Навіщо про щось судити,

Якщо тями у тому немає?

Непотрібно вогонь ворушити,

Дуже боляче він обпікає.

Храм душі лиш для Бога відкритий,

Тільки Він усі таїнства знає.

Що довЕлося серцю прожити

Й що насправді воно відчуває.

ЗаводИло життя в лабіринти

Й не давало ніяких підказок.

Лиш новІ і складні розвилки

Без єдиного дороговказу.

За помИлки жорстоко било,

Гартувало стражданнями душу.

У оману не раз вводило

І завждИ говорило“Я мушу”.

Та за всі ці капризи й незгоди

Йому серце безмежно вдячне.

Бо за будь-якої погоди

Воно сонце у небі бачить.

Хтось і далі наклЕпи наводить,

Та пуста то й безглузда справа.

Бо лиш дурість своЮ цим доводить,

Та нікому вона не цікава.

Діамант свого блиску не втратить,

Не затьмарить ніщо його світла.

Його можна лише споглядати,

Та не треба всерЕдину лізти.

Бо там сонце гаряче й яскраве.

Може ніжно воно обігріти,

Та нахаб і занадто цікавих

Воно здатне до тла обпалити.

Пригорни мене міцно та палко,

Наче вперше і наче востаннє.

Снігового зимового ранку

Розігрій теплом свого кохання.

Це не згадка, не сон і не казка,

Це кохання могутня сила.

Нездоланна, таємна, прекрасна,

Вона шлях у майбутнє відкрила.

Пригорни мене ніжно до серця,

І поринь у смарагдове море.

З нього ніжність тобі посміхнеться

І повЕде в кохання простори.

Йде від серця до серця стежина.

То алея Любові живої,

Що провадить в кохання країну.

Мають доступ туди тільки двоє.

Коли говорять очі і серця,

Тоді весь світ навкОло затихає.

Стають єдиним цілим два життя…

В цю мить Любов із ними розмовляє.

Коли до вуст торкаються вуста,

Тіла нестримний трепет огортає.

Бажання полум’ям у дУшах пророста,

Кожну клітиночку собою наповняє.

Коли не можна віднайти потрібних слів…

На тій межі, де вже немає в них потреби,

Там почуттів ріка виходить з берегів.

Її спинити неможливо… Та й не треба.

Там, де на двох єдине відчуття,

Одна молитва, мрія і прохання,

Де в унісон звучить серцебиття,

Небесним цвітом розквітає там кохання.

Без тебе це місто пусте.

І зорі без тебе не сяють.

Хвилина, як рік, іде,

Коли тебе поруч немає.

Без тебе сумують вуста

І очі печаль ховають.

І я вже без тебе не та,

Якою мене ти знаєш.

Без тебе у серці зима,

Без тебе захмарене небо.

І сонця без тебе нема,

Кохання моЄ лиш для тебе.

Без тебе холодні й сумні

Кружляють самотньо сніжинки.

Ти- світло в моЄму вікні,

Без тебе я наче крижинка.

Без тебе гірчить шоколад,

Не гріє ранкова кава.

Життя на мінорний лад,

І навіть Кличко не цікавий.

Без тебе розділений світ,

І барви веселка втрачає.

З тобою вишневий цвіт

У серці моЇм розквітає.

І знов зима… Їй завжди до снаги
Плести вуаль з сніжиночок тремтливих…
І знов зима. Навкруг сніги… сніги…
Мов біле полотно без плям фальшивих

Невпевнено по ньому проведу
Із спогадів несмілі візерунки.
Вітри сліди вже вкотре заметуть,
Лишивши, як тоді, – лиш поцілунки…

Я з кожним переливчастим штрихом
Все впевненіше буду малювати
Прекрасну казку, що, нехай давно,
Та так натхненно вчились ми складати.

Вдихнуть на повні груди знов вітри
Й полине казка птахом перелітним…
Зима… лиш спогади… й сніги… сніги
І крила ангела ледь-ледь штрихом помітним…

Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.