Щойно повертався з весілля свого друга. Як пройшло весілля - то взагалі окрема історія, зараз не про це.
Повертався по проспекту Гагаріна, і коли вже дійшов до МакДональдса, що на ровилці, побачив жінку, що сиділя просто дола, закривши обличчя руками та плакала. Вдягнена ця жінка була нормально. Простенько, бідненько, але нормально. Поруч стояв її пакет із якимись речами. Не знаю, що із нею трапилось, але просто так йти далі я вже не зміг. На вулиці зараз ДУЖЕ ХОЛОДНО... ця жінка могла змерзнути... Я мав хоч щось зробити щоб допомогти їй.
Зайшов до МакДональдса, хотів взяти їй каву... але там була величезна черга, в якій мені зовсім не хотілось простояти, доки та жінка там на вулиці кочаніє. Вийшов. Поміркував, де що ще є навкруги... Пригадав за ларьки, де практично завжди можна було взяти собі чай або каву. Подивився на те місце, де бачив жінку - її там чомусь вже не було. Пійшов перевірити... є, на своєму місці... але вже не сидить, а лежить та ридає. Мене внутрі аж перегорнуло...
Ринувся до ларків, замовив кави та мершій назад до неї. Доки бігав туди-сюди, до неї підійшов ще якийсь парубок, який теж поцікавився у неї, чи все гаразд. Жінка знову сіла, і качала головою, що нічого у неї не гаразд. Сама вона була не твереза, а обличчя було розбито до крові. Не знаю, може впала, а може і побив хтось. Але точно знаю, що ця чашка кави її зігріє, збадьорить, та хоч трішки надасть надію та віру в життя, бо вона побачить що є люди не байдужі до чужого горя.
Цей стакан із кавою обійшовся в якихось 2 гривні... жалюгідні дві гривні, які ми так легко віддаємо за проїзд в маршрутці, коли нам ледащо йти пішки..., і які комусь могуть допомогти покращити життя.
Ця жінка взяла каву, подякувала, та знову залилась сльозами. Але я впевнений, що в тих сльозах було вже не тільки горе, але й крапля надії. Крапля, якої достатньо для того, щоб продовжувати жити, вірити і сподіватись на щось краще!
***
Ні, я не герой. Я не допомогаю всім підряд бомжам та калікам. Вони не викликають у мене жалю. Самі обрали собі таку долю і якось існують. Вони живуть тяжко, просять милостиню, живуть податками та недоїдками... але живуть так тому що самі дозволили собі жити в такому світі. Я впевнений, що коли людина спроможна просити милостиню - то вона спроможна і на багато більше, але просто ледаща, щоб робити це, тому нехай і далі собі роблять вигляд що це весь світ винний в їх долі, а самі вони нещасні жертви - Я В ЦЕ НЕ ВІРЮ І НЕ СТАНУ ЇМ ДАВАТИ МОЇ ГРОШІ!!!!!
Але є сльози. Сльози справжнього горя. Сльози людини, яка не вміє просити допомоги. Сльози людини, яка не знає чим собі порадити, бо у неї дійсно трапилось горе, і хоч як би їй не хотілось із цим миритись - вона не знає, як це зробити... Тоді я не можу пройти мимо. Обов'язково зупинюсь. Обов'язково з'ясую, чим я можу бути корисним, і спробую допомогти.
Ні, я не мати-тереза. Я не стану всіх зігрівати, піклуватись про кожного та всякого як про бездомних кошенят та цуценят, яких часто підбирають сердобільні діти і навіть деякі дорослі. Але я обов'язково зроблю щось таке, щоб надати людині можливості викарабкатись із прірви безпорадності та безнадійності. Ми сильні. Всі люди сильні. Кожен з нас може вижити, коли є хоч маленька надія на найкраще та крапля віри в щось добре. Просто потрібно вміти цим ділитись.
***
Винагорода...
Не встиг я знову повернутись до зупинки своєї маршрутки, як побачив проїзджаючого мимо знайомого. Привітався із ним, і запитав, куди він їде. З'ясувалось, що нам по дорозі, і він підкинув мене швидко, тепло та в комфорті прямо додому (-: Безкоштовно. Мої 2 гривні повернулись до мене разом із теплом та приємними відчуттями...
Закони космосу всемогутні 
***
З любов'ю до всіх вас, і до кожного окремо,
Сердечно ваш, Микола Калакуцький.
