І ніби сон як сон – не раз ти снив любов’ю,
не раз горіла ніч від пристрасті й тремтінь,
та тільки так як я, ніхто іще з тобою
наївно не блукав у нетрях сновидінь.

Не бійся, простягни мені на зустріч руку,
з тобою так давно ми снили в унісон…
Ти обніми мене й сердець незвичним стуком
розбудимо весну квітчасту за вікном.

Не раз тебе крізь сон п’янили аромати,
не раз тобі у снах здійсняла мрії ніч,
та лиш ніхто тебе не смів так цілувати,
як я слізьми роси, торкнувшись твоїх пліч.

Та тільки так як я ніхто не смів дивитись
твоїх очей і мрій у небо голубе.
Не зможе від тепер тобі ніхто так снитись,
не зможе більш ніхто любити так тебе…

Не залишай мене як гаснуть зорі
в мереживі, що сутінки снують.
Оті зірки в моєму небі-морі,
без тебе сірим попелом стають.

Не залишай мене як вітер в шибку
мете сніги, а разом з вітром тим
душа ридає, мов самотня скрипка,
думки німіють від холодних зим.

Не залишай мене як сніжний ранок
уста-крижини тулить до грудей.
Я так зігріти хочу той світанок,
та леденію без твоїх очей.

Не залишай мене як по краплині
доплаче воском втомлена свіча,
бо так важливо саме в ці хвилини
схилитись до коханого плеча…

                                                                                                                  Елтон Трублад

                                                                                            Любові всім нам побажаю,
                                                                                            Все буде добре...Вірю...Просто знаю...

       

                          Мої  надії, мої  сподівання
                          У  Новому році - це наші надбання...
                          Щоб краще нам усім жилося
                          В братерстві,мирі,та  вдалося
                          Перемогти    наші  незгоди...
                          Немає  кращої  "погоди"
                          Ніж любов,єднання,злогода і сміх
                          Нехай єднають  нас усіх,
                          Від Карпат  до Сум,
                          А потім Харків і  Одеса...
                          Позбавимось невдалих дум,
                          В епоху інтернет прогреса
                          Не вистачає людяності нам,
                          Так сумно,гидко,просто срам...

                          Не ображай ти іншого,собі оцінку дай...
                          Ти  еталон??Напевно ні...Та знай,
                          Що ти потрібен...Країна зачекалась на твій крок:
                          Рішучий, впевнений...і буде толк...
                          Тому бажаю витримки, везіння,
                          Наснаги...витривалого,шаленного  терпіння...

                          ЛЮБОВІ ВСІМ НАМ ПОБАЖАЮ!!!
                          ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ...ВІРЮ...ПРОСТО ЗНАЮ!!!

P.S.Якщо Вам сподобалось,зробіть розсилку....Дуже дякую!!!

Самотній дощ в осіннім переливі
На щемних віях зустрічі гойдався…
Скажи, прошу, ти потім був щасливий,
Чи так, як я – лиш тільки прикидався?

Скажи, прошу, ти все забув, чи, може,
Як я щоночі з’єднуєш серпанком
Тенета мрій, щоб в зоряній пороші
Хоча б у сні любити до останку?

Та ні, мовчи… Не треба, слів не треба,
Я слів тих – віриш? – перевчила сотні!
А дощ тремтів в обіймах свого неба.
В обіймах… але все ж, як я, самотній…

Спокійний джаз примхливої погоди
оспівує , пробуджуючи щем,
осінню мить небаченої вроди
із ароматом пізніх хризантем.

Кленове листя шарудить тихенько,
снуючи килими серед доріг,
а он каштан – розтулить нишком жменьки
і каштанята падають до ніг.

Таке високе синє-синє небо
і сонце вигляда з-за чорних хмар…
А вітер знов нашіптує про тебе –
який же невиправний вінпліткар!

Останні нитки бабиного літа
зачепляться за вечір ще хиткий
і світла мрія осінню сповита
ледь чутним сном торкнеться до руки…

В Україні гостює осінь,

Жовтим кИлимом землю вкриває.

Різнобарвний настрій розносить,

Листям-золотом світ прикрашає.

 

З павутинок плете візерунки,

Лине в небо ключем журавлиним.

І багряно-палкі поцілунки

Вуст торкаються, наче перлини.

 

Хризантемно-жоржиновим цвітом

Розквітає осіння врода,

В кришталевім повітрі розлита

Її дивна дзвінка прохолода.

 

Яблунево-солодкою пристрастю

Вона чаші сердець наповняє.

В танці з сонцем, любов’ю і ніжністю

Україною осінь кружляє.

На порозі сиділа жінка.
Умивала поріг сльозою.

А навпроти кричали «гірко!»
і шампанське лилось рікою.
А по той бік горлали «будьмо!»,
запивали горілку пивом.
Там, повсюди занадто людно,
біля неї ж – два старці дивом
той поріг ледь переступали.
Не лунали, захриплі дзвони –
вже кричали! до всіх кричали!
та їх чули хіба ворони,
лиш лунав п’яний наспів дзвінко…

Захлинаючись, що є сили
на порозі до храму жінка
за своїх діточок молилась…