...Как славно, что разные мысли в моей голове могут  течь и сплетаться параллельно. Причём вне всякой зависимости от того, что я в тот или иной момент делаю.

…В тот момент я увлечённо барахтался, вместе с ассистентом и операционной сестрой….Та нет. Какие там разнузданности и оргии! Условия операционной и ночное время этого не предполагают. Хотя….В какие-то моменты после всего ощущаешь себя именно так, будто стал жертвой банды сбесившихся нимфоманок…иногда в особо циничной форме. Впрочем, это всё лирика. А в тот момент нам всем было чем заниматься…

Этот организм, мужеска полу и 38 лет от роду, было не спасти. Но мы попытались.

 Наркоман с двадцатилетним стажем. В его крови не оказалось только кокаина. Никогда и дня не работал. А нахрена? Творческая ж личность… В брюхе у него литра два мерзкой гнойной дряни с примесью желчи и мелких фрагментов пищи. Желудок здоровенный, с  то ли язвенным, то ли опухолевым инфильтратом на выходе. И с сантиметровой дыркой, как же без неё. С момента возникновения боли в животе – семь дней. Может больше. Уточнить не удалось. Он был весь серо-зелёного цвета. С заострившимися чертами того, что у людей принято называть лицом. Без пульса. Почти без давления. В сопровождении сопливой дурочки с чертами, ухватками и лексикой осилившей четыре начальных класса неандерталки. Она поведала, что она его жена. Она вышла за него замуж три дня назад и целую неделю лечила его наркотиками, потому что ему болело. И час назад тоже…

В общем, нам, смене дежурных хирургов и дежурных анестезиологов, было чем заниматься. Мы пытались этот организм спасти. Нам пришлось плавать добрых два часа в собственном поту в наших анти-СПИДовских операционных комплектах. С подкравшимися к пальцам судорогами. Но мы сделали всё.  До последнего шва. Никто не сказал нам, что мы не должны были. Господь решил иначе.

А мысли, которые не имели непосредственного отношения к операции, но продолжали и продолжают двигаться параллельными непрерывными потоками… От них-то куда деваться?

К примеру, нужна ли обществу жизнь такой вот особи? Что в ней такого ценного, какая в ней такая Вселенная, что человеческому обществу без неё не прожить? Нужно ли убиваться бригаде хирургов и анестезиологов, рискуя пораниться и заразиться какой-нибудь дрянью, в попытках её спасти?

В какой мере к такой особи приложимо понятие «ПРАВА ЧЕЛОВЕКА»? И кто озаботится моими правами жить в обществе, свободном от подобных мразей (простите мне мой драгунский тон)?

Должно ли нести общество, и в какой мере, ответственность перед лицами, решившими зачем-то принимать наркотики? Должно ли общество в буквальном смысле ограждать себя от наркоманов и создавать для них резервации?

Есть ли необходимость применения к торговцам наркотиками смертной казни, как это принято в странах Индокитая? Если повешение для этой публики  выглядит негуманным, может казнить их через передозировку наркотиками, изъятыми у них же?

Утомительны такие мысли. Но куда ж от них деваться?

Как заявил министр энергетики Украины Игорь Насалик, "если говорить чисто по газу, то я еще раз хочу подтвердить: мы не взяли ни одного куба из Российской Федерации. Да, мы платим дороже, потому что мы платим за транзит и по территории Украины, и по территории Европы. На сегодняшний день эта цена составляет 185 долларов. По прямым контрактам с Российской Федерацией эта цена составляла бы 140 долларов".
РИА Новости Украина:  http://rian.com.ua/analytics/20160829/1015392032.html

 Ситуация в энергетике критическая. Угольная отрасль исчезает - Плачков, бывший министр. В 2010 году между руководством Украины и РФ была достигнута договоренность постройки комплекса по изготовлению топливных сборок на базе Желтоводского месторождения урановых руд. Однако после февраля 2014 года новые власти резко сократили сотрудничество с Россией в ядерной сфере. Вместо российского ТВЭЛ на украинский рынок была запущена контрафактная продукция американского ядерного гиганта "Вестингауз", неоднократно приводившая к авариям на АЭС с тяжелыми последствиями – в Финляндии, Чехии, Словакии и в Украине. Строительство комплекса в Желтых Водах было прекращено украинской стороной, и предложение по достройке завода по производству топливных сборок было отправлено американцам. Однако, сорвав контракты российских конкурентов, "Вестингауз" отказалась строить завод, и Украина осталась без собственного производства ядерного топлива. Хуже того, помимо поставок "пиратского" топлива для АЭС, не единожды ставившего мир на грань очередного Чернобыля, американцы допущены на украинские станции, где производят не согласованные с разработчиками эксперименты с реакторами, подобные тому, который послужил причиной трагедии 1986 года.

***

Габи и Николай запрыгнули в его маленький volvo и помчались ночными дорогами из Вероны в ее родной Бардолино.

-        Давай, к пляжу?

-        Давай – ответил он.

По дороге он купил хорошего вина, а в багажнике, будто специально прибереженный для этого случая, ютился забытый ранее плед.

Аккуратные дороги, маленькие пальмы, чистый пляж, покрытый камешками, огромная золотая луна и синяя ночь… Позже ему

захочется написать картину о красоте той ночи.

***

- То що, може на пляж? – Еріка вмощує свій шикарний зад в обійми шкіряного крісла двадцятирічного мерса Серьожи, й томно дивиться крізь півкіло маскари «XXL-об’єм» чекаючи відповіді.

- Пляж? – в його уяві мерехтять швидкісні кадри спогадів. Ось переповнені смітники, ось покриття з суцільних бичків під ногами, гнила від випорожнень вода… - кицю, краще давай орендуємо отельчик, та проведемо добре час.

Еріка той вечір провела зі своїм хлопцем в якійсь кімнаті зі вкритими пилом підвіконням та полицями, та обплямованими шторами, ніби на них щось спльовували та обтирали руки. Крізь стіни було чутно чиїсь кроки та регіт, а з туалету було чутно накрапання води.

***

Саша з Ніною довго пробиралися велосипедами крізь височенні звалища сміття, що вкривають ліс по контуру десь на пів-кілометри. Аж поки дісталися цих прекрасних місцин Києва. Круті схили гори вкриті лісом. Красиві галявини, берези… Деякі галявини розташувались на обривах, і з них відкривається вид на безкрайні простори левади з озерами, та село, що у підніжжя.

Вони якийсь час обтрушують веліки від приставшого сміття, витягають поліетиленові кульки з ланцюгів, та пластикові стаканчики, застряглі між колесом та крилом. Тоді вмощуються на краю гори, дістають термос з чаєм та сандвічі, і починають свій романтичний сніданок милуючись просторами левади, схилами гори та слухаючи спів ранкових пташок.

***

-        Давай розкажемо одне одному свої найінтимніші мрії? – збуджений Петрик вже свердлив очима свою любу Анєчку, в очікуванні гарячої розмови. Він був готовий нарешті зізнатися про свою мрію зайнятися з нею анальним сексом.

-        Давай – не задумуючись відповіла Анєчка.

-        Про що ти мрієш? Як це має бути? Може щось таке, про що соромишся зазвичай сказати?

-        Так, я дуже боялась тебе попросити…

-        Про що? – його очі вже поглинають її повністю, він присунувся ближче, весь палає…

-        Я мрію щоб… це була хижка з бамбуку серед кокосових пальм, а під ногами щоб білий пісочок, а перед очима щоб синій океан… - вона замріяно зітхнула. – Я боялася, що ти не погодишся поїхати у відпустку на Каріби, що це для тебе надто дорого.

Анєчка ще довго вимальовувала в уяві красу Карибів, не помічаючи, як Петрик знітився, та занудьгував.

***

Вони зупинилися на оглядовому майданчику Лаври, і продовжували бесіду. Він продовжував гаряче декларувати свої переконання в політиці, намагаючись «просвітити» її «несвідому». Вона його уважно слухала, задивилася у далечінь понад Дніпром, глибоко вдихнула повітря, так, ніби їй зараз летіти у цей простір. І відчула у цю мить наскільки ж тісно у місті.

Люди існують щільно одне до одного. Так щільно, що навіть у тісняви метро навчились не помічати одне одного. Ось чийсь живіт огортає тебе ззаду, ось хтось ненароком поклав свої яйця тобі прямо до долонь, і зніяковів це відчувши. Ось ти відчуваєш печінкою чиюсь нирку, так стисло. І вдаєш ніби нічого, ніби так і має бути.

Приходиш в гості до квартири в тонкостінній будівлі, і тебе просять говорити пошепки, а тоді ти чуєш, як хтось поверхом вище чихнув, та ще й перднув, а ти як раз п’єш чай з тістечком на кухні з другом…

Ліс сприймається не як прекрасний дар та цінний простір, а як місце де можна вивалити з вантажівки свої продукти життєдіяльності. Як ганебне сміттєзвалище.

Коли ти пропонуєш прогулятися лісом, це звучить ідентично, якби ти сказала «а не прогулятися б нам сміттєзвалищем?», і на тебе дивляться як на схиблену, та залазять назад у свої коробки щільно одне до одного, як оселедці в банці-жестянці. А ти навпроти дивишся зі зневагою, сумно зітхнувши від цього непорозуміння.

-        Та нє. Давай лучше поєдем у кахве.

«Звісно! Давно не дихали димом, та не терлися об різних алкашів, що дригаються танцполом!» - думаю я. Але говорю інше:

-        Звісно, давай… тобі видніше.

Півгодини брудних доріг, якими шниряють бомжі у проханнях милостині, ще півгодини в якомусь заторі спостерігаючи кобло чорного диму з заду якогось КАМАЗу попереду. І ось ми у «раю». Якісь кольорові катакомби, люди-оселедці щільно одне до одного, струшують свою лупу на голову другу. Монотонні рухи, які набридають, але мусиш робити те, що й всі, бо так прийнято, і це типу десь прописали, що класно (мабуть в якомусь серіалі). Повторюєш одне й те саме: щось п’єш, щось їси, щось говориш, просто сидиш… І тобі нав’язують думку, що це класно, що це щастя, але ти нічого такого не відчуваєш.

Простори звужуються, кроки стають коротшими, рухи мінімальними. Найбільшу кімнату можна подолати десятьма кроками максимум. Це надто мало, для тонусу. І тобі пропонують в залі бігову доріжку. Де ти перебираєш ногами на місці і відчуваєш, як їдеш з глузду.

До дідька!

Врешті шлеш те все! Хапаєш свій велік і стрілою вилітаєш з міста. Долаєш півкілометра сміттєзвалища, виймаєш все, що застрягло, і… ти на волі. Аби подолати ці бар’єри життєдіяльності міста, тобі потрібно навчитися їхати довго. Аби не витрачати на прогулянки цілу добу – ти навчаєшся їхати швидко. З часом організм перебудовується. І тобі стає все тісніше в місті. Все починає здаватися дрібнішим. Дрібні коробки, дрібні люди (їхня більшість), дрібні вчинки.

***

-        Я буду называть тебя «девочка лес» – любимый мужчина с искоркой в глазах насмешливо растянул красивую белозубую улыбку «до ушей»

-        Почему?

-        Потому что.

-        Тогда и ты тоже «лес». Ты ж такой же самый и все то же самое делаешь.

-        Но я себя со стороны не вижу – смеется он, а я бросаю ему в голову подушку.