хочу сюда!
 

Елена

42 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-52 лет

Заметки с меткой «мої вiршi»

Лабіринт

Твоє життя -  суцільний лабіринт,

І марно з нього вихід ти шукаєш.

Натомість в глибину душі поринь,

Поглянь, в якому мОроці блукаєш.

 

Перед тобою в чомусь винен цілий світ,

Але отримуєш лиш те, чого чекаєш.

А всі проблеми – це твоЇх претензій слід,

Ти сам від себе в темряву тікаєш.

 

Навколо тебе заздрість і обман,

В кожній людині ти знаходиш щось погане.

Всі проти тебе, ворогів цілий майдан,

Із задоволенням ти закував би їх в кайдани.

 

А що б змінилося? Тоді б прийшли новІ,

Без них тобі би було жити не цікаво.

Та вже набридли небилиці всі твоЇ,

Бо це лиш плід твоєї хворої уяви.

 

Твій світ – це віддзеркалення тебе,

Своє майбутнє сам ти обираєш.

У цілім Всесвіті ти бачиш лиш себе,

І свої біди сам ти накликаєш.

 

Ти сліпо віриш у прикмети і у сни,

Своїх прогрішень іншим не прощаєш.

Не помічаєш сонця промінь у вікні,

І тим не менше в Бога щастя вимагаєш.

 

А Він тобі дарує новий день –

Черговий шанс життя своє змінити.

Повір в удачу – і вона прийдЕ!

Але невигідно тобі це розуміти.

 

Відверто в свою душу зазирни,

Ти сам будуєш у ній нОві лабіринти.

Та тільки за собою не тягни,

Бо я не вмію поза світом жити.

Мій неповторний



Моєю казкою ти став немов учора,
А стільки вже сторіночок життя,
Де плаче небо і сміються зорі
Перегорнули разом ти і я…

Такий чарівний і такий привітний
із ароматом вишуканих снів,
із затишком замисленого літа
й з зажуреним туманом вечорів...

Я неприховано у тебе закохаюсь
знов, сонними алеями йдучи…
Тернополе! Мій неповторний раю,
в мені душею сонця ти звучиш,

в мені ти розливаєшся любов’ю
і напуваєш радістю без меж.
Тернополе! Спасибі, що зі мною,
ти назавжди, що ти в мені живеш!



kiss З Днем народження, Тернопіль!!!kiss


 dance boyan bokali З ДНЕМ МІСТА, Тернополяни!!!  bokaliboyan dance


 

Не розлюбила…

Я за тобою знову так сумую…

Перераховую у небі тьмяні зорі

і їх холодним подихом цілую, мов перед долею схилилась у покорі. Хтось скаже : «Ні, вона ж бо не любила, що легко так відмовилась від нього!» Не сперечатимусь… Навіщо? Та й не сила… Немає більше крил у серця мого… Не розлюбила… просто перестала про це щомиті шепотом кричати, і не тому, що слів мені замало, тому, що знати це тобі не варто, бо раптом там у тебе чисте небо і ти у нім літаєш вже щасливо, а я… чекаю ревно так на тебе й так сліпо знов надіюся на диво… Не розлюбила… Не питай, не треба, лиш чом німими стали мої очі – не відповім… лише в твоєму небі вмиватиму до блиску зорі-ночі…

З Днем народження,Україно!!!!!!!!!!!!!!!!!!!








Є в світі край червоної калини –

Земля веселки і співучих солов’їв

З ім”ям прекрасним і величним Україна.

Я їй сьогодні віддаю низький уклін.

 

Лиш тут таке безкрає синє небо,

Лани квітучі і березові гаї.

МилУють очі і серця красуні-верби,

І саме тут найкращі пишуться пісні.

 

Моя країна – це вишневії сади,

Це мальовничі спогади дитинства.

Це -  джерело цілющої води,

З якого сила і енергія береться.

 

Тебе в віках Господь благословив,

Золотокупольна свята наша столице!

На наші землі благодать свою пролив,

Щоб ми могли у вірі укріпИться.

 

В цей день святковий, в сонячну годину

Я миру й щастя тобі хочу побажати.

Ти у моЄму серці, Україно!

Його тобі сьогодні хочу я віддати.heart

 

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

 

Пути Господни



«Несправедливо всё на свете, ну где же Бог? Зачем молчит?
Зачем же терпит Он всё это? Ведь на несчастьях мир стоит..."
Такими мыслями терзаясь, по лесу юноша шагал,
Вопрос такой понять стараясь, домой тропинку потерял.

Но вдруг навстречу путник с сумкой идёт дорогою лесной,
И на вопрос: «Укажешь путь мне?», ответил: «Да, пойдём со мной».
Змеёй в лесу тропинка вилась (скорей бы долгожданный дом),
Вдруг перед ними появилась избушка под большим кустом.

Хозяин, их радушно встретив, и накормил, и напоил,
А юноша, добро отметив, о чаше золотой спросил.
«О, мне подарок — эта чаша, от бывшего уже врага,
И это символ дружбы нашей, она мне очень дорога».

Хозяин вышел на минутку, а путник вещи все собрал,
Потом припрятал чашу в сумку, и вместе с юношей удрал.
Спросив за тот поступок подлый, услышал юноша в ответ:
«Молчи, мой друг, пути Господни не человеческие, нет».

К другой избушке их дорога немного позже привела,
Но из неё вдруг голос строгий, как будто острая стрела:
«Эй, убирайтесь-ка отсюда, для вас здесь нет ничего,
И если жить хотите, люди, идите с места вы ceго!»

Хозяин дома их отправил, но перед тем, как уходить,
Вдруг путник чашу там оставил, решил подарок подарить.
«Но ведь несправедливо это, — с досадой юноша сказал, —
Ведь он скорей достоин смерти, а ты ему подарок дал...»
Но путник наш, вздохнув свободно сказал ему опять в ответ:
«Молчи, мой друг, пути Господни не человеческие, нет».

Уйдя от злого человека, ночной дорогой в лес пошли.
В избушке старой дровосека они ночлег себе нашли.
Тот дровосек был беден очень, да шестерых имел детей.
Хоть кушать нечего, но впрочем он принял радостно гостей.

Единственным богатством были любовь да дружба в доме том,
Но чем уж очень дорожили, так это был их старый дом…
С утра детишки побежали грибы к обеду собирать,
Хозяйка всё белье собрала, пошла на речку полоскать.

В лесу дрова рубил хозяин, он зарабатывал, как мог,
А путник, будто злобный Каин, взял спички и их дом поджёг.
Тут наш герой не смог сдержаться: «Да как так можно поступать?!
Ведь этот дом — все их богатство, зачем им нужно так страдать?!»
Но снова путник тот негодный уже знакомый дал ответ:
«Молчи, мой друг, пути Господни Не человеческие, нет».

Вот у окраины дороги стоит избушка над рекой,
Хозяин там, хоть был и строгий, но пригласил гостей домой.
Хозяин — пожилой мужчина, жену недавно потерял.
Одну имел он радость — сына, а людям всем не доверял.

Как бы то ни было, принявши, гостей хозяин накормил,
А сына попросил, чтоб дальше за речку он их проводил.
Вот мост дошли до половины и путник мальчика позвал,
С ним поравнявшись, что есть силы столкнул его, и тот упал.

Тут юноша не мог сдержаться: «Да как же так? Кто ты такой?
Да сколько ж может продолжаться несправедливость эта? Стой!»
Тут путник, словно луч весенний, вдруг ярким светом засиял,
И через несколько мгновений прекрасным ангелом он стал.

Потом, взмахнув рукой свободно, он отвечал, рассеяв свет:
«Молчи, мой друг, пути Господни не человеческие, нет.
Ты помнишь первый дом и чашу, хозяин, что имел ее...
Так вот, туда был яд подмешан, ему я жизнь дал за нее.

А помнишь злого человека, который нас тогда прогнал?
Ему оставил чашу эту... Я дал лишь то, что он избрал.
В сгоревшем доме, разгребая золу и пепел, дровосек
Там золото нашел, рыдая, богатым стал тот человек.

А мальчик, что в последнем доме, как вырос бы — убийцей стал.
А так в пришествие Христово в число спасенных он попал!
Когда отца утешат люди, добрей намного станет он,
И в будущем он тоже будет, когда Иисус придет, спасен.
Что видишь, то незнанью сродни, не отвергай прозренья свет,
И помни, что пути Господни не человеческие, нет...»

Как часто в жизни скоротечной мы видим горе и беду,
И в этой горести сердечной живем, как будто бы в аду.
Но ты, мой друг, доверься Богу, ведь знает Он, как повернуть
Твою невзрачную дорогу на новый, светлый, чистый путь.
Так что ты помни, друг, сегодня и через много-много лет:
Воистину пути Господни не человеческие, нет! 

Не тавруйте осінь



Я вже чую ніжний запах осені
У сплетінні літньої палітри,
У журливих колисанках вітру.
У небес розхристаної просині.

Запізнілими стежками-долями
Літа синьоокеє світання
Залишає теплі на прощання
Спогади, мереженії зорями.

Заглядає осінь у віконечко,
Їй немає в світі цьому рівних,
Не буває барв таких чарівних
Ніж сплетіння фарб осінніх з сонечком

Не тавруйте осінь серця холодом,
Не малюйте душу їй сльозами,
Бо її вітри – мелодій гами,
Бо дощі у неї сяють золотом.

В неї серце – ватра з діамантами,
В неї очі мов глибини далі…
Не вплітайте стрічки їй печалі,
Не тавруйте осінь смутку штампами!

Місто з присмаком кави


Кавовий присмак вечірнього Львова

Ти забери із собою на згадку.

Запам’ятай його подих казковий

І насолоду в червоних горнятках.

 

Візьми з собою його частинку,

Взамін лишивши свою усмішку.

Сховай у очах ледь помітну сльозинку.

Не треба печалі… Ну якщо тільки трішки…

 

Згадай прохолоду серпневого ранку

І вуличок древніх красу загадкову.

Розбите шампанське на Високому Замку,

В затИшній кав’ярні душевну розмову.

 

Поглянь – в небі райдуга розлилАся!

Львів дощиком теплим тебе проводжає.

Якщо стане сумно – скоріш повертайся!

І знай – моє місто на тебе чекає.

Бодай у сні


Бодай у сні до мене ти прийди,

хай в ньому буду я лише твоєю.
Для мене сонце з неба укради,
а я для тебе стану світ-зорею.

Бодай у сні до мене доторкнись,

хай я відчую стук твого серденька,
хай я на мить, як мріяла колись,
до тебе, милий,  пригорнусь тихенько.

Люби мене, та так, щоб цілий світ

з любов’ю заздрив нашому коханню,
залиш мені в думках цілунку слід
навіть тоді, коли прийде світання.

Бажай мене! Я буду диким сном,

в якому мить розпусно-грішна кожна…
Кохай мене усім своїм єством
бодай у сні, як наяву не можна...

Не прийдемо


Пожовтілими картинками в альбомі

фотографії, де ми такі смішні
і обличчя, що до болю нам знайомі
усміхаються із них. У тишині

я сторіночки усі перелистаю,

полечу думками ще раз в світлий клас,
де учитель, як сьогодні пам’ятаю,
з «Першим вересням» вітав маленьких нас.

Вправи, приклади, контрольні і диктанти,

Читанки опісля перших букварів…
Карти, атласи, іменники, константи…
І екзамени, що вчили до зорі…

Перші промахи, невдачі, але згодом

І досягнення – змогли! самі! невже?!.
І прощальний вальс під чистим небозводом
Школи нашої, а ми дорослі вже…

Метушаться школярі – пора до школи!

Першокласники спішать й випускники,
Тільки ними більше вже ніколи
не прийдЕмо в рідну школу ми…

я –це ти…


Я у тобі залишуся лиш спомином

солодкої роси і прісних губ,
я розіллюся солов’їним гомоном
і твоє тіло прагнутиме згуб.

Я озовуся в серці твоїм тишею,

що заховалась в м'яті й спориші
і зацвітуть в тобі душею-вишнею
прості, та щирі всі мої вірші.

Я буду тліти у тобі бажаннями,

хоч ти й мене в собі не впізнаєш,
та я – це ти, з смішними запитаннями,
з дитячими очима, що без меж.

Та я –це ти… і іншого не прагну я,

й не хочу бути іншою, о ні!
бо у тобі якась нестримна магія,
яка весь світ пробуджує в мені.