Поїхала я, значить, до батьків різати кабанчика, думаю собі, зараз за три дні впораюся і повернуся до Харкова, а тут 2-га хвиля війни навалила, автобуси перестали рухатися, а за кілька днів село батьків опинилося на лінії вогню. Батя в впав у нєвє'бєнну істерику, мама, я і молодша сестра з 5-ти літнім сином трималися спокійно, війна так і війна, що поробиш. Довкола повний фарш, арта, танки, гради, вуличний бій на нашому дворі доки ми сиділи в своєму мілкому погребі... Останьою краплею особисто для мене стало бомбардування літаком, бо знаєте, це не те саме як у місті, де літак може скинути бомбу на 12-ти поверхівку і бомба знесе верхні поверхи і все, в селі якщо бомба впаде у двір, то знесе нахуй двір разом з погребом і всіма у ньому. Вивезла своїх жінок в Барвінкове, разом з нами поїхало ще кільканадцять людей, батя все ще в істериці, волав їхати на Захід... Їбали ми зі свого району тікати, більшість осіли в Барвінкові і чекали... Я три дні пожила в соццентрі, почало зривати дах, застрибнула в першу ж автівку яка їхала в село і повернулася, бо там худоба і господарство яким сусіди які не виїхали опікувалися. Електрики не було, повна морозильна камера зарізаного кабанчика, вікно одне знесене ударною хвилею, край вулиці перекалампоцаний, деяких хат не лишолося в інших дахи і вікна позносило, кацапні нема, вона рушила в інший бік. Тиша, тільки чути як їбашать в Ізюмі і довкола, а ще стадо корів яких люди випустили з сараїв перш ніж евакуюватися... Корови почали розбивати батьківське сіно яке за двором стояло, мусила перетягати копицю з тюків у двір, тюки великі 15-17 кг, а вмині 43 кг ваги, словом, заїбалася я по-повній. Тюки тягала, м'ясо солила, вікна побиті забивала клійонков, та ще й система опалення потекла, мусила кожні 6ть годин доливати воду аби хата не охолола бо мороз був 15 градусів, туди доливаю, а там витираю аби хату не затопило... З худоби 2 корови, 2 теляти і свиня, навозу гора... Короч, думала здохну... Через два тижні починають з'їздитися односельчани і мої батьки приїхали. Чоловіки взялися всі дружно одне одному шифером хати перекривати і допомагати в ремонті того що треба ремонтувати.... Я видихнула, поїхала до сестри в Барвінкове, а звідти добу вибиралася назад у Харків до іншої сестри. Приїхала, тут бомбить на окраїнах, але до нашого району лише звуки доходять, загалом все тихо... Але, історія не про це... Пішла я, значить, сьогодні в супермаркет, а туди впускають лише чергою, відстояла, купила сік і кефір (Балаклійський молокозавод як і Ромол не працюють, тож в нас на полицях купа полтавської молочки яку я ще не бачила), ближні аптеки не працюють, пішла в дальні, купила все що треба, повертаюся до дому майже порожніми вулицями і міркую... Блять, що за хуйня... Частина Харкова тупо виїхала, наш начальник як і тисячі інших виїхали і відсижуються, все стоїть, колеги всі в Харкові, чекають коли запуститься фірма... Всі просто чекають... Тобто, йоб-твою мать!!! Коли 2-га хвиля лише почалася українці взяли, мобілізувалися, частина бізнесу переформатувалася на оборонку, і я подумала, ну ща, кацапів зафіксуємо, українці адаптуються і ми відновимо життя в містах... А воно ніхуя, кацапів зафіксували, частина українців з'їбалася, засіла і чекають... Що чекають, не зрозуміло, але чекають... Мабуть на диво якесь чекають, а тим часом міста стоять в депресії, журбі і непозбувній бентезі... І лише селяни в яких села перестали прострелюватися, повернулися до своїх пошкоджених будинків, половили корів, собак, котів, перекрили дахи, і тепер сидячи без світла думають як будуть довбати переорані городи, адже жерти щось треба буде, і взагалі, як сказали сусіди: "Єслі шо, будемо садити в перервах між обстрілами, а шо, жити ж треба якось"... І тільки горожани кинули бізнеси, працівників/роботи і з'їбалися... Тобто, це як?!Ну, зараз прожерите гроші, а шо потім? У Харкові працює НП, працюють комунальні служби, так, я знаю, що в деяких районах тотальний піздєц і адіще, але ж не всюди... Можна ж вже якось і адаптуватися, запускати роботу, життя, планувати майбутнє... Так, іноді бомбить, іноді страшно, і що? Забитися в куток, трястися і чекати доки не станеться диво і все закінчиться? Так, не закінчиться, це на кілька місяців, і що тепер сидіти в кутках і тремтіти місяцями, скиглити, пестити свою тугу і жаль?! Шо за хуйня?! Наші солдати б'ються і вмирають для того аби ми тут сиділи і журилися про свою нелегку українську долю... Блять, я в ахує від наших людей... Треба брати яйця/яєчники в кулаки і хуярити зі своєї сторони... Треба тримати оборону з цього боку, треба економіку запускати, незнаю, продовжувати вібратори через НП замовляти, гроші на відпочинок або на ремонт заробляти, у мене, блять, дача в окупації але це не означає, що я не збираюся робити там ремонт щойно кацапню виб'ють з Куп'янська... У мене купа планів, і я готова працювати на них під бомбардуванням, як і мої колеги, але деректор з'їбався кудись на захід, за кордон точно ні, бо його б не випустили... Це, така хуйня, оця схильність українців переходити зі стану "в'їбати по-повній" до "їбись воно все коньом" за долю секунди... Я оцей стан непозбувної бентеги в період коли навпаки треба зібратись і їбашити не розумію, це доречно в мирний час, коли нудно, і життя одноманітне, і ти не знаєш що хочеш, але це щось тобі дуже треба... Я сама схильна впадати в стан меланхолії, але тільки в мирний час, коли ти можеш собі це дозволити, оце вот фсьо плакання під одіялкою над похованими мріями, але не зараз... Боже збав мене зараз уподобитися до Харкова і впасти в заціпеніння і переляк, нє-нє-нє!!! Я зараз надрочена, я жити хочу, я хочу планувати, я хочу працювати і жити далі, навіть під кулями, навіть якщо періодично доведеться заповзати в бункєр через повітряну тривогу, але я хочу жити далі, хочу щоб мій Лис повернувся живий з тероборони, хочу сексу, хочу шоколадки, і лікера хочу... Блять, перстаньте хандрити!!! Запускайте станки, чьо за хуйня?! 

Тисячі людей взяли участь у «Марші єдності» в Харкові 

У Харкові відбувся «Марш єдності», в якому взяли участь понад 5 тис. людей. Учасники тримали в руках українські прапори та великий банер з надписом «Харків — це Україна».

Подія відбулася в суботу, 5 лютого, марш стартував від площі Конституції. Попереду колони йшли правоохоронці та кінологи, пише «Укрінформ».

За словами координатору заходу Костянтина Немічева, на марші були присутні представники понад 80 громадських організацій.

Це мирна акція без політичних закликів, яку Харківська міська рада намагалася заборонити, посилаючись на коронавірус та загрозу ймовірних провокацій. Однак суд дозволив її провести, — розповів він.

Після маршу на площі Свободи розпочався патріотичний мітинг. За даними поліції, мирна акція пройшла без сутичок та затримань.

Треба показати, що Харків — це Україна. Ми всі єдині, але нічого не боїмося. Насправді вони мають нас боятися. Ми тут, на своїй землі, у своєму місті, — прокоментував один з учасників маршу.

Нагадаємо, під час такого ж «Маршу єдності», який проводився у Харкові 22 лютого 2015 року, було здійснено терористичний акт. Унаслідок вибуху, що пролунав, коли мирна хода проходила повз Харківський палац спорту, загинуло чотири людини, ще дев’ять осіб отримали поранення.