хочу сюда!
 

Татьяна

33 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-37 лет

Заметки с меткой «життя»

Думки пізньої ночі

Ось уже майже новий день і всілякі думки лізуть в голову. Як хороші, так і не дуже.
Останнім
часом думається про час (вибачте, за тавтологію). Цікаво, коли до нас
приходить розуміння, що це таке, "час"? В ранньому дитинстві Ти
насолоджуєшся дотиками, емоціями, Тобі не відомі такі поняття як
грубість, нещирість, брехня, зрада ... Все, що Ти відчуваєш, це емоції.
Тому й саме життя здається послідовністю нескінчених емоцій :
позитивних і негативних. Ти йдеш в школу, бо так треба, любиш батьків й
завжди радієш їхній присутності, й ніколи не замислюєшся над плином
часу. Перший клас, третій, шостий ... Кілька табелів й грамот у
шухляді. Потім Ти просто усвідомлюєш,
що рано чи пізно, але Ти помреш і це все закінчиться. Але істинний
зміст цього доходить не скоро. Життя тепер як послідовність речей, які
хочеться й не хочеться виконувати, як набір друзів і інших не хороших
людей. І батьки ... які з кожним днем втрачають авторитет у Твоїх очах.
Але життя приносить задоволення. Повна визначеність і сукупність правил
: батьків поважати, батьківщину любити, їсти все, що дають, робити
домашнє завдання й не говорити матюків. А час іде. Десь майоріє
закінчення школи, мимо пропливає перше невзаємне кохання, з'являється
думка, що правила можна порушувати. Й Ти пробуєш заборонений плід : з
Твоїх вуст злітають злі фрази, про наслідки яких Ти навіть не
задумовувся, батьки здаються для Тебе нічим не кращими за інших
знайомих людей, сигарети, алкоголь, дівчата. Й тут Ти говориш собі - я
не хочу втратити себе справжнього. В цей момент Ти чітко віриш в те, що
Ти знаєш ким Ти є й до чого прагнеш. Університет. Нові люди, нове
ставлення, нові правила, все та ж визначеність у вибраному шляху.
Перший раз в голову в'їдається думка - а може я щось роблю не
правильно? З допомоою алкоголю та друзів її так легко позбутися. Часу
вистачає на все й життя перетворюється на процес маневрування між
дозволеним й не дуже. Головне здати сесію, чи ти так? Депресія, вірші,
важка музика з іншого боку, пари, веселі друзі, класна компанія, драм,
алкоголь з іншого. Навіщо задумовуваватися над чимось серйозним? І тут
щось міняється ... Хтось знаходить роботу, хтось кохання, у когось
навіть вже весілля й діточки. А ТИ? Що в цей час робиш Ти? Хіба Ти
розумієш, що кожна втрачена хвилина - це реально втрачена хвилина? Що з
кожним моментом Ти відстаєш від когось, хто в цей час щось робить, щось
творить, щось відчуває? Ні, він ще впевнений, що не втратив того
справжнього і все буде в порядку. Хоча рамок й точної послідовності
правильних дій ніхто не знає й точно ніхто не підкаже. Перша робота.
Перші мізерні гроші. Перший вітерок в бумажний будинок під назвою "моє
розуміння життя й куди я рухаюсь". Перше велике взаємне кохання, яке
так легко знищити. Розуміння, що ці всі речі цікаві Тобі і тільки Тобі.
І батькам, і родичам, і як не прикро це говорити, але й найближчим
друзям, на всі Твої думки не те, що начхати, а їм просто нейтрально. Це
ж не їхнє життя. І правильно. Й тут ти згадуєш про втрачений час, й
намагаєшся щось змінити. Нова робота, нові обставини, нові можливості.
Батьки вже просто як сусіди. Гроші, які змінюють людей. Заздрість,
підтримка, повага, зневага, розуміння. Відсів Твого оточення, природній
відсів. Всього вже так багато, а Тебе так мало. Й час. Час, який вже
реально просто не спинити. Це не пауза у ВінАмпі, а реальні секунди,
які втікають. Питання ж "куди?" правда буде риторичним? І кожного
ранку, прокидаючись вранці, задаєш питання "навіщо?", а потім
знайдуться 1000 речей, які змусять Тебе забути про те, що Ти живеш й
перетворитися на машину, яка наче вірить, що несе якийсь сенс в це
життя. А чи є сенс? І не врятують ні гроші, ні дівчата, ні друзі, ні
віртуальний світ. Від власного Я вже не втекти. А той справжній Ти вже
згубився з плином часу. Назавжди. Велком ту ріал ворд ...

Лінії життя

Я тут порився у своїх паперах и знайшов старий свій запис, який досихпір не можу сам не можу зрозуміти!
Лінії життя
Кожна людина живе вічно – неначе коло, але її етапи розвитку чітко контролює два фактори – народження та смерть. Впродовж відрізку часу який зветься життям людина мусить контактувати зі світом і його творіннями. На мою думку можна виділити чотири лінії, а саме – “рідні”, “друзі”, “кохана людина” та БАЇДУЖІ. Основна площина – Життя! Центральна лінія – людина! Лінії життя можуть змінюватись, починаючи з простих, тобто з байдужих в друзі і закінчуючи складними із самого себе у ворога!
Найлегше в житті “плисти за течією”, найвище контролювати течію. Але так чи інакше людині дана здатність жити, а як вона проживе життя залежить лиш від неї!
Взагалі людині не дана здатність вибирати собі початкові лінії при народженні, лиш згодом людина стає “Ковалем свого щастя”.

П.С Інколи в мене виникають думки які я не можу пояснити, що вже говорити про старі записи!

Про один Цезарів вислів

Щойно ми пізнаємо щось і дістаємо його у власність, ми відчуваємо, що воно нас не вдовольняє, і жадібно рвемося до прийдешнього, до незвіданого, бо теперішнє не може нас наситити; не тим, що в ньому немає нічого, здатного нас наситити, а тим, що сам спосіб насититися у нас нездоровий і легковажний.
Мішель Монтень, «Проби», Розділ LIII, «Про один Цезарів вислів».

P.S.: насправді, це в нього лише тільки передмова до Цезаревого висловлення. Сам вислів аж в самому кінці цього ессе.

Дитинство ...


Колись давно... Колись в дитинстві.... Усе безтурботно.

Ніхто не скаже "божевільна", лише подумають "дитя. що з нього взяти?"... прогулянки з хлопчиком. за ручку. не зобовязувало колись ні до чього.

Лазити по деревах. маститись. ранитись. і не йти додому, а бути там , де ніхто тебе не знайде, де "твоя територія", де твоє таємниче місце. там спокійно.

Немає страху. взагалі ні перед чим. а зараз? страх бути покинутим, залишитись усе життя самим, і це породжує заздрість з роками. а тоді? була заздрість, але проста, дитяча, навіть висказана в очі.

Я хочу, я роблю себе такою, як тоді, але зараз це важче зробити. легше не розставатись з дитинством...

Таке життя

Як ти бачиш, ТУТ, аби втриматись на місці, треба бігти так швидко, як ТИ тільки можеш. Якщо ти бажаєш потрапити кудись ще, ти мусиш бігти щонайменше вдвічи швидше!

Червона Королева, «Аліса в задзеркаллі»

Життя - як армія.

Чи замислювалися ви колись, чому саме ми маємо поважати старість? Чому ми маємо надавати пільги тим, хто і так має неабиякі перваги? Адже життя складається таким чином, що у виграші здебільшого не той, хто краще, а той, хто раніше. Все дорожчає... Інфляція, в супереч загальній думці процес не лише еконмічний, але й соціальний. Молода людина ніколи не отримає доступ до того, що заграбастали собі старі, доти, доки сама не перейде в ранг "пєнсіонєров".

Життя, як армія - переваги завжди отримують "дєди". Адже зростання цін, а відповідно й обсягів стартового капіталу, гарантує старим переваги, адже по всьому світові вартість купівлі середнього "робочого м*яса" є недостатньою для купівлі цим м*ясом середнього рівня життя. Це піраміда. піраміда старих суспільств. Піраміда, що безроздільно пов*язана із мораллю, котра береже непотріб.

Якщо ж ви таки хочете жити - викиньте це лайно з голови! Не можна поважати старість, адже бездіяльність не заслуговує поваги! Поваги варті лише ті, хто не зупинився на досягнутому, але й це не дає їм права вимагати поступитися місцем в тролейбусі. Повага до минулого - дишевий розвод! Поважай Windows95 - XP є зрадою предків та історії? За цією логікою можна нічого не створювати, а свалити на "заслужєнний отдих" і жити за рахунок молоді, що забеспечує регулярні щомісячні надходження.

Жити мріями про майбутній відпочинок, що оплачується - ідіотизм. Адже у будь-якої пираміди є вершина. Старі відмовляються працювати - молодь не спроможна їх прогодувати. Піраміда рушиться, уламками вдарить по кожному...

Не турбуватися про те, щоб вмирати з комфортом... Жити! Згоріти на роботі - ось шо варте поваги. І нехай мертві ховають своїх небіщиків!
Страницы:
1
66
67
68
69
70
71
72
73
предыдущая
следующая