Петро Олещук, політолог

Рік після другого туру виборів президента суттєво змінив Україну – хоча далеко не всі зміни ми помітили. Фактично, маємо іншу Україну. У дечому вона нагадує попередню, у дечому – разюче від неї відрізняється.

Тектонічні зсуви, які пережила за цей час українська політика, нагадують ситуацію початку 90-х. Але тоді не відбулося реальної зміни політичної еліти: колишня радянська номенклатура оперативно "перефарбувалася" у жовто-блакитні кольори та перетворилася із комуністів на "націонал-демократів", "лібералів", "соціалістів". Тому нова Україна, яку ми почали будувати майже 30 років тому, так підозріло нагадувала СРСР.

Зараз же еліта оновилася суттєвіше. При цьому ми побачили, що власне прихід "нових облич" не є панацеєю. І "хороший хлопець" не завжди може виконувати покладені на нього обов’язки. Тому, приміром, сформований виключно із таких облич уряд Гончарука залишиться в історії з неоднозначними конотаціями. Це був перший уряд в історії України без корупційних скандалів, але водночас таким, що не зміг знайти адекватні відповіді на більшість викликів сучасності.

Що відбулося за цей рік? Певні зміни вже сприймаються як дещо зрозуміле. Наприклад, серйозне ставлення до виконання передвиборчих обіцянок. Ми роками жили із твердим переконанням, що заяви політиків перед виборами є апріорі порожніми словами заради привернення уваги. Тепер ми побачили: як не дивно, передвиборчі програми можна сприймати як реальне керівництво для подальших дій.

Навіть такі "страшні" закони, як про скасування депутатської недоторканності та виборчий кодекс, що загрожують статусу самих депутатів, можуть бути ухвалені швидко. Без тривалих розмов, що це "не на часі", без взаємних обвинувачень та пошуків "крайніх".

На цьому тлі смішно виглядає обурення декого, мовляв, три парламентські партії, які йшли на вибори із обіцянками "ринку землі", все-таки разом ухвалили відповідний закон. У підсумку, ми вже звикли сприймати це як норму, хоча ще рік тому ніхто не міг про таке й подумати.

Парламент оновився – і змінилися проблеми, про які прийнято говорити у контексті Верховної Ради. Ні, "кнопкодавство" повністю не зникло, що засвідчено численними скандалами. Але воно вже не вважається нормою вітчизняного парламентаризму. І неособисте голосування, і невиконання депутатом своїх обов’язків – все це вже має конкретні форми покарання та є незрозумілим.

Швидко забулася Верховна Рада річної давнини, де кілька самотніх "піаністів" почергово натискали кнопки за цілі фракції, поки "серйозні депутати" вирішували свої "нагальні справи" за межами парламенту. Ми навчилися не толерувати все це, не слухати пояснення, що, мовляв, неособисте голосування пояснюється тим, що "депутат зайнятий" тощо.

Непомітно для всіх стало природним, що відставка когось із державних посадовців – не кінець світу і не катастрофа, а звичний механізм "налагодження" управлінської вертикалі. Якщо генпрокурор не може забезпечити виконання конкретних завдань щодо змін у відведеному відомстві, то він просто йде. Незважаючи на те, як ефективно він працював у передвиборчому штабі майбутнього президента. Яким би чудовим та некорумпованим хлопцем не був прем’єр, він йде, якщо не може забезпечити необхідних фінансово-економічних та соціальних показників.

Жодної сакральності у посадах та статусах уже немає. Ні депутат, ні міністр, ні президент уже не можуть сприйматися як "небожителі". Вони просто виконують певні суспільні функції. Успішно або ні – а суспільство дає їм оцінку. Це нормальне розуміння влади, до якого наше травмоване тоталітаризмом суспільство прийшло лише через десятиліття після розпаду СРСР.

Так само ми звикли до того, що питання у сфері зовнішньої політики можна реально вирішувати, а не обмежуватися яскравими промовами та гучними обвинуваченнями. Українські заручники, які роками утримувалися у в’язницях "Мордору", щодо яких було зроблено купу заяв, можуть повернутися на Батьківщину. А "Газпром" все ж таки можна примусити платити та виконувати рішення міжнародних судів. Зрештою, і самого Путіна можна всадити за стіл переговорів, навіть не залучаючи для цього посередників з числа його власних кумів. І все це теж вважається чимось природним.

Справжні зміни – вони такі. "Непомітні". Без гучних святкувань та колективного виконання гімну. Без гасел про перемогу та без встановлення "дня" цієї перемоги. Зміни – це коли щось стає "нормою", а не "винятком". Бо винятки швидко забуваються, а норма залишається.

Звісно, ми зараз перебуваємо ближче до початкової точки змін, а не до їхнього завершення. І багато в чому лишаємося тією самою УРСР, що виявляється у ставленні до закону, до держави та свого місця у цій державі з боку більшості громадян. Але ми все одно змінюємось. І українська політика – у першу чергу. Вона вже точно не буде такою, якою була ще рік тому. Як би далі не розвивалася ситуація в Україні.

Серйозні запити до влади нікуди не подінуться. Десакралізація влади, що так разюче нас відрізняє від більшості пострадянських країн, теж не зникне. Вже ніколи. Так само, як і бажання не припиняти осушення того владного болота, яке дісталося сучасній Україні від попередніх поколінь. І ці значимі і "непомітні" для когось зміни – не у владі, а у самому суспільстві – це, мабуть, найважливіше, що відбулося за цей рік.

Шановні народні обранці! Шановні українці!

Я впевнений, що будь-яка влада робить крок у прірву, коли втрачає три головні речі – це пам'ять, слух і зір. Тобто, коли влада забуває свої обіцянки, перестає чути людей і не бачить необхідності у змінах.
Це не про нас. І як доказ, ми сьогодні зібралися тут. Всі чудово розуміють головне питання – це діяльність Кабінету Міністрів України.

Будьмо об’єктивними – цей уряд має здобутки. Це зниження інфляції, облікової ставки НБУ, боротьба з тіньовими ринками, зокрема гральним бізнесом та нелегальними АЗС. Це початок приватизації державних підприємств, які розкрадалися всі ці роки. Це кредити малому та середньому бізнесу. Зменшення ролі держави в економіці.

Але правда в тому, що сьогодні українцям цього замало.

Так, це перший уряд, де немає топ-корупції, але не красти – замало.
Це уряд нових облич, але облич – замало. Потрібні нові мізки та нові серця.
Цей уряд знає, що робити, але знати – замало, потрібно дуже багато працювати, потрібно робити.
І ми не маємо боятися правди, ми повинні визнавати помилки. Бо в день, коли ми зануримось у теплу ванну ілюзій, потоне вся країна.

Ми постійно чули про економічний стрибок, але є враження, що економіка брала розгін, спіткнулась і ризикує проїхатись обличчям по землі.

За два місяці нового року невиконання держбюджету – майже 16 мільярдів гривень. Ми повинні казати правду. 13 із них – це провал надходжень від митниці. Бізнес приречено сигналізує, що контрабанда повністю не зникла. Нам розповідали про рішучий та безкомпромісний бій з контрабандою. Та наразі виглядає так, що в цьому бою контрабанда відправила митницю в нокаут. Це потрібно змінити. Дуже потрібно. Митниця повинна збирати не лайки у фейсбуці, а кошти у державну казну.
Інший наш біль – падіння промисловості на 5%. Воно триває четвертий місяць поспіль у багатьох секторах. Уряд, на жаль, не надав інструментів, які стимулюють внутрішнє виробництво та нові виробничі потужності.
Індустріальна слава України поступово стає спогадом. Ми ризикуємо, що про наш промисловий потенціал скоро казатимуть: «Це було давно й неправда».   

Наступне питання – це комунальні платежі. Ми підписали контракт на транзит газу. Зустріли зиму з рекордними запасами у сховищах, знизили ціну на газ для населення. Сьогодні вона на 35% нижча, ніж у минулому році, і найнижча за останні чотири роки. Але люди заплутались через хаос з платіжками у січні та лютому. Десь вони стали меншими. Десь – ні. Комусь нарахували абонплату за доставку газу на кілька місяців наперед. Десь порахували тим, хто взагалі газом не користується. 
Уряд, я гадаю, фактично провалив найважливіше – роз’яснювальну кампанію й комунікацію, роботу з місцевою владою для того, щоб люди в усіх регіонах відчули зменшення платіжки за тепло.  
І це не єдине, що потрібно зменшувати. Концепція зарплат міністрів переглянута, це правда. Виплати знижені. Але є питання щодо зарплат і премій багатьох членів наглядових рад. Ми розуміємо, що є закони ринку, ми не пропонуємо популістично платити «мінімалку». Але, вибачте, коли понад десять мільйонів громадян живуть на межі бідності, не можуть бути такі виплати людям, які, будучи у наглядових радах, від сили двічі-тричі на рік прилітають в Україну.
 Сьогодні в Україні фактично стало вигідніше «наглядати», ніж працювати. І при всій повазі до міжнародних партнерів, при всій вдячності за їхню допомогу, сьогодні громадяни нашої країни у наглядових радах наших підприємств почуваються національною меншиною.

Ми не ставимо під сумнів прозорість чи ефективність роботи іноземців, їхній внесок у боротьбу з корупцією. Це лише питання справедливості та нашого почуття суб’єктності.       
Наш наступний біль – ситуація з шахтарями та вугільною галуззю. Так, ці проблеми існують уже 15 років. Але сьогодні це – наш спадок і наша відповідальність. Перш за все мова про зарплати шахтарів та збут українського вугілля.
Ця проблема була влітку. Всі втручалися. Це ненормально, але я теж втрутився. Проблема виникла знову. Я знову втрутився, і цього тижня шахтарям буде погашено 650 мільйонів гривень боргів.

Але я не можу щоразу ставати і психологом для людей, і кризовим менеджером для деяких, і колектором, який вимагає чесно зароблені гроші, і нянькою профільного міністерства.

Окремо щодо «страшилок» міністерства і багатьох діячів і політиків про закриття шахт. Вкотре наголошую: закрити шахту – не означає закрити питання. Тому спочатку – навчання людей та перекваліфікація, створення нових робочих місць, забезпечення аналогічної, як мінімум, зарплати і тільки потім ми можемо піднімати питання про закриття тієї чи іншої неприбуткової шахти. Лише у такій послідовності. 

І скажіть мені, будь ласка, про який імпорт чужої електроенергії та вугілля може йтися, коли наші шахтарі не захищені державою? Це тисячі шахтарів та їхні родини. 

Далі – ще більш болючі цифри. Це понад 11 мільйонів пенсіонерів. Реальний план щодо підняття їхніх пенсій, на жаль, комунікаційно відсутній. Суспільство нічого не чуло про це. Велика частина пенсіонерів отримують менше двох тисяч гривень. Індексація пенсій – не проведена. Програма підвищення пенсій для людей вісімдесяти років поки що не реалізована. А ми стільки б’ємося над цим і стільки про це говоримо. Пенсійний фонд залишається величезною неефективною машиною, яка тільки на своє утримання «проїдає» 5 мільярдів гривень. На фоні цього пенсіонери та інші соціально незахищені категорії громадян мають лише одне питання: а за що так з нами і що з нами буде далі?

Схожа ситуація й у сфері охорони здоров’я. І це правда. Я розумію, що керівництву МОЗ дуже важко працювати з уламками медичної системи, які їм залишили у спадок. Складно підняти на ноги пацієнта, якому довгі роки замість нормального лікування давали «пустишки» та чай з ромашкою.
І я дякую пані Скалецькій за те, що залишалась з людьми у Нових Санжарах. Я дякую їй за сміливість. Але у нашій медицині сміливість не може бути одноразовою акцією. Потрібно мати сміливість і визнати, що багато хто не готовий до другого етапу медичної реформи 1 квітня. Це правда.

Майже щодня у нас протести у різних медичних закладах. Люди бояться закриття лікарень, лікарі бояться звільнень, місцева влада іноді не готова брати повноваження, немає достатнього фінансування тощо. Є великі питання щодо тарифів, медичного обладнання та дуже велике питання до кадрів. А отже, головне питання: куди ми поспішаємо? Куди ми летимо?
Чи не здається нам, що з таким підходом реформа летить у стіну?
Звичайно, окрема тема – це коронавірус. Я хочу всіх заспокоїти. Так, у нас є перший підтверджений випадок. Але ситуація під контролем. Усіх необхідних заходів вжито. І я думаю, що перший брифінг нового міністра охорони здоров’я буде присвячений саме цій темі. 

Серед іншого, сьогодні ми почуємо довгоочікуваний звіт усіх правоохоронних органів України. Ви знаєте, що Президент не впливає на їхню роботу. Але я хотів би зробити їм два подарунки. Перший – це календар. Він має нагадати вам, що надворі вже весна.
Другий – це Кримінальний кодекс України. Є підозра, що дехто його не має. Сподіваюсь, він стане вашою настільною книгою.
На зустрічі влітку правоохоронні органи казали одноголосно: «У нас все є. Потрібна тільки політична воля». Я вам її дав. Візьміть її. Ви її отримали. Казали: «Потрібно скасувати телефонне право». Скасували. Ніхто зверху не спускає прізвища, на які треба «звернути увагу» чи навпаки – не можна чіпати. Як мені ще не втручатись у вашу діяльність, щоб вона нарешті дала результат, якого чекають і громадяни України, і наші міжнародні партнери?

ДБР, СБУ, САП, НАБУ, МВС, ОГПУ. У нас уже шість органів, які мають забезпечувати порядок, справедливість та правосуддя. Невже не вистачає ще одного органу, щоб остаточно втілити в життя прислів’я про сімох няньок, у яких дитя без ока?          
Ми провели низку реформ, запустили Вищий антикорупційний суд, перезавантажили НАЗК, повернули відповідальність за незаконне збагачення – я вдячний Верховній Раді, партії «Слуга Народу», всім депутатам, які за це голосували, ухвалили закон щодо викривачів корупції. Як довго українському суспільству чекати результатів у найбільш резонансних справах? Ми обіцяли громадянам перемогу над корупцією. Зараз поки що навіть не нічия.
Шановні українці! Я йшов у Президенти, не маючи політичного досвіду. Але мав і маю віру та волю, щоб втілити необхідні зміни. Всім відомі слова Вацлава Гавела: «Краще п’ять років помилок, ніж 50 років саботажу». Так, ми робимо помилки, багато. Але ми готові визнавати їх та виправляти.

Окремо хочу звернутись до наших міжнародних партнерів. Ми цінуємо та вдячні за вашу постійну підтримку. І наш курс залишається незмінним. І для нас пріоритети незмінні. І ми всі хочемо й робимо все щодня для завершення війни на Донбасі та повернення всіх наших територій. Бо це є наша країна. Ми й далі будемо рухатись шляхом реформ в усіх сферах. Курс України не є помилкою. Та окремі помилки допущені під час руху цим курсом. Так буває.     
Скажу чесно. Мені не соромно за наш уряд. Але ми хотіли б ним пишатись. Цей уряд зробив більше, ніж усі минулі уряди разом узяті. Але це, скоріше, мінус попереднім Кабмінам, а не плюс нашому уряду.

Сьогодні на внутрішньополітичному полі наявним проблемам та чинному уряду затісно. Вони більше не можуть існувати поруч – це моя думка. А отже, хтось з них повинен піти.
Шановні депутати! Вчора до Верховної Ради України подано заяву Олексія Гончарука з проханням прийняти його відставку.
Я прошу народних депутатів України надати оцінку цій заяві своїм персональним голосуванням.  
Дякую!