Куди ведуть тебе, народе України?

Твої святині на поталу віддають.

Кричать невігласи – подолано руїну!

Самі ж по цій руїні в прірву йдуть.

 

Їх не навчили рідну землю цінувати,

За 30 срібняків вони і душу продадуть.

З одним бажанням -  Україну розіп’яти

Вони й по трупах задля мрій своїх пройдуть.

 

Важко людьми створіння ці назвати,

Це лиш безграмотні й бездушні пішаки,

Що рушники встеляють перед "старшим братом"

І повзають неначе пацюки.

 

Вже й нашу мову захотілось розтоптати,

Що далі і який наступний крок?

Може, і віру в нас захочуть відібрати?

Коли ж закінчиться цього свавілля строк?

 

“Злоба і ненависть до власної країни”, -

В думках слова, на Біблії рука…

Присяга знищення народу України –

Пошкодженого розуму мета.

Не б’ється серце спомином надії,
надвоє розколовшись в самоті.
Я знаю, що сама розбила мрії,
якими дихала до нині в пустоті…

Мовчить душа. У неї слів немає,
немає сліз і розпачу нема…
Вона як тінь, вона уже зникає –
розбита, очерствіла і німа…

Як хочу я розвіятись туманом,
розплавитись у мареві світів,
щоб жодних докорів, образ, обману,
ніяких зрад, думок і почуттів.

Як хочу я гарячою сльозою
в вогонь перетворити заметіль
і стати вітром, сонцем, тишиною –
лиш розчинити б ними весь твій біль…

Я змішаю осінні барви
у палітру усмішок-сліз,
лиш не буде у ній вже фарби,
що по тілу як струм наскрізь,
лиш не буде у ній відтінку,
що тобою наповнить світ –
я малюю нову сторінку,
де невидимим став твій слід.
Я не хочу тебе змішати
з жодним кольором інших фарб,
і не треба мені кричати,
що розпусний цей колір зваб.
Я не хочу тебе ділити
з жодним пензлем осінніх нот,
хоч не смію тебе любити,
а краду тебе в долі знов
і малюю цей світ без тебе,
залишаючи лиш собі
колір грішно-гіркого неба,
що розлився із фарб в тобі,
колір твого лише відтінку,
не тепліший, а тільки твій…
Я малюю нову сторінку –
світ без тебе, бо ти лиш мій!

Коли неба краї волошкові
зацвіли з росянистих дзеркал,
коли сипались сни вечорові,
ви мене запросили на бал.

Переливом зірки проводжали
урочистих мелодій політ,
ви за руку мене ніжно взяли
і відкрили небачений світ.

Мов грайливий небесний посланець
вітер хмарки віночком заплів,
ви мене запросили на танець
під оркестр дощу й солов’їв.

Я відмовити вам не посміла
під овацій двіночковий шквал,
ви ж мене тоді ще раз не сміло
запросили на ще один бал…

*****
Нарядився  Дід  Морозом
Борода  хитається,
Дурень  мов  з  червоним  носом
Другий  день  тиняюся.


*****
Я  Снігуркою  вдягнуся
І  приклею  косу,
Бо  я  заміж  хочу  дуже
За  Діда  Мороза.


*****
Що  прийде  чекали  палко
Дід  Мороз  червоний  ніс,
Він  прийшов  з  мішком  подарків,
А  з  собою  два  поніс.


*****
Зайця  Рік  прийде  ось-ось
З  снігом  й  завірюхами,
Вип'ю  я  ще  грам  зо  сто  
Й  замахаю  вухами.

У Натхнення мОго сині очі,

Неба літнього безхмарного синіші.

Наче відблиск зоряної ночі,

У житті вони для мене наймиліші.

 

Це любові й пристрасті озерця,

Від перлин і діамантів красивІші.

У мого Натхнення щире серце,

Що від полум’я буває гарячішим.

 

Його руки – це кохання мого крила,

Так приємно в їх турботу загортатись,

І, немов на ніжності вітрилах,

Їз  Натхненням поруч вранці прокидатись.

Кавовий присмак вечірнього Львова

Ти забери із собою на згадку.

Запам’ятай його подих казковий

І насолоду в червоних горнятках.

 

Візьми з собою його частинку,

Взамін лишивши свою усмішку.

Сховай у очах ледь помітну сльозинку.

Не треба печалі… Ну якщо тільки трішки…

 

Згадай прохолоду серпневого ранку

І вуличок древніх красу загадкову.

Розбите шампанське на Високому Замку,

В затИшній кав’ярні душевну розмову.

 

Поглянь – в небі райдуга розлилАся!

Львів дощиком теплим тебе проводжає.

Якщо стане сумно – скоріш повертайся!

І знай – моє місто на тебе чекає.

Важким був сьогодні день?
Розслабся і випий чаю.
Робота, проблем тандем
Ніяк досі не спадає?–

А ти подивись на все
З усмішкою, без курйозу,
Життя закоротке все ж,
Щоб тратить його на сльози.

Включи рок-н-рол чи реп,
А любиш – класичні твори,
І хай за дверима смерч
Руйнує моря і гори.

Собі подаруй цю мить,
Де вітер цілує осінь,
Де сонцем листок тремтить
В розплетених мрій волоссі.

Собі подаруй життя
Любові, де ясне небо,
Де вплетені почуття
У стрічку доріг до тебе.

Відчуй, що для тебе лиш
Придумане світло раю…
Проблеми за склом залиш,
Розслабся і впий чаю!

Посміхнись! Лиш без фальші, будь ласка,
Посміхнись – і всміхнусь я також,
Із усмішки сплітається казка,
Якщо навіть за вікнами дощ.

Посміхнись! Хай всміхається осінь,
Завороживши барвами мить,
Хай у світлих думок стоголоссі
Лиш від радості серце щемить.

Посміхнись! Неповторна і щира
Твоя усмішка – магії вись…
Хай за вікнами мокро і сиро,
Та ще раз… лиш для мене… всміхнись!

Я йшла вперед. І падала, й вставала,
Та йшла! Не раз по тернах без сльози
І віра в мить спинитись не давала
Ні в час вітрів, ні в лютий час грози.

Я йшла вперед. Навіщо? – Не питайте,
У мене там, за обрієм, душа,
І світло мрій, й очей сіяння тайне,
Там світ, де я не інша, не чужа!

Я йшла вперед… А кров’ю по краплині
Життя стікало мимо віражів.
І що мені залишилося нині? –
Холодна мрія світлих міражів…

І що слова? Вони пусті без серця!
Уста німі, як в грудях пустота!
І марно щастя ластівкою б’ється
В вікно надій, коли у ньому  тьма.

А я біжу. Хіба? До мрій… Щомиті
За крок вперед плачу двома назад,
І тільки ніч в  квітневім оксамиті
Клянеться знов, що мрія цього варт…