Сніданок приводить мене до тями.. Кава не найкращої якості, сонячні промені в потилицю - все говорить про те, що мені не вистачає світанків. Чомусь так викладати думки в щоденнику мені не вистачає тями. Там більше емоцій, а тут пишу все що пишуть пальці))). Ніч виявилась безсонна, Просто в який момент не захотілось впадати в небуття, а віддатись потоку думок. Я певно варю найгіршу каву в світі))) Добре, що чоловік її не п"є, а то б його любов до мене затьмарилась) Якби не карантин, то я б прогулялась до Макдака і замовила їхні сніданки і мою улюблену каву. Це моя слабкість) Ще з часів студентства, коли дівчинка з села потрапила в "великий город", я намалювала собі звичку рано вранці ходити в Мак на Севастопольську плошу, що в в Києві. На столах свіжі газетки, ще сонними мухами метушаться працівники, і машини ще не заполоняють весь простір.  А тут, у Львові, коли сонце гріє мою нову піжамку зі спини, я чую неймовірний щебет ластівок, немов зажована плівка старого Fisher)) І тут як ніде співають церковні дзвони, вперше, коли вони не навівають тривогу. Це перша річ, за якою я буду сумувати, якщо поїду з цього міста. В Києві я запам"ятала  милий моєму серці парк Островського, з його високими липами, і намальованими клумбами. Вінниця полонила мене спокоєм і затишком, а ще маленька затишна кав"ярня на Хмельницькому шосе. З вікон Винниківської квартири, я милувалась безмежними просторами лісів з мого високого поверху, і ці заворожуючі грози, які лякають до тремтіння, а погляд відвести не в силі.  А коли ми жили в Конотопі, я зловила себе на думці, що перед сном я постійно чую гудок потягів, які мчаться одне за одним)) Ціла корзина ностальгії.. І я вдячна за це) Буду допивати мою "смачнющу" каву)) Здибаємось. Всім Доброго ранку.

От і дочекався сорокету! У молодості вважав, що такий вік це ого-го, але за відчуттями, як 33-35. Хоча, якщо чесно, важко порівняти нинішнього себе із собою з минулого, бо є лише "тут" і "зараз". До того ж, поступові зміни важче помічаються. Розумію, що побільшало хвороб. Є підозри на гіпертонію і підвищений рівень цукру. Характер з роками лише погіршується – і це я помічаю як за іншими, так і за собою, але не можу нічого вдіяти. А якщо подивитись на досягнення, то взагалі стане сумно: ні дружини, ні нащадків, ні крутих статків, ні багато друзів. Шо тут сказати..? В молодості вважав, що нічого буде згадати, але було багато чого цікавого, веселого і сумного.

Святкувати не хочеться. Нема настрою. По-перше, тому що брата мобілізували. По-друге, тому що кажуть, що що 40-річчя не святкують. По-третє, вдома постійні сварки з батьками. По-четверте, докучають блохи. Ну і, звісно ж, не до подарунків. Є дещо, що хотілось би отримати, але від коханої людини. Та й не на часі. А про подарунок самому собі теж не може йти мови, бо урбекс-екскурсії зараз не проводять.

Якби пив, то мабуть би набухався. Але вже 2 роки не вживаю алкоголь. Так що єдине, чим можу відволіктись – поринути в роботу.

Після багатьох генеральних прибирань таки повикидали коробки, старі газети, журнали і вирізки з журналів (з рецептами, хворобами), скло, непотрібні речі. Так що на балконі тепер нема звалища. Інше питання: навіщо було те все складувати?

Мама виставляє претензії до мого режиму дня. Вона — жайворонок, а я — сова. Ймовірно, це пов'язано з тим, що раніше часто затримувався на роботі і приїздив додому пізно. Плюс — безсоння. Ну і лінь, мабуть, додається. Тим паче, на фрілансі, та ще й в період епідемії. Зранку важко себе змусити щось робити. Ледве пересилюю, щобб зробити зарядку. Після фізичних вправ вже нічого не хочеться. Так що навіть якщо прокидаюсь рано, все одно до роботи доходить в опівдні. Вже звик, що бажання щось робити прокидається ближче до обіду. А під вечір і на ніч вмикаєш режим стаханівця, щоб зробити запланований обсяг роботи. Відповідно, пізно лягаєш спати. Можливо, я б з радістю змінив режим дня, але продуктивність від цього скоротиться. Ось як переконати батьків, що краще залишити, як є?

Чергова сторінка мого online - щоденника. Я ненавиджу людей. Всіх: хороших, поганих, білих, чорних, традиційних, нетрадиційних. Чому? Бо всі вони роблять ремонти. І я не можу нічого з цим зробити і кудись втікти.  Навіть ходили розмовляти, щоб хоча б не починали о 9.00 ранку.. Так, я розумію, що закон дозволяє. Но, блядь, коли карантин і всі вдома, можна зробити якісь етичні висновки. Навіть насунувши на себе наушники для звукозапису, і слухаючи позитивного Моцарта, я мимоволі уявляю, як під цю ж музику я піднімаюсь сходами, знаходжу потрібну квартиру і  виконую роль Тоні Монтана з кулеметом, а потім з спокійним щастям на обличчі повертаюсь в свою квартиру і сідаю за філіжаночку кави. І мені не соромно, мене не гризуть  докори сумління за цю жорсткокість, бо вже з листопада місяця я прокидаюсь під перфоратор, і закінчується ця симфонія вже ближче до 22.00. Я розумію, що ремонт справа буденна, но я людина і нерви у мене не сталеві.  Здибаємось

Один МІЙ віртуальний друг (досі віртуальний, бо з ним Я ще ніколи не бачився в реалі, руку не потискав, хоч і хотів, тому досі він в ранзі віртуальних), написав коментар, який вчергове змусив МЕНЕ замислитись про СВОЇ риси характеру і їх вплив на все написане МНОЮ в блозі.

Повторюсь ще раз, і зберегу це у вигляді окремого запису для зручності: 

Я пишу СВІЙ блог, про СЕБЕ, та події МОГО життя.

Іноді Я пишу про СВОЄ ставлення до МОЇХ знайомих, або до подій, що МЕНЕ стосуються, або здаються МЕНІ цікавмим.

Такимй і був задуманий МІЙ блог з самого початку.

У МЕНЕ є декілька блогів, в яких Я не пишу нічого про СЕБЕ, нічого СВОГО, а тільки копіюю чужі статті та думки. Там якщо ти зустрінеш "я, мне, меня, і т.і.", то це будуть вже не МОЇ слова (-;

Я нікому нічого не винен

МІЙ блог нікому нічого не винен

Читачі блога теж не винні ані МЕНІ, ані МОЄМУ блогу

Посто цей блог дійсно егоцентричний, та "закручений" не МОЇЙ особистості.

І я не бачу в цьому нічого поганого, навіть уявити не можу, як можна вести блог-щоденний, і не писати нічого власного, особистого, та такого, що прямо стосується людини, якій належить блог.

Можливо, хтось веде блог для того, щоб зібрати в ньому приколи, або попіаритись за рахунок копіювання чужих роздумів, підписуючись типа "не моє, але сподобалось". 

Для подібних записів у мене є окремий анонімний блог, про причепність його до мене можуть знати та здогадуватись лічені одиниці людей. Він не популярний, тому що в ньому немає душі, нема емоцій, нема настрою, якими я щедро насичую особистий блог.

Якщо комусь не подобається мій стиль, видаляйтесь з друзів, відписуйтесь з читачів та шукайте інший, чи просто забудьте. Я не ображусь. Бо блог я пишу для себе, і для тих, кому він буде корисним і цікавим. Якщо це не ви - то краще і простіше буде взагалі без вас. Впевнювати когось в тому, що мій блог ведеться за всіма правилами, притримуючись всіх норм суспільного та мережевого етікету - я не збираюсь.

Удачі та щастя вам любі друзі. Раджу більше думати про себе, свої проблеми та вади, ніж про проблеми та вади інших людей