Львів не друкує Книгу Пам'яті України (КнП) він увіковічує героїв визвольного руху ОУН-УПА. Донецьк зрозумів неправильно і друкує, щось подібне до „КНП" наводить списки тих, хто повернувся з війни і які отримав нагороди.
Харків видає два тома "КнП" на 40 тисяч, в які вписує близько 15 тисяч Харків'ян, а решта збірна СССР і це при офіційних занижених втратах 204 тисячі. $ЛА?& А про села і говорити нічого, втрати деяких сіл 1,5,7,11 чоловік. І невідомо на підставі чого друкується КНП, якщо у всіх військкоматах України без винятку постраждала картотека до окупації і не збереглася після визволення.
Спеціальні дослідження 1993 що вийшли друком у Москві:" Обсяг безповоротних втрат Червоній Армії і флоту в період ВВВ (включаючи компанію на Далекому сході) 11 285 000 радянських воїнів " "КнП"Харків 2т.ст.54. Повіримо словам Путіна про 70% втрати російського народу визволителя це буде 7899500 чол. Решта республік;(національностей) 30% - 3,385,500 чол. Але українці отримали похоронок більше від кількості загальносоюзних втрат.
А як же рахували кількість жертв II С.В.? До списку втрат у ІІ СВ. потрапили тільки ті, на кого була видана "похоронка" з військкомату, на форматному бланку, з печаткою військкомату і підписом воєнкома. Військкомат видавав "похоронки" протягом 41 -45 років. А мобілізованих органами НКВД, без права на переписку, до втрат у П СВ. не враховували. "Похоронки" на них ~~ '
військкомат не виламав, цим займалися органи НКВД. їхні похоронки відрізнялися від похоронок військкоматовських і видавалися вони протягом 46-49 років, без підпису воєнкома, без печатки військкомату, на підробленому бланку із іншою нумерацією.
Ще раз зауважу, що Книга пам’яті - офіційний документ державного рівня! І «такої» пам’яті 17 томів(до речі, 17-й том повна копія 15-го!!!). Хочеться спитати у Харківських  активістів «Ось цією пам’яттю ви прагнути наповнити львів’ян?»
А може спочатку самі очиститесь від столітньої та наглої брехні самостійними пошуками правди ,як робить це Віктор Леонтійович!?
Бо якщо нема пам’яті, то не буде майбутнього. Мені стає страшно за майбутнє харків’ян,бо більшість з них лишили пам’яті, а вони  навіть
не прагнуть її повернути.

Фотошоп на службі РПЦ (PR-провал патріарха Кирила)

«Не бреши» (Сенсова складова дев’ятої заповіді) Щоб надати значимість візиту патріарха Московського і Всієї Русі Кирила до Харкова, на фотознімках домалювали натовп присутніх. На одній з фотографій, опублікованих на сайті "Фотолітопис Української Православної Церкви", домалювали натовп людей, повідомляють "Коментарі". На оригіналі фотографії літургія за участю Кирила, що відбулася 8 травня на харківському майдані Свободи, виглядала наступним чином. Однак у фоторедакторі кількість слухачів було візуально збільшено в 1,5-2 рази. За даними РПЦ на літургію за участю Патріарха Кирила на найбільшій площі в Європі прийшло 40 тисяч віруючих. За оцінкою журналістів видання присутніх було близько 5 тисяч чоловік.

Посилання по темі 1

Посилання по темі 2

Посилання по темі 3

Патріарх Кирило помолився за Леніна

Несподіваний вояж глави Російської православної церкви Кирила до
Харкова не дав ефекту, на який сподівалися представники російського
православ’я. Кирило, по-суті, тільки ще раз відчув свою непопулярність в
Україні. Адже на літургію, яку Кирило відправив на головній харківській
площі, зібралося вдесятеро менше людей, ніж очікували – не допомогла
навіть реклама, розвішана по всьому місту. Отож Папи Римського, який
збирав в  Україні під  час свого візиту мільйонні аудиторії, із Кирила
не вийшло.

Близько десяти тисяч людей зібралися на урочисту літургію, яку відправив
Московський патріарх Кирило у Харкові. Це вдесятеро менше, аніж
очікували, повідомляє сайт Радіо Свобода.

Богослужіння відбулося на майдані Свободи, поруч із пам’ятником Леніну,
який спочатку вирішили сховати під непрозорою тканиною, а потім, через
протести комуністів, залишили як є. Сцену, на якій правили службу,
прикрасили банерами з зображеннями ікон.
Детальніше »

Проти харків’ян вже готують справу за перекриття дороги

 

Проти працівників держпідприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Шевченка", які перекрили вулицю на знак протесту проти невиплати зарплат, може бути порушена кримінальна справа.


Про це повідомив начальник Харківського управління Міністерства внутрішніх справ Микола Фоменко, передає "Сегодня".

"Перекриття дороги - це правопорушення і адміністративне, і кримінальне. Зберемо матеріали, якщо є склад злочину, будемо порушувати справу", - заявив він.

Як відомо, у понеділок зранку у
 Харкові працівники державного підприємства перекрили вулицю поблизу прохідної на знак протесту проти невиплати зарплат.

Українська правда

Мила бесіда мера Харкова з Коломойським

Кернес: - Слушаю внимательно
Богдан:- Это Генадий Адольфович?
Кернес: - Да,Богдан, это твой друг Генадий Адольфович
Коломойский: - Яволь!
Кернес: - Алло…Чем вы занимаетесь?
Коломойский: - Скупаем Милан!
Кернес: - Ааа.. Здравствуйте, Игорь Валерьевич! Желаю Вам в Новом Году здоровья, счастья и уверенности в том…
Коломойский: - (смех).
Кернес: - Вы отдыхаете сейчас, да?
Коломойский: - Отдыхаю? От чего?
Кернес: - Ну, надо набраться энергии…
Коломойский: От чего отдыхать? От походов по магазинам?
Кернес: - А я не хожу по магазинам, Игорь Валерьевич. Я гуляю пешком.
Коломойский: - Сейчас тогда Павел Яковлевич занят покупкой 148-ой пары обуви.
Кернес: - Ага, да, да, скорей всего(далее неразборчиво). Игорь Валерьевич!
Коломойский: - Да.
Кернес: - Хочу попросить Вас еще раз…
Коломойский: - Как поживает известный супермаркет?
Кернес: - Эээ, ну тот, который супермаркет был построен он у них работает…
Коломойский: - Я не знаю…
Кернес: - А тот который они хотили построить – уже его нету…
Коломойский: - Я не знаю про какой? Тот, который даже немцы разбомбили. Я говорю как поживает известный супермаркет?
Кернес: - Супермаркет работает плохо очень.
Коломойский: - Чего? У него пожарная безопастность нарушена?
Кернес: - Нет, потому что они хотели построить второй. Второй они не построят. Я сужуся с ними, Игорь Валерьевич (неразб).
Коломойский: - А я, например, Генадий Адольфович, зная Ваше влияние, возможности, власть, просто удивляюсь как работает первый.
Кернес: - Игорь Валерьевич, первый был без нас…
Коломойский: - А я считаю, что первый работает просто как плевок мне в лицо! От Вас, Генадий Адольфович!
Кернес: - Игорь Валерьевич, вот можно меня простить за то, что я не смог сделать и давайте мы начнем… начнем…
Коломойский: - Нет, нет нельзя (неразб.)
Кернес: - Игорь Валерьевич, значит я могу Вам так сказать, там где они будут хотеть что то делать… они ничего не сделают
Коломойский: - (неразб.) вобще не интересует никак. Нас интересует, что эта гадость работает. При том, что нам осталось только торпедировать нашего друга Генадия Адольфовича, вместо вот этого места которое он занимает, жалкого, на самое главное место в вашем сранном городе.
Кернес: - Игорь Валерьевич, я Вас очень прошу, пожалуйста, я Вас очень сильно уважаю…
Коломойский: - Угу..
Кернес: - С уважением к Вам всегда отношусь, пожалуйста. Можно я Вам как бы сказал ситуацию, нужно сделать так, чтоб Вы знали результат. Все остальное могут быть разговоры, а я серйозно отношусь к Вашим командам, то что надо сделать.
Коломойский: - Угу.. Ну?
Кернес: - Ну, я вот Вам докладываю, что они хотели построить еще один и я им сделал (неразб.) 
Коломойский: - Так что это гастроном еще не сгорел до тла?
Кернес: - Игорь Валерьевич, огонь это…это… мало очень…
Коломойский: - У вас столько лесных пожаров случаеться в Харькове. А просто когда я видел Ваше лицо (смех) в одежде штурмовика на каком то вобще непонятном заборе.
Кернес: - А, я да, было такое, да.
Коломойский: - Да, да. Это до известного клипа, который Вас прославил. Чё это за хуйня, а не галстук растет на этой шее. (смех)
Кернес: - Даа, чё то чвакает, хуякает, с таким лицом тебе никто денег не даст.
Коломойский: - И что ты, блядь, со своими руками, куда ты их поворачиваешь? (смех)
Кернес: - Игорь Валерьевич, ну Вы же знаете, что мы с Вами одной крови.
Коломойский: - Ну, 100%(смех). Ну тогда я не понимаю, как не сгорел какой то вонючий сука гастроном если мы одной крови блядь.
Кернес: - Игорь Валерьевич, ну поверьте, я у них и так, блядь, забрал кучу нервов, блядь.
Коломойский: - А потому что блядь фраза, когда речь идет о чести и семье, то разговор о деньгах неуместен, это не про Вас, моншер ами.
Кернес: - Я запомню, Игорь Валерьевич.
Коломойский: - Посмотри даже кино, называеться «Дежа Вю».
Кернес: - Спасибо!
Коломойский: - Да. Так вот когда речь идет о чести и семье, разговор о деньгах неуместен. Вы, запомнили это, Генадий Адольфович?
Кернес: - Я запомню.
Коломойский: - Хотелось бы услышать, что у Вас лесные пожары, блядь (смех).
Кернес: - (смееться).
Коломойский: - На этой неделе.
Кернес: - Игорь Валерьевич, я Вас очень прошу…
Коломойский: - А мне например, вот я повился в синагоге двух братьев-птиц, они сказали: «да этому лоху, Адольфовичу, заплатили денег, он все решает и все кроет».
Кернес: - Игорь Валерьевич, слушайте меня, я…
Коломойский: - Через Гавриша.
Кернес: - Игорь Валерьевич, можно я обьясню. Степана Богдановича я послал на хуй и назвал его педарастом. Дочка его, блядь, я с ней не разговариваю на протяжении, блядь, двух лет. Следующая ситуация. То что касаеться маркета, я Вам покажу документы, поскасовывали все, что они хотели сделать. Я Вам покажу реально документы, где я сужусь с ними в Днепропетровске, Киеве, Харькове. Выигрываю, проигрываю, но ничего не даю делать. Поэтому я Вас очень прошу, ну честно, с уважением к Вам, но то что касаеться вот этого, что вы сказали, это было без меня. И те попытки которые я делал, я их делал максимально, все что я мог. Сейчас как бы..как бы…
Коломойский: - Генадий Адольфович, вот эта фраза «с уважением к Вам» могу перевести на русский язык. Это: «при всём моем уважении к Вам, Вы меня так заебали, что хочеться Вас послать на хуй». Правильно я перевел?
Кернес: - Нет, Игорь Валерьевич. Я никогда не имею права так думать, потому что то что сделали Вы для меня, для меня это вобще, чтоб Вы поняли ситуацию. Я еще раз говорю я к Вам отношусь с уважением. Алло. Алло.
Коломойский: - Ты меня слашишь?
Кернес: - Да.Сейчас слышу, да.
Коломойский: - На чем мы остановились?
Кернес: - Вы говорите если что, что я думаю, что с уважением к Вам переводиться не так как вы думаете. Я нет, я с уважением к Вам на самом деле отношусь.
Коломойский: - Так ты услышал как переводиться или нет?
Кернес: - Я не согласен, что так переводиться, потому что.. ну Игорь Валерьевич…
Коломойский: - То есть в принципе, имея ноги, мне не надо идти на хуй?
Кернес: - Игорь, ну послушайте. Я вот…ну…всегда знаю, что Вы для меня сделали, поэтому не надо…
Коломойский: - (неразб.)
Кернес: - Ну, Игорь Валерьевич, честное слово, я Вам еще раз обьясняю, ни один человек от меня не услышит в Ваш адрес ни одного плохого слова. Кто бы как не хотел…
Коломойский: - Как с гастроном быть?
Кернес: - Игорь Валерьевич, ну послушайте, я Вам еще раз говорю. Ну есть вещи реальные, а есть вещи какие то. Я еще раз говорю, я реально их заебал, Вы даже не представляете как. 
Коломойский: - А я не знаю…
Кернес: - У них получилось…
Коломойский: - Алло, алло. Генадий Адольфович. Не знаю как Вы их заебали, но вот на последнем митинге в синагоге они выглядели на успешно.
Кернес: - Я не был на последнем митинге в синагоге, но я могу…
Коломойский: - Тогда специально для Вас организуем этот митинг.
Кернес: - У них…А я все понял. У них в Харькове не получилось с водным поло, но получилось с футболом. В следующий раз у них не получиться с баскетболом, но у них реально ничего не получаеться. И я разговаривал лично с этим…как его…братом старшим, потому что он звонил, просил меня, блядь, и я ему сказал: «послушай меня, друг, вы там, блядь, плохо себя повели в одном месте. Ко мне не звони больше, забудь мой номер телефона». Могу одно вам только сказать… Могу одно вам только сказать, мне звонили народные депутаты, я им всем сказал: «идите на хуй, блядь, не трогайте меня вобще». Они хотят построить второй супермаркет на детской площадке. Реально покажу Вам документы. Реально.
Коломойский: - Кто эти сволочи, которые звонили?
Кернес: - Ну звонили с разных партий. Депутаты народные.
Коломойский: - И из партии регионов звонили?
Кернес: - Да, в том числе. Разные. Говорили, что они хорошие друзья.
Коломойский: - Я надеюсь не Янукович, блядь? (смех).
Кернес: - Нет.
Коломойский: - Или Ахметов?
Кернес: - Нет. Также мало того. Я допустим попросил знаминитого юриста в городе Днепропетровске мне помогать. Там вот у Миши работает. Не помню как его…этот..
Коломойский: - Хуйловский?
Кернес: - Что?
Коломойский: - Хуйловский?
Кернес: - Ну какой то там да. Они меня там в Днепропетровске заебывали, я с ними сужусь, чтобы они пошли на хуй. Поэтому там где я реально могу, а нереально поверьте мне, ничего не сделать. Хотя у них готовый проект выйти на стройплощадку. Они ничего не сделают.
Коломойский: - Ты знаешь, что должен говорить всем?
Кернес: - Что?
Коломойский: - Карфаген должен быть разрушен.
Кернес: - Тоже согласен. Понимаю. Я еще раз говорю я все помню, все поставленные передо мной задачи. Там где я могу, поверьте мне, остануться без хвоста, без ног, без ушей. А так поверьте мне, это было без нас с Вами, мы про это знали, ну так случилось. А там где я могу, это дело техники. Мы работаем, я Вам еще раз говорю работаем. Во всяком случае они понимают поверьте мне.
Коломойский: - Ну, а как мы, Металист Харьков выиграем? 
Кернес: - Металист Харьков был признан какой то командой, самой динамично развивающийся в прошедшем году. Что будет в этом году, откуда я знаю? Ну во всяком случае Александр Владиленович вкладывает в стадионы, базы и… Проект называеться «Металист – сити».
Коломойский: - Ну, Вы поддерживаете?
Кернес: - Полностю поддерживаем и помогаем максимально все что можем. Для того чтобы можно было…
Коломойский: - Судьям когда перестанете платить?
Кернес: - Если честно Вам сказать я не любитель большой футбола и я любитель помочь если я могу сделать то что касаеться футбола…
Коломойский: - Художественной гимнастики (смех).
Кернес: - Ааа, художественной гимнастики.
Коломойский: - (смех).
Кернес: - Знаете, что приятно? Вот когда у Вас слышишь хорошее настроение, так и оптимизма добавляеться.
Коломойский: - Я тебе помогу, чтоб оптимизма у тебя не убавлялось.
Кернес: - Только в хорошем смысле этого слова.
Коломойский: - 100%
Кернес: - Игорь Валерьевич, вы же могущественный человек. Вы можете по разному сделать. Если б, блядь, был оптимизм к примеру, слева, то будет проблема, а справа, блядь, появиться много оптимизма. Не надо, Игорь Валерьевич.
Коломойский: - Давай, давай, я тебя обязательно наберу по поводу оптимизма.
Кернес: - Спасибо!
Коломойский: - Пока!
Кернес: - До свидания! Удачи Вам! Спасибо за все!
Коломойский: - Тебе тоже.
Кернес: - Пасиб!

Юля, або захисти вибір Харкова або йди в забуття!

Юля. Твої люди зараз мають не з Тягнибоком бодатися в Галичині, а захистити вибір Харків'ян. Зіллєш сильних залишишся з мишами. Це потрібно не Авакову, а Тобі, Богиню, Харківянам і країні.

Якщо знадобиться новий мирний майдан заради недопущення гепнутого до влади нехай буде, сподіваюся президент зрозуміє настрій першої столиці. А Тянибока залиш у спокої, нехай галичане тепер від нього вимагають покращення свого життя вже сьогодні.

ТОЧНІШЕ Й НЕ СКАЖЕЖ

Блог Османа Пашаєва.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/pashaev/4cceabe9bb3c2/