хочу сюди!
 

Natalia

43 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

Замітки з міткою «мої вiршi»

Я боюся

Я боюся брати олівець
і паперу клаптичок найменший,
бо в думках така бездумність вершить,
що мораль зникає нанівець…

Я боюсь писати в тишині

навіть кілька слів із свого серця,
бо у ньому вихором несеться
божевілля грішних почуттів…

Я боюся вже своїх думок,

бо вони, не я над ними власна,
бо від них моє сумління гасне
й я стою над прірвою за крок…

Я боюсь… тебе… в своїх думках…

твого погляду ніжнішого за ніжність,
твого подиху і губ солодку свіжість,
твого дотику й усмішки на устах…

Я боюсь себе… і водночас

п’ю до краплі мрій своїх бажання –
насолоду й вічне покарання
всіх отих думок, і рим, і фраз…

*** *** ***

Я хочу бути твоЄю зорею,

У небі очей твоїх блиском горіти.

У серці твоЄму палати свічею,

У долі твоЇй ясним сонцем світити.

 

Я хочу душевним крилом твоїм бути,

І сни твої мрією розфарбувати.

Печаль і тривогу вчорашню забути,

Та світлом любові тебе огортати.

 

Я хочу до Бога молитву зносити,

За те, що ти є, Йому вдячність складати.

І благословення у Нього просити,

У руки Його нашу мрію віддати.

Як хочу я...


Не б’ється серце спомином надії,

надвоє розколовшись в самоті.
Я знаю, що сама розбила мрії,
якими дихала до нині в пустоті…

Мовчить душа. У неї слів немає,

немає сліз і розпачу нема…
Вона як тінь, вона уже зникає –
розбита, очерствіла і німа…

Як хочу я розвіятись туманом,

розплавитись у мареві світів,
щоб жодних докорів, образ, обману,
ніяких зрад, думок і почуттів.

Як хочу я гарячою сльозою

в вогонь перетворити заметіль
і стати вітром, сонцем, тишиною –
лиш розчинити б ними весь твій біль…

І розірвеш

Перелистаєш іноді сторіночки життя
і не знайдеш для себе віри, розуміння,
лиш тільки біль, журби мелодія осіння
і розшматовані бажання й почуття...

Спитаєш в осені чому все стало так –

чому із переливів радості і сміху
перетворилось все на розпачу утіху,
а серце й досі не повірить в це ніяк...

Спитаєш ... тільки от вона не відповість,

бо нащо їй такі зневірені питання,

бо нащо твою сповідь слухати до рання, –
у її світі ти лиш випадковий гість.

Ти тінню промайнеш в її солодких снах

і повертатися назад уже не схочеш –
заплакані занадто в неї зорі-очі,
занадто гіркоти і правди у її піснях...

Поплачеш з нею, погодуєш із руки

своєї мрії поневолену жар-птицю,
переконаєш себе в щасті, що лиш сниться
і розірвеш утрачені для нього сторінки...

Додивлятимусь

Самотнім маревом в нічному оксамиті

блукатиму до самої зорі…


Які ж бо неповторно-дивні миті,


коли шепочуть казку ліхтарі,


коли ледь чутним подихом зітхає


замислена верба у тишині


і тягнеться земля до небокраю,


щоб цілувати мрії в вишині.


Розпатлане проміннячко-волосся


росинки будуть у вінок плести


і відшліфовані мотиви стоголосся


гармонією литимуться в сни…


Блукатиму… летітиму… нап’юся


цілющої енергії землі,


а потім щиро й сонно посміхнуся


і додивлятимусь картину цю у сні.

Я лиш вчусь:))

Хочеш, тобі начарую кохання –
пристрасне, ніжне й звичайно шалене?!
Тільки якщо не заснеш знов до рання,
то не проси більше чарів у мене.

Хочеш, тобі я навію ще трішки

магії погляду і божевілля?
Тільки якщо тебе звабить усмішка,
то не проси приворотного зілля.

Хочеш, іще диво-містики ночі,

що украде твоє серце бажанням?
Тільки якщо полонять тебе очі,
то не проси позабути кохання.

Хочеш, здійсню тобі мрію, що сниться?!

Тільки подумай чи справді це треба,
бо я лиш вчусь, а не є чарівниця,
можу й сама закохатися в тебе. ;)

Доторкнись...


Доторкнусь твоїх уст подумки,

Проведу по щоці пальцями,
Зійду з розуму від родимки
І бажань з дикими танцями.

Доторкнусь твоїх рук подихом,

У волоссі згублю погляди,
Зацілуй мене в мить… дотиком
Звівши з розуму світ потайки….

Доторкнись моїх снів… маревом,

Поцілуй мене лиш… ніжністю,
Я так хочу без меж п’яною
Бути тільки тобою вічність всю…

Я помню тёмные аллеи

Я помню тёмные аллеи
И вечер летний,
Наряды милых дам белели
Едва заметны.
И воздух чарами наполнен
И ждёт развязки
Мгновений сладких и греховных
Чудесной сказки.
Ступала дама по дорожке,
Лицо в вуали,
И шлейфом за несмелой ножкой
Шелка шептали.
Ажурный зонтик прикрывает
От глаз прохожих
Рукою тонкой лик печальный
С Мадонной схожий.
Заворожено кавалеры
Ей вслед смотрели,
Но сделать шаг навстречу чуду
Они не смели.
Господь создавший совершенство
Своею властью
Не дал ей испытать блаженства
Земного счастья
rose

Я малюю нову сторінку

Я змішаю осінні барви
у палітру усмішок-сліз,
лиш не буде у ній вже фарби,
що по тілу як струм наскрізь,
лиш не буде у ній відтінку,
що тобою наповнить світ –
я малюю нову сторінку,
де невидимим став твій слід.
Я не хочу тебе змішати
з жодним кольором інших фарб,
і не треба мені кричати,
що розпусний цей колір зваб.
Я не хочу тебе ділити
з жодним пензлем осінніх нот,
хоч не смію тебе любити,
а краду тебе в долі знов
і малюю цей світ без тебе,
залишаючи лиш собі
колір грішно-гіркого неба,
що розлився із фарб в тобі,
колір твого лише відтінку,
не тепліший, а тільки твій…
Я малюю нову сторінку –
світ без тебе, бо ти лиш мій!

Не...

Не бачити, не чути і невтішно
не намагатись повернути кожну мить,
яка ще твоїм тілом пахне ніжно,
яка ще твоїм дотиком сльозить…

Не плакати, не мріяти, не знати

про тебе жодних слів і жодних фраз,
що серце заставляють розриватись
від трепоту й бажання водночас.

Не вірити, не кликати, не бігти

за тінню, що нагадує тебе,
а згодом сумувати безпросвітно
разом з плаксивим місяцем з небес…

Не дихати, не рухатись… щомиті

вдихати всім єством цілунок твій…
А потім клястись – більше не любити,
не мріяти, не думати… Не мій…