Сонце — не сонце, вітер — не вітер,
Щастя, — не щастя, коли ти не мій.
Ніжністю серця, полум’ям літа,
Пристрастю ночі, загадкою мрій

Я тебе знову цілую… і кличу…
Кожної миті згоряю до тла…
Знову твоє я малюю обличчя,
Очі твої… Скільки ж в них є тепла!

Знову крізь відстань тебе обіймаю,
Шлях прокладаю до тебе з надій.
Я так люблю!!! Тільки, Сонечко, знаєш
Сонце — не сонце, коли ти не мій…

Кав’ярня. Занавісок шоколад,
Веселий зайчик знов на підвіконні.
Приємний погляд, кави аромат
Й моя рука в твоїй тремкій долоні…

Сковзне усмішка зайчиком смішним,
Запахне день сп’янілою весною…
І що проблеми, коли поруч ти…
Приємно так і затишно з тобою…

Немов за склом всі прикрощі тривог,
Образи і турботи за дверима…
Лише кав’ярня, у якій ми вдвох
Втекли від світу з сірості очима…

У чашку зайчик знов хлюпне свою
Весняну радість й мрію нашу давню…
І хоч я кави вже давно не п’ю,
Та хочу так до тебе в цю кав’ярню!

Іще не осінь, але вже не літо…
Ще не спустів й не зажурився сад:
до сонця груші мружаться налиті,
хизується красою виноград.

Грайливий вітер бавиться гілками
зеленокосих панночок-беріз
й плете шарфи сумними вечорами
з прозорих павутинових завіс.

Ще ліс не спить. Цілує срібні роси,
в траві ще ніжиться і гомінко шумить.
Уже не літо, але ще не осінь.
І якось в серці трепетно щемить…

В Україні гостює осінь,

Жовтим кИлимом землю вкриває.

Різнобарвний настрій розносить,

Листям-золотом світ прикрашає.

 

З павутинок плете візерунки,

Лине в небо ключем журавлиним.

І багряно-палкі поцілунки

Вуст торкаються, наче перлини.

 

Хризантемно-жоржиновим цвітом

Розквітає осіння врода,

В кришталевім повітрі розлита

Її дивна дзвінка прохолода.

 

Яблунево-солодкою пристрастю

Вона чаші сердець наповняє.

В танці з сонцем, любов’ю і ніжністю

Україною осінь кружляє.

Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

 

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

 

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

 

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.

Я від погляду твого п’янію,

По краплинці тобою впиваюсь.

У очах твоїх сонцем зорію,

З них натхнення і щастя черпаю.

 

Ми бездонну любові чашу

У руках своїх міцно тримаєм.

Тим сильніше кохання наше,

Чим їз неї ми більше спиваєм.

 

Цей нектар – запорука вірності,

Ллється в серце живою водицею.

За ковточок безмежної ніжності

Платить чаша любові сторицею.

Втомилась я. Присяду. Помовчу.
Не так і часто є така нагода…
Знов вітру спів журливий до плачу…
Сьогодні сум транслює нам погода…

Присяду тихо. Доторкнусь землі.
Вона холодна, та теплом вже дише,
Черпну від неї святості полів,
І дотик лісу, і тремтіння тиші…

І враз всміхнусь… так щиро, мов дитя,
Забувши втоми й болю гострі леза
Пройдусь, ні! пробіжусь по відчуттях,
Й не пропущу нізащо мрій трапези.

Я так втомилась… Зупинити б час,
Що буднями й проблемами несеться
Й побачити, яка п’янка весна
Не лиш у місто, – в душі наші рветься!

Ніжність долонь, теплота їх безкрая,
Затишок щирих ласкавих очей …
Як же тебе мені не вистачає
В мареві днів, в напівтіні ночей…

Пахнуть світанки цілунків ваніллю,
Тільки такі недосяжні вони…
От би напитись якогось чар-зілля
Й стати сльозою цілунків отих.

Плачуть дощами самотність і втрати,
Біль оживає краплинами сліз,
Та поцілунків твоїх аромати
Їм не розмити дощам всім на злість.

Навіть як скажуть, що це божевілля,
Навіть якщо не здолати розлук,
Я відчуватиму запах ванілі,
Кави, твоїх поцілунків і рук…

судьба раскинет карты,
не властны мы над ней
но разгадать их знаки
не всем дано - поверь,

мелькают у цыганки
в руках они легко
и лягут вверх рубашкой
на красное сукно

напомнят то что было,
расскажут чего ждать,
что в сердце накипело,
как боль души унять

вот Солнце - твоя сущность
вот рыцарь тебя ждет
печаль осталась в прошлом
вот Мир - покой несет

тебе решать - поверить
иль посмеяться с них,
но помни что порою
судьба в руках твоих



 

Я боюся брати олівець
і паперу клаптичок найменший,
бо в думках така бездумність вершить,
що мораль зникає нанівець…

Я боюсь писати в тишині
навіть кілька слів із свого серця,
бо у ньому вихором несеться
божевілля грішних почуттів…

Я боюся вже своїх думок,
бо вони, не я над ними власна,
бо від них моє сумління гасне
й я стою над прірвою за крок…

Я боюсь… тебе… в своїх думках…
твого погляду ніжнішого за ніжність,
твого подиху і губ солодку свіжість,
твого дотику й усмішки на устах…

Я боюсь себе… і водночас
п’ю до краплі мрій своїх бажання –
насолоду й вічне покарання
всіх отих думок, і рим, і фраз…