Похована надія, або Де зник Михальчишин
Євромайдан, що починався з мирних та підкреслено аполітичних студентських протестів, поступово переріс в основний геополітичний чинник для, без перебільшення, всієї Європи, упевнено перегнавши за рівнем згадувань зимову Олімпіаду в Сочі.
Проте, акції протесту могли б поступово затихнути, якби не кілька сотень відчайдухів, які вчергове переконавшись у нерішучості лідерів «реєстрової» опозиції, вирішили діяти на свій страх.
Відтак протести з традиційно українських танців та співів навколо Майдану набули абсолютно європейських рис – з барикадами та «коктейлями Молотова». Як і під час будь-яких радикальних суспільних процесів, тут з’являються нові герої з притаманними для такої ситуації рисами характеру. Як зворотний бік цього – зникають ті, хто лише декларував свою радикальність та прагнення боротьби.
Свідками останніх процесів і є сьогодні Україна, особливо Галичина. Мабуть, найрізкіше події Євромайдану-2014 відіб’ються на партії-надії галичан з 2010 року, «єдиній силі українців» ВО «Свобода».
Зокрема, революційне обличчя цієї партії – народний депутат Юрій Михальчишин. Полум’яний ритор, який здобув яскраву перемогу на виборах до парламенту, здавалося б, нарешті реалізував давню потаємну мрію галичан. Молодий, розумний, радикальний та дієвий політик Юра Львівський або ж Нахтігаль, як зве сам себе у соцмережах, мав усі можливості, аби стати новим Беніто Муссоліні чи, як мінімум, Ле Пеном – якщо не всеукраїнського то, принаймні, галицького масштабу.
Проте, як це часто трапляється саме з виходцями із Західної України, далася взнаки стара галицька хвороба усіх «делегатів до Сойму». Отримавши нардепівський значок, Юрій Андріанович раптово втратив усю радикальність та запал, набувши, натомість, властивого обранцям депутатського лоску та поважності.
Можливість очолити бандерівську армію чи бодай її радикальний підрозділ задля реалізації плану витурення «синьожопої банди» з України, здається, втрачена.
Ще рік тому, в інтерв’ю виданню «LB.ua», новоспечений нардеп проголошував, що «нам терміново потрібна революція. В будь-якій європейській державі, якби життя було таке, як в Україні, уже б три революції здійснили», однак коли власне революція почалась, виявилось, що сам Михальчишин до неї, як мінімум, не готовий.
Однак, починалося все так добре… На початку діяльності українського парламенту 7-го скликання Михальчишин навіть поривався до трибуни – в горнило битви – розказувати «по-пацанячи» донецьким регіоналам про те, що він бандерівець і його образа – це назавжди. А як ви думали?!
Однак пізніше почалися проблеми.
Пробіл між полум’яним виступом: «Запевняю український народ в одному – ми ніколи не відступимо і подолаємо цю донецьку навалу тоді, коли біля Верховної Ради, біля Адміністрації президента, біля Кабміну буде вся повстала Україна. Коли бандерівець подасть руку петлюрівцю і махновцю, коли прийдуть гуцули з трембітами і шахтарі з битами – тоді начувайтеся, донецько-фашистські загарбники!» і заявами про «сопляків, що бавляться в революцію» очевидний.
Спробуймо проаналізувати, що ж відбулось між цими двома промовами. Проблеми почались там, де їх ніхто не очікував – у рідному бандерівському Львові.
Розкол і, відповідно, скандал між Михальчишиним та його «вихованцями» – Автономним опором у Львові – наробив свого часу достатньо галасу. Достатньо лише згадати про заяви свободівця в міліцію на дівчат з АО щодо «замаху на життя» чи звинувачення націоналіста у «стукацтві» органам внутрішніх справ. Пізніше були протести проти будівництва на Озаркевича, де Автономний опір опинився по інший бік барикад з місцевою «Свободою». Молоді бунтівники звинувачували партійців Тягнибока в тому, що саме вони лобіювали виділення земельної ділянки для скандального будівництва. Не забули загадати і посібництво «Свободи» в міській раді виділенню земельної ділянки для будівництва супермаркету «Епіцентр», що належить регіоналу Герезі. Зважаючи на давні «теплі» стосунки, заспокоювати радикалів з АО вийшов саме народний депутат Михальчишин, який «випадково» опинився в будівлі міськради під час скандальної сесії. «Миле спілкування» народного депутата-націоналіста та його охоронців лише підсилило ворожнечу між колишніми однодумцями.
... У листопаді минулого року сталася подія, яка могла б виправити всі «проколи» депутата-початківця й надати йому ще одну можливість відновити імідж захисника інтересів пересічних українців. Безумовно, після того, як Євромайдан перейшов у радикальну фазу, можна було брати керування у свої руки, очолювати бодай сотню відданих бійців, якщо не весь «Правий сектор».
Однак, замість реалізації радикальних сценаріїв, що відповідають усталеному іміджу, відбулась примітивна і відверто млява спроба захопити сцену на студентському Євромайдані у Львові. Після того, як народного депутата з свистом та під вигуки «ганьба» спустили зі сцени, політичний імідж свободівця серед молоді був зіпсований остаточно.
Та замість того, щоб рятувати своє реноме героїчними вчинками в Києві на барикадах, Юрій Михальчишин… просто зникає з поля зору, для того, аби за кілька тижнів потрапити «в обійми» місцевих журналістів в одному з торгово-відпочинкових центрів Львова.
Свідками «другого пришестя» Михальчишина до Львова стали учасники пікетування «Епіцентру» на околицях Львова в ніч на 9 лютого. Уночі з суботи на неділю там склалась доволі дивна ситуація, коли після пікету працівників торгового центру барикади розібрали, на місці з’явились дуже дивні «пікетувальники», які погодилися звільнити проїзд лише після фінансового стимулювання у розмірі півтора десятка тисяч доларів. Працівники торгового центру намагалися заблокувати шантажистів і викликали міліцію, оскільки про жоден бойкот не йшлося, а виглядало все це на банальний наїзд. Саме тоді, на виручку заблокованим «протестувальникам», оперативно виїхав народний депутат Михальчишин, який після недовгої перепалки з міліціянтами і звільнив «горе-пікетувальників».
У будь-якому випадку, у той час, коли в Києві щодня молоді люди ризикують власним здоров’ям і життям, колись найрадикальніший депутат найрадикальнішої партії «випливає» у Львові у виключно комфортних для себе умовах.
Щоби зрозуміти, чому одна з найбільших надій Львова перетворилась на розчарування такого масштабу, в автора цих рядків є дві версії.
Перша з них – в тому, що насправді мало місце якісне виконання добре прописаної політичної ролі. Тобто насправді не було ніякого революціонера Юрія Михальчишина. А був хороший політичний актор, який талановито грав свою роль. Говорив те, чого від нього потребували виборці, декларував такі солодкі нашому галицькому вухові гасла. Як мінімум, є сенс привідкрити завісу на одну історію 2012 року. Тоді Михальчишин – ще у статусі полум’яного революціонера, котрий боровся разом з Тетяною Чорновол проти вовків у овечих шкурах на виборчих округах Львівщини – пообіцяв журналістці сприяння в одній справі. В гості до Януковича у Межигір’я Тетяна мала йти не сама. А в компанії з Юрком Львівським. Проте в останній момент Михальчишин позадкував і просто перестав брати слухавку. Це не було оприлюднено широкому загалові лише тому, що Чорновол не хотіла зменшити шанси Михальчишина побороти свого конкурента Богдана Дубневича. Відтак в таких критичних моментах, коли просто виконання ролі і просто декларації не допомагали, й проявлялась справжня суть цього політика.
Однак, є й друга версія. Теж проста. Французи кажуть «шерше ля фам». Обізнані у парламентських інтригах, розповідають про несподівано дружні стосунки комуністки Калетник і Михальчишина. Львів’яни теж мали змогу бути свідками їх навдивовижу теплої зустрічі опісля одного з ефірів на Львівському телебаченні. Тому цілком може статися, що у молодого політика зараз просто немає часу на революцію.
Як би там не було, після комуністки у минулому Фаріон, Михальчишин став другою розбитою надією радикально, націоналістично налаштованих галичан. І якщо мешканці Львівщини дуже швидко знайдуть собі нові об’єкти для політичних симпатій, то відновити свої позиції після Євромайдану «Свободі» буде дуже не просто. А головному герою цієї статті – практично неможливо.
Валерій Нестерук
