хочу сюда!
 

LINA

35 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 30-43 лет

Заметки с меткой «мої вiршi»

Ти поруч


Нечутним ангелом ти поруч. Бережеш

від сліз сумних мої плаксиві очі,
обіймеш тихо, ніжно пригорнеш
й ховаються тривоги в тіні ночі.

Легеньким вітром поцілуєш у щоку

і зразу стане все не так і тьмяно,
забуду про проблем стрімку ріку
і посміхнуся знову я слухняно.

Ти завжди поруч. Ти на відстані руки,

мене рятуєш від самої себе,
засвічуєш у темряві зірки
у не завжди безхмарнім вирі неба.

Люби мене – з капризами і без,

на грані мрій тримай мене міцніше,
а я примхливо, по-жіночому без меж
любитиму тебе усе сильніше…

Спогади…

І знов зима… Їй завжди до снаги
Плести вуаль з сніжиночок тремтливих…
І знов зима. Навкруг сніги… сніги…
Мов біле полотно без плям фальшивих

Невпевнено по ньому проведу
Із спогадів несмілі візерунки.
Вітри сліди вже вкотре заметуть,
Лишивши, як тоді, – лиш поцілунки…

Я з кожним переливчастим штрихом
Все впевненіше буду малювати
Прекрасну казку, що, нехай давно,
Та так натхненно вчились ми складати.

Вдихнуть на повні груди знов вітри
Й полине казка птахом перелітним…
Зима… лиш спогади… й сніги… сніги
І крила ангела ледь-ледь штрихом помітним…

Только в небе по-прежнему вечность


Серпантином дороги вниз
Я иду по невидимой грани
И устав от обид и брани,
Мы струною натянуты ввысь

К горизонту шагов бесконечность,
Этот путь мы когда-то прошли.
Не все рвались, не все дошли,
Только в небе по-прежнему вечность

Мандри


Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

 

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

 

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

 

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.

Вставай,Україно!

Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

 

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

 

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

 

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

 

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

 

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Мужчинам на замітку ;)

натхнення тут - http://blog.i.ua/user/2994692/577968/ (прочитайте обов"язково!!!)

Дозвольте жінці бути слабкою,
Сховайте в серці її від всіх,
В обіймах ваших нехай струною
Тремтять бажання її і сміх.

Цілуйте жінку, щодня, щоночі,

Відчуйте скільки любові в ній,
Як вам сміється, як сонні очі
«Люблю» шепочуть й сльоза з під вій…

Кохайте жінку, та так, щоб небо,

Щоб світ позаздрив тим почуттям,
Повірте, жінці крім вас не треба
Ніяких красок і фарб життя.

Бажайте жінку, – не тільки тіло,

Читайте серцем її думки,
Щоб поруч з вами вона летіла,
Щоб цілий світ був для неї – ВИ.

Цінуйте жінку… Ви їй відчути

Тепла і захисту дайте смак,
Дозвольте жінці слабкою бути,
Без вас вона буде сильна й так.

Пахнуть світанки цілунків ваніллю



Ніжність долонь, теплота їх безкрая,

Затишок щирих ласкавих очей …
Як же тебе мені не вистачає
В мареві днів, в напівтіні ночей…

Пахнуть світанки цілунків ваніллю,

Тільки такі недосяжні вони…
От би напитись якогось чар-зілля
Й стати сльозою цілунків отих.

Плачуть дощами самотність і втрати,

Біль оживає краплинами сліз,
Та поцілунків твоїх аромати
Їм не розмити дощам всім на злість.

Навіть як скажуть, що це божевілля,

Навіть якщо не здолати розлук,
Я відчуватиму запах ванілі,
Кави, твоїх поцілунків і рук…

Наркотик


Місяць як скибка лимону в вікні,

Тьмяні зірки, й ті за хмарами плачуть…
Тиша. Не сміє ніхто самоті
Свято порушити болі й невдачі.

Кілька краплинок в бокалі вина,

Дим сигаретний проймає свідомість…
І не важливо чия вже вина –
Бо все одно тепер «тільки знайомі»…

Десь полетіти б в нікуди, за тьму,

Просто вхопитись за вітер і зникнуть
Там де немає «навіщо», «чому»…
Щезнеш, – без тебе за мить одну звикнуть…

Час мабуть лікар, хоча… швидше яд –

П’єш і звикаєш…– наркотик… Світанок…
От якби залпом всі дози підряд
Випити можна було б на останок…

Чому?

Чому у світі усе так складно –
знайти, почути, йти до мети.
От ніби раптом знайшов розраду,
так ні, – за мить всі горять мости…

Чому у долі нема натхнення

життя картини писати так,
щоб тільки радісним в них знаменням
був кожен крок, кожен штрих і знак.

Чому всі мрії такі крилаті

і їх так легко спалити вщент,
а потім ночами знов шукати
вчорашніх зустрічей ніжний щем.

Чому у світі усе так важко –

любити, мріяти, берегти,
на півдорозі впізнати щастя
і в суєті мимо не пройти…

Лише на мить...

Залишся спогадом весни

В моїх очах і в пам’яті просторах.

І ненароком загляни у мої сни,

Розлийся в них безмежним синім морем.

 

Так, як колись, до вій торкнись осіннім вітром,

Розбий розлуку хоч на мить любові світлом.

В словах байдужість… Та в душі її немає.

Душа за посмішкою сльози знов ховає.

 

Ти в свої сни мене не клич… Прошу, не треба.

Нехай тебе зігріє ніч Любов’ю неба.

Загубиться серед зірок наше кохання.

До твоїх вуст лиш один крок… Та вже світання.

 

Забудь… Пробач… Це міражі, уламки мрії.

Та в те, що ми уже чужі, серце не вірить.

Нехай дощем розмиє час стежку до тебе.

На мить лиш згадкою про НАС прилинь до мене…