Я вже чую ніжний запах осені
У сплетінні літньої палітри,
У журливих колисанках вітру.
У небес розхристаної просині.

Запізнілими стежками-долями
Літа синьоокеє світання
Залишає теплі на прощання
Спогади, мереженії зорями.

Заглядає осінь у віконечко,
Їй немає в світі цьому рівних,
Не буває барв таких чарівних
Ніж сплетіння фарб осінніх з сонечком

Не тавруйте осінь серця холодом,
Не малюйте душу їй сльозами,
Бо її вітри – мелодій гами,
Бо дощі у неї сяють золотом.

В неї серце – ватра з діамантами,
В неї очі мов глибини далі…
Не вплітайте стрічки їй печалі,
Не тавруйте осінь смутку штампами!

Кавовий присмак вечірнього Львова

Ти забери із собою на згадку.

Запам’ятай його подих казковий

І насолоду в червоних горнятках.

 

Візьми з собою його частинку,

Взамін лишивши свою усмішку.

Сховай у очах ледь помітну сльозинку.

Не треба печалі… Ну якщо тільки трішки…

 

Згадай прохолоду серпневого ранку

І вуличок древніх красу загадкову.

Розбите шампанське на Високому Замку,

В затИшній кав’ярні душевну розмову.

 

Поглянь – в небі райдуга розлилАся!

Львів дощиком теплим тебе проводжає.

Якщо стане сумно – скоріш повертайся!

І знай – моє місто на тебе чекає.

Бодай у сні до мене ти прийди,
хай в ньому буду я лише твоєю.
Для мене сонце з неба укради,
а я для тебе стану світ-зорею.

Бодай у сні до мене доторкнись,
хай я відчую стук твого серденька,
хай я на мить, як мріяла колись,
до тебе, милий,  пригорнусь тихенько.

Люби мене, та так, щоб цілий світ
з любов’ю заздрив нашому коханню,
залиш мені в думках цілунку слід
навіть тоді, коли прийде світання.

Бажай мене! Я буду диким сном,
в якому мить розпусно-грішна кожна…
Кохай мене усім своїм єством
бодай у сні, як наяву не можна...

Пожовтілими картинками в альбомі
фотографії, де ми такі смішні
і обличчя, що до болю нам знайомі
усміхаються із них. У тишині

я сторіночки усі перелистаю,
полечу думками ще раз в світлий клас,
де учитель, як сьогодні пам’ятаю,
з «Першим вересням» вітав маленьких нас.

Вправи, приклади, контрольні і диктанти,
Читанки опісля перших букварів…
Карти, атласи, іменники, константи…
І екзамени, що вчили до зорі…

Перші промахи, невдачі, але згодом
І досягнення – змогли! самі! невже?!.
І прощальний вальс під чистим небозводом
Школи нашої, а ми дорослі вже…

Метушаться школярі – пора до школи!
Першокласники спішать й випускники,
Тільки ними більше вже ніколи
не прийдЕмо в рідну школу ми…

Я у тобі залишуся лиш спомином
солодкої роси і прісних губ,
я розіллюся солов’їним гомоном
і твоє тіло прагнутиме згуб.

Я озовуся в серці твоїм тишею,
що заховалась в м'яті й спориші
і зацвітуть в тобі душею-вишнею
прості, та щирі всі мої вірші.

Я буду тліти у тобі бажаннями,
хоч ти й мене в собі не впізнаєш,
та я – це ти, з смішними запитаннями,
з дитячими очима, що без меж.

Та я –це ти… і іншого не прагну я,
й не хочу бути іншою, о ні!
бо у тобі якась нестримна магія,
яка весь світ пробуджує в мені.

Відцвітає вже літо серпневими квітами,
Росяною водою до блиску умитими,
Щойно скошених трав ароматами пізніми
І дощами ще теплими, тільки вже грізними….

Відцвітає… А в серці лишається спомином,
Солов’їної пісні відлунням чи гомоном,
Журавлиної казки кому тільки тугою,
А кому дорогою порадою мудрою.

Пломеніє ще літо… А роси світанками
Холодніше все дихають з кожними ранками,
І стають тихі зорі такими далекими…
Відлітає вже літо у далеч лелеками…

Скільки різних чудес нам дарує Вселена мрійне і нездійсненне, мить, де зайві слова… Знову ти позовеш у польоти шалені, світ відкриєш для мене й я повірю в дива.

Лиш поруч ти – і все засліплює сонце, і цілий світ на долоньці… Скоріш лети, закривши очі від щастя, сьогодні мрії здійсняться, бо поруч ти…

Я тобі розповім все, про що ніч мовчала, як тебе я чекала лиш тебе одногО… Серед хмар-кораблів швидше вітру помчали наші душі – замало стало неба для двох.

Лиш поруч ти – і все засліплює сонце, і цілий світ на долоньці… Скоріш лети, закривши очі від щастя, сьогодні мрії здійсняться, бо поруч ти…

p.s.    хочете послухати??? Дзвоніть, поспіваю.

Вартість хвилини розмови 100$ 

Я не раз сама себе в думках питала:
Що ж це депутати в нас такі – зазвичай
Скільки не підвищуй цін, а їм все мало,
Скільки не доводь – межа, а все одно калічать.

Чи адреналіну їм замало дуже,
То б сказали, – ми ж би враз усе владнали –
В шахти, на поля їх, фабрики потужні
Й щоб зарплату років так зо три чекали.

Або на заводи, де відходів маса,
Від яких і можна інвалідом стати
(Це все при умові, що живий зостався),
Бо ж безпеки рівень рівний там зарплаті.

Я б в лікарні й школи теж їх відіслала,
Там такі умови – лиш працюй з сумлінням!
Та боюсь, щоб раптом з вами ми не стали
У червоній книзі зниклим поколінням…

Може депутати в нас такі, бо всюди
Кримінальні справи, і статті, й арешти
Може вони трішки людяніші будуть,
Якщо почитають Тараса нарешті?!

Хоча що Кобзар – щоб з нього щось черпнути
Треба вміти трошки мислити й читати,
Або просто слухать… Чи ж то зможуть втнути
Подвиги такії наші депутати?!

Життя без мети – це пусте існування.

Як небо без сонця, як ніч без зірок.

Як серце без світла, як секс без кохання,

Як мозок без розуму і без думок.

 

ШкодА мені тих, хто від себе втікає

В ілюзії  пристрасні світу химер.

Реалії часу назАвжди втрачає,

А жити потрібно тут і тепер.

 

Розбити ілюзію важко буває,

Та краще вже смерть, ніж таке от життя,

Бо душу так легко вона поглинає.

І може не бути назад вороття.

 

То ж краще вже правді у очі поглянуть.

Від себе, на жаль, неможливо втекти.

Ніякого сенсу в житті вже немає,

Якщо нема в ньому своєї мети.

Димить «Гламур». Її думки в полоні літа-
Зникають мляво з кожним подихом журби.
Сама. Став бавитись волоссям вітер,
Примруживши їй очі. Погляд в нікуди…

Промінням сонця на бокалі з-під вина
Виблискують останні каплі сподівання:
«Можливо він прийде, не залишуся сама.
Я вірю що мине… я вірю у кохання!».

Він не найде й вона це добре знає.
Його нема — він це вино, що допила.
Він — це журба, що душу розриває!
Вона зробила що змогла… Пішла.


Інші мої вірші також можна знайти тут: http://www.moivirshi.com.ua/my/ivanko