Поетична сюїта з Верховини. І ч.(а.1)

Мій Боже, а світ увесь – краса:

Захована чи під відкритим небом,

Комусь щоденна, декому – потреба

Лише у мить спустошення життя.

А я щаслива, що в красі живу

І дихаю незмірним земним раєм,

Де Черемош бурхливий протікає

І довкруж аромат ялиці ллють,

І полонини пахощами наповняють

Цей край, що Верховиною зовуть.

І байдуже, залітнена чи весняна пора,

Зима морозяна чи златобарвна осінь,

Що сипле зрілістю в посріблене волосся,

Карпати дихають вулканами життя.

А я щаслива, що цей світ ловлю,

Огорнутий туманами й росою,

Де груди розпинаються красою,

І де з джерел хмарини воду п’ють,

А вишиванками вкривають свою долю,

Розп’яті горами, гуцулами їх звуть.

Мій Господи, живу я ще, в красі німа,

Хоч проростає думка в перестиглу мрію,

Під протягом карпатськоі надіі,

Піднятися, де стиглість й висота,

І стати космосом для тих, що у підгір’ї,

Вкладають працю й досвід у літа

І не бояться перевалів і зневіри,

Але жертовні, мають світлі почуття...

Зізнаюся, життя у горах нелегке без міри,

Але печать гуцулів з світла і тепла.

Верховина – Львів, 3.02.2019 р

 

Джерело сили кожного з нас там, звідки ми родом. Ми так часто забуваємо про це, сподіваючись, що впораємося із усім самотужки і питання резервної акумуляції ніколи не стане перед нами.

Господь мудрий. Він дає нам змогу усвідомити своє призначення і зазирнути в себе, даруючи нам для того як труднощі, так і щасливі випадковості. Доторкнутися до свого призначення – це можливість усвідомити свій шлях, не захлинувшись в метушливій бездуховності матеріалістичного світу. Знаходячись в усвідомленні мудрості Божої, ми дорослішаємо – вчимося смиренно приймати подарунки долі та дякувати за випробування; починаємо по іншому відчувати звуки, природу, життя… Це зовсім не просто – зуміти заспокоїти розум, котрий вимагає фактів, доказів, постійно спонукає нас кудись бігти, щось робити, і повірити, полинути до Господа всією душею, всім серцем.

 

Вже знято не один десяток програм, мені випало щастя доторкнутися в діалозі до такої величезної кількості душ. Чому саме ця героїня «Сповіді» надихнула мене на такі роздуми?

Наталя Гузак. Стрижень. Духовний. Сильний. Щиро люблячий свою Батьківщину.

Пишу ці рядки, а в мене перед очима вечірня Верховина, ми з Наталією стоїмо на вулиці, біля її будинку і розмовляємо…

Війна. Принципи. Людські долі. Бог. В той вечір у нас не було легких тем. І раптом вона говорить, що її останнім часом вкрай сильно тягне до Господа. Молитви. Псалми. «Я не перестаю молитися. Ранком, ввечері, вдень посеред ночі...»

Так буває. Я відчував це на собі. Коли ти починаєш задихатися без молитви. Тобі, наче повітря, не вистачає цієї розмови з Богом. І лише Святе Писання заспокоює душу та дає їй так необхідні тишу та спокій. Тебе кудись кличуть, запрошують, ти кудись біжиш, поспішаєш, запізнюєшся, не встигаєш…

І лише свічка під іконами дає тобі можливість відчути себе маленькою дитиною, котру оберігає хтось великий та мудрий. Відчути марність всієї цієї безкінечної метушні та відчути себе в надійних батьківських обіймах. Тобі не вистачає самого себе, і лише в єдності з Господом ти стаєш самим собою.

 

Ось так і Наталя… Любить світ через батька, котрого з нами вже немає. МузИку. Гуцула. Величезну батьківську українську душу. Впадає в очі одна деталь – в своєму музеї пам’яті батька Наталя проводить екскурсії босоніж. А з якою любов’ю вона грає на музичних інструментах, більшості з яких торкалася ще рука її батька!.. З такою радістю, віддаючи своїй справі всю себе.

 

Та з дитинства вона відчула своє покликання – лікувати людей. І стала лікарем. Хорошим лікарем. Та їй судилося усвідомити медицину, як частинку свого минулого і заново відбудовувати своє майбутнє, повернувшись туди, звідки вийшла – в батьківську хату.

В пошуках правди та спокою. З Молитвою. Ця людина віднайде себе, усвідомить те, до чого прагне. Я ані на мить в цьому не сумніваюся.

 

А яким теплом віє від цієї жінки… Яка величезна сила в ній відчувається! Молодий місяць, гуцульське подвір’я, морозне гірське повітря і надзвичайна енергетика Матері-українки, котра ні за яких обставин не залишить свою Батьківщину без свого людського тепла.

 

Після розмови з Наталією я йшов вечірньою Верховиною, згадуючи початок свого спілкування з Богом. Нічні молитви зі свічкою в руках, внутрішній розбрат, що роз’їдав ослаблену болем душу… І вбережи нас від лукавого… Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.

 

Є таке усвідомлення – Національна Пам’ять. Є такий тонкий світ – соціальна доля. Багато хто з нас не хоче це бачити. Ми цураємося чужої долі та чужого болю. І це все наближує нас до нечистого. Саме тому для нас надважливі люди, котрі усвідомлюють, важливість молитви за усіх нас. Ці люди – наш шанс жити в країні любові та щасливої тиші. Наша країна багата на яскраві барви та добрі душі. Величні душі, що вміють любити світ.

А сильна жінка, з величезною душею і добрим серцем, – Наталя Гузак любить нашу з вами Україну. І молиться. За усіх нас.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Наталя Гузак

https://youtu.be/CvwKMcGrETY

Натрапив на новину про Історико експозиційно-реставраційний центр (філію музею громадського транспорту). Мабуть, недаремно вважав його більше абандоном, ніж музеєм. Доходили чутки, а тепер знвайшов підтвердження у новинах, що музей фактично не працює, багато техніки вивезли, а те, що залишилось, руйнується і розграбовується.

https://glavcom.ua/kyiv/publications/zvalishche-metalobruhtu-motoroshni-kadri-iz-muzeyu-gromadskogo-transportu-v-kijevi--474967.html

У Львові відкрили унікальний музей. Тут можна і треба торкатись до експонатів, а емоції та фантазія відвідувачів заміняють екскурсоводів. У цьому музеї ви зможете спробувати вибратися з пащі акули, стати частиною картини ван Гога, чи навіть застрибнути на спину людині-павуку.