хочу сюда!
 

Анна

30 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 27-35 лет

Заметки с меткой «життя»

Двадцять перше століття - століття відсутності життя у житті

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.





Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Залишається загадкою - чому керівники терплять таких "трудівників". Просто через особистісну симпатію? Або ж у думках у них щось таке: "ой-ой, а що ж воно робитиме без роботи. Це ж зіп'ється! Ой-ой не можу того допустити - буду платити йому/їй хай ходить".

Дуже мало підприємств, де люди справді розвивають свою галузь. От тому  й так мало розвинутих підприємств в Україні.

Дивлюся я на технічний прогрес... Все більше відпадає необхідність тих чи інших професій та посад. Цікаво, що робитимуть ті люди, яким колись не стане куди ходити красуватися собою, а власного життя не мають?
Можна було би об'єднуватися та влаштовувати власні справи. Але ніхто не хоче. Ніхто до того не готовий морально. Бо люди наші глибоко в голові = істоти звиклі до стійла. Забери в них стійло - в них їде дах і не можуть дати собі ради.
А ті, хто не такий -  опиняється на самоті без можливості підняти справу самотужки. Якщо ж стає сміливості почати наодинці - справа чавить їх як виноградину під ногами, й вони не виживають.

Якщо помиляюся (а я хочу помилятися smile ) - розкажіть приклад, коли людина наодинці створила якусь справу, вижила, й те діло її не покалічило.


Російська мова...........

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

.
коли Я зрозумів, що росіяни - Алогічна нація, я не хочу розмовляти на мові алогіків. 

.
більшу частину Життя я на ній розмовляв. І при Союзі, і за кордоном, і в Казахстані. Звичайно, вона для мене була, як рідна. Я ії знав прекрасно. Золотий медаліст, все ж таки ще й уважний до людей і подій.
 Не збирався розмовляти українською.
хіба з бабулями з села.


Події з 2003-го року все показали. до Майдану, Майдан 2004. Тоді росіяни себе уперше показали...свое нутро...Показали, що вони думають про Україну......раніше вони з собою не могли розібратись))

 Це вже 14-ть!!! років. 14-ть років я наблюдаю дебіллів росіян....а не так, як ви, три роки тільки
Вимушений. Прочитав Павла Штепу. Більше нічого не читав.
.
.
Алогіки мені не друзі. Смертники бездумні - мені не друзі. Аля-валя авось - мені Не друзі.

.
мова не погана російська, а ось народ - ......
.

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

.
так, іноді щось тільки прочитаю на росмові. ігри, техніка, космос, вони про це багато пишуть. мушу читати,- наші не пишуть.
.

Вже два роки, як розмовляю з людьми  І ПИШУ українською.))))) Відчуття - веселе! 

Після доброго знання російської мови коли розмовляеш та пишеш на українській - прикольно виходить. Краще, ніж у простих українців. Я сам полуполяк-полуукраїнець. Поважаю історію. 

Пишіть українською, хто вміе писати, - добре ж виходить!
.
.
мо, в тексті е помилки - вибачайте!))) нам усім ще вчитись і вчитись...деяким на старощі років...)))

Розмовляйте українською!  .......ви ж самі бачите ВСЕ. слава україні кричати не буду:))))...

Гарна мова!    Живемммм!!!))))podmig

Хто шукає сенс життя?

Aneka Travnitsa

Кто-то сказал мне однажды, что жить надо ради мелочей. Жить ради рассвета в пять утра и заката в пять вечера, жить ради дорожных путешествий, езды на велосипеде с музыкой в ушах и ветром в волосах, жить ради танцев под дождем, жить ради смеха до боли в животе, жить ради любимых песен и хороших книг, ради улыбок без повода, ради длинных разговоров, ради печенья с чаем, ради отдыха после долгого тяжелого дня, ради блеска в глазах. Жить ради ночных приключений и ради звезд, провожающих тебя домой. Жить ради людей, которые помнят, что ты пьешь чай без сахара и ненавидишь лук. Жить ради первого поцелуя и длинных прогулок, ради объятий и новых знакомств. Ради неожиданных подарков и долгожданного "да". Жить ради тех мелочей, что заставляют почувствовать себя живым.(с)

Світлина від Anežka Travnitsa.


Справа, якій ти служиш

Розповім чергову історію у продовження теми про людей, які справді вірять в те, що роблять, і вражають своєю невтомністю, силою духу та здатністю долати на Своєму Шляхові перепони, що видаються непоборними пересічній людині.

У сім’ї сільського священника народився хлопчик. Коли виріс, він вивчився на лікаря і почав йменуватися Слупський Микола Євгенович. Чули про такого? Ні? Гарантую, що чули. Ми з вами його знаємо з трилогії Ю.Германа про лікаря Устіменку (саме Слупського автор обрав за прообраз свого героя). Хто ще не читав – матиме приємність відкрити для себе чудову книжку.

Отже, продовжую. І став він не простим лікарем, а золотим.

Знаєте, з тих рідкісних, які не займаються самомилуванням свого вигляду у білому халатику і не полірують стетоскоп до блиску, а кожної миті відважно рятують чієсь життя, жертвуючи власним комфортом, не жаліючи себе. Прославився тим, що брався оперувати безнадійних пацієнтів і більшість з них залишали стіни лікарні ЗДОРОВИМИ ЛЮДЬМИ.

Пройшов війну військовим хірургом. Траплялося, що по кілька діб не полишав операційної. В містечку, де він працював в госпіталі, ще досі живі ветерани, які пам’ятають історію, яка яскраво показує, яким Лікарем був Микола Євгенович. Під час одного неймовірно запеклого бомбардування біля будівлі госпіталю вибухнула одна з бомб. Великий осколок уп’явся в гомілку Миколи Євгеновича. Що робить ця дивовижна Людина? Навколо купа поранених, тож він командує сестрі: «Перев’язати ногу». З переляку вона перев’язала йому здорову ногу, адже крові було стільки, що відрізнити, де рана, а де її немає, було складно. А Лікар вже зайнятий порятунком солдата. І лише по успішному завершенню операції сів на підлогу та видалив осколок зі своєї ноги. Решту дня йому довелося провести на табуреті, щоб могти оперувати та скеровувати дії колег – хірургів.

Після цього випадку Микола Слупський вже не розлучався із паличкою. В кінці війни він оперував навіть німців в одному з таборів для військовополонених.

Коли цей суворочолий чоловік накульгуючи заходив до приміщення, всі вставали як по команді. Адже всім вже було відомо, що там, де Слупський – там життя.

Він написав велику кількість новаторських наукових праць, завдяки яким стали можливими більш швидкі темпи лікування.

Та ще однією з вражаючих чеснот цієї людини є неймовірна скромність. Коли заслужений лікар Слупський прочитав написану про себе книжку, то, зітхнувши, сказав: «Виходить, що недарма живу, але цей … чи не занадто, а?».
Така от чергова історія про гідну та скромну людину, що Своїм Шляхом вибрала служіння справі, в яку вірить, покликанням якої є зробити все можливе і неможливе задля щастя та добробуту іншим людей.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Пробудімося від сну

Те, про що ми сьогодні поговоримо, піде у розріз із всім довкола. Якою буде наша реакція на пропозицію вийти із коматозного стану і почати щось хутенько вирішувати із накопиченими проблемами?

Та ну, скажемо – на вулиці жарко, в новинах – сама печалька та й ніхто з оточення особиловою жвавістю не вирізняється. Не хочеться думати про серйозне – точніше взагалі думати не хочеться. Хочеться, щоб Хтось прийшов і розважив нас, зробив наше життя легшим чи хоч менш похмурим.

Вже кілька років ми з вами живемо у підвішеному стані. Ми вже встигли так чудово все розпланувати собі, прорахувати терміни купівлі майна, просування кар’єрною драбиною, дехто навіть встиг розписати плани на життя майбутніх онуків. Та все це писане по воді накрилося мідним тазом.

І відтепер ми живемо невизначеністю, чужими песимістичними теревенями, своїми страхами і тривогами. Часом нам важко змусити себе щось робити – такою непривабливою нам видається намальована картина майбутнього.

Прокидаємося невідпочилими, рухаємося на автопілоті, засинаємо під супровід прокручування в голові чергової порції новин.

Та все здатна змінити одна дрібничка. Просте припущення, що саме ця ситуація послужить нам із вами майданчиком для злету, трампліном, який допоможе нам сягнути висот, про які ми раніше не могли і мріяти. Одна лишень думка, що все, що відбувається з нами в житті, яким би драматичним чи несправедливим воно нам не видавалося б на перший погляд, слугує для нашого з вами блага та розвитку.

Так, ми з вами опинилися в непростій ситуації. Дійсно змушені знаходити в собі приховані таланти і резерви сил. Наші ілюзії розбиті вщент і ми почуваємося такими, що впали з коня. Та гарна новина в тому, що коли падаєш, то лишається один тільки варіант – підніматися, рухатися вгору. Звісно можна і поповзати якийсь час (так би мовити просмакувати новий рівень) та ми з вами не з тих, хто народжений повзати, тому й не будемо забирати собі чужого місця.

Давайте підемо ще далі, станемо справжніми зухвальцями і на мить приймемо як факт, що маємо все необхідне для того, аби звертати гори, перевернути світ і розрулити власні проблеми.

Пам’ятаєте слова Рузвельта: “Роби те, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти знаходишся”. Він відкрив людям очі на істину, що кожній людині дається все необхідне для того, щоб розрулити всі проблеми, пройти достойно всі випробування і приголомшити світ реалізацію своїх талантів.

Сила, що Створила нас, подбала про нас і не посилає нам нічого такого, із чим ми з вами не могли б впоратися. Просто час-від-часу ми забуваємо про ЇЇ Любов і Турботу і саме в такі моменти наші проблеми починають нам здаватися нездоланними, а картина майбутного – непривабливою.

Та все здатне змінитися у чарівний спосіб, коли ми згадуємо: “І ця ситуація створена для мого блага та зростання. Я маю все необхідне, щоб її пройти – здібності, інформацію, потрібних людей, ресурси тощо. І я пройду це випробування з Допомогою, як проходив вже багато в своєму житті, і це збагатить моє життя понад усякої міри”.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Народ, ми з вами – суспільство телепузиків?

“А я всё чаще замечаю, что меня как-будто кто-то подменил. О морях и не мечтаю – телевизер мне природу заменил”. Ех, Матроскін – Матроскін, як же тонко відчула твоя котяча душа сутність проблеми.

І не лише природу замінив, мудрий мій котисько. Весь цей неосяжний світ для нас звузився до його екрану. Він став нашим домашнім улюбленцем, членом сім’ї, декому замінив друзів та знайомих.

Нас зачаровує його безвідмовність – в любий час доби він охоче лиє на нас невичерпно мудрі потоки ріжних порад. Як би не телик, то звідки б ми знали “що робити? що купити? кого і як любити? які плани на завтра мати? яких пісень співати?”. Ми б з вами просто пропали. Добре, що про нас є кому подбати і підказати, правда ж?..

Той, хто живе по той бік екрану, щиро пілкується про нас. Тому показує нам все найжахливіше, що коїться в світі, а коли таких подій бракує – часом вигадує їх. Для нашого з вами блага – щоб ми в жодному разі не розслаблялися. Той, хто керує тим, що показує екран, ніколи нас не надурить – йому можна вірити як нікому. Ще жодного разу не було такого, щоб він поширював неправдиву інформацію чи пробував витягнути гроші з наших кишень, еге ж?..

Завдяки йому ми ніколи не самі у цьому світі. Це пусте, що проживаємо не своє життя, а життя героїв сумнівних серіалів та ток-шоу. Головне, що нам не нудно. Споглядання того, що запопадливо показує нам телик, наповнює наше життя сенсом, голову – думками. Телевізійні голоси повністю замінили нам голос нашої душі, серця, інтуїції тощо. Навіщо намагатися почути Волю чи Підказки Вищих Сил, коли нам все доступно можуть розтовкмачити, так?..

Навіщо нам спілкуватися із реальними людьми – у них буває різний настрій, з ними треба вчитися взаємодіяти, вони далеко не завжди говорять нам приємні речі і роблять те, що ми від них хочемо. Добре, що у нас є улюблені політики, герої мильних опер та різних-там шоу. Вони ніколи нас не зрадять, не скривдять, з ними почуваєшся легко – вони не нависають, їх завжди можна вимкнути.

Головне, що жодного примусу немає у стосунках із телевізором. Ми добровільно і дуже охоче віддаємо йому найцінніше, що маємо, – СВІЙ ЧАС. А те, що він обмежений, це пусте, правда? Головне, не пропустити чергових серій новин,серіалів. Бо як же тоді жити? А завдання, які ми покликані виконати у своєму житті, нехай зачекають. По телику нам же про це ніхто не говорить – значить можна не паритися. Якби це було справді важливо, то той, хто живе по той бік екрану, обов’язково нас про це попередив, еге ж?..

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Цар міг казнити дворянина. В любу секунду. Любого.

Про це теж ніде не хочуть писати.
.
Цар Російської імперії в любу секунду по власному капризу міг казнити любого зі своїх підданних.
.
.
Любого, навіть найбагатшого дворянина.
Ось що таке - монархізм.

це добровільна віддача зарання свого Життя Царю.

Життя тобі дае не Бог, а Цар.

.
і так було до 1917-го року. Цар- володар твого життя по його прихоті.
Монархізм.
.
.
добровільний суїцид до пори до часу...Признання монархії. ось хто такі - монархісти.
люба самодіяльність без дозволу на те Царя - категорично заборонена.
.
В любу секунду тебе, дворянина!, чекае Смерть від царського указу.

Монархізм.

.
а то деякі путають російський монархізм з европейським...конституційним...

В Росії дворянин не мав Права на Власне Життя НІКОЛИ.

Ось що таке - монархізм.

Коли вам платять за переїзд


5 тис доларів ви отримуєте на покупку або будівництво будинку в будь-якому місці на території Балтімора. Або ж 10 тис доларів - за покупку і реставрацію старого будинку, в якому будете жити.



10 тис доларів -  безпроцентну позику на покупку будинку в Нью-Хейвені ви  отримаєте, а якщо проживете в цьому будинку 5 років, можете  гроші не повертати . 30 тис. доларів  отримаєте на облаштування будинку енерго-зберігаючими функціями, а через десять років життя в цьому ж будинку,  залиште гроші собі.



20 тис доларів - отримають фахівці, які  прожили і пропрацювали в провінції Саскачеван, Канада більше 7 років. Урядова програма розрахована на молодь, яка здобула освіту, але ще не придумала, куди б себе задіяти.



Понгу - одне з найстаріших сіл Іспанії. Воно знаходиться на території заповідної зони.  Місцева влада пропонує 3 тис. Євро молодятам за переїзд на ПМЖ в Понга, і ще стільки ж ви отримаєте, народивши тут дитину.



Історія з Утрехтом - це голландський соціальний експеримент.  Всім жителям  міста  виплачують по 1 тис. Євро. Поки експеримент не закінчений, є можливість скористатися нагодою!



Всього один рік потрібно перетерпіти в холодній атмосфері Аляски кваліфікованим фахівцям, щоб отримувати від уряду перманентні виплати . Але якщо Ви любите зиму і неквапливий темп життя, то можна вважати, що цей варіант для вас ідеальний.



Абсолютно неймовірно, але в одному з найкрасивіших місць на планеті не вистачає робочих рук  і  влада пропонує випускникам вузів після закінчення університету мінімум два роки проживати і працювати на території парку за що можна отримати винагороду в розмірі 7 тис доларів.

Основна задача...

Час якось так проноситься швидко ... Повз і галопом. Уже полуниця відійшла. Раніше я цього не помічав - робота, весь час робота ... А навіщо? Зараз дивлюся на пташок - трудяться постійно ... Аби їжу знайти собі і пташенятам ...  І не потрібно їм ні вищу освіту, ні соціальний статус ... А людям, бачите, ТРЕБА. Хоча ціна всього цього - нуль. Мета життя в тому, щоб продовжити рід. А все супутнє - порох від руху ...

Хто сміється, тому не минеться

Багато-багато років тому, коли моя донька була ученицею другого класу, їй задали домашнє завдання  скласти невеличку розповідь за картинками. Вона розгорнула  читанку тицьнула пальцем на чотири картинки та з благаючим поглядом попросила допомогти в цій не легкій для неї справі. На картинках було зображено зимовий день  та двох хлопчаків: перший хлопчина тягнув за собою по  дорозі санки, послизнувся тай гепнувся, другий йому не допоміг, а стоячі поряд реготав. Потім ситуація змінилася: перший підвівся та й пішов, а той що сміявся сам добряче гепнувся. Під картинками напис «Хто сміється, тому не минеться.»

Роздивившись картинки,  почухавши потилицю, мої мізки заскрипіли у важкому творчому пошуку…

Для мене це була нова справа, без досвіду… шкільні роки розчинились десь у минулому, та й шкільну літературу я не читав, твори списував-комбінував, щоправда один я все ж таки написав прочитавши книгу «Как закаялась сталь». Ось мої мізки  і «закалілісь»…

Сюжет був простенький, але нудненький, щось не писалось, тоді я почав гратись та замінив героїв хлопчаків на  бабусю та її внучка. Ось що з цього вийшло:

 

 

ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

 

Любі діточки, я вам розповім повчальну історію про стареньку бабусю Дусю та її невихованого онука Василька. Отже сідайте зручненько і слухайте тихенько.        

Одного зимового дня бабуся Дуся та Василько почовгали по слизькій дорозі. Раптом... бабуся послизнулася, і у вухах Василька просвистів вітер, то бабусині ноги на реактивній швидкості піднялися вище голови, а її дупа глухим ударом притулилася до землі. Від раптового струсу бабусина титанова ще зовсім новесенька вставна щелепа вискочила і… два рази підскочила, та винувато завмерла на мерзлій землі.

Кінський регіт маленького Василька розітнув зимову тишу мов блискавка розітнула небо в "горобину ніч". Його курточка не витримала конвульсій молодого тіла і розійшлася по швах... відразу в трьох місцях. Від сміху маленькі щелепи хлопчика не могли зібратися до купи, а верхня губа тріснула оголив його молочні зуби. Сечовий міхур Василька не витримав  величезного тиску, і-і-і  лопнув. Бризки сечовини заляпали старенькі окуляри бабусі Дусі.

Бабуся на осліп намацавши свою вставну щелепу, спритно "підірвалася" із тротуару. Їй то що, що з нею станеться, вона вже не перший раз в цьому році падала до долу, а тверді мозолі на її дупі завжди пом’якшували удари.

Ось і все мої любі дітки. Я лишень можу додати, як ви вже розумієте, потерпілим залишився в цій історії маленький не вихований Василько. І як говорить народне прислів'я "Хто сміється, тому не минеться."

 

***

Поки я виписував цю розповідь ми з донечкою  від сміху ледь не надірвали животи, домашнє завдання стало гарною розвагою. Звісно після цього творчого розігріву, ми з донею все ж таки написали оповідання в шкільному форматі.  Вчителька отримала  на перевірку домашню роботу в зошиті від своєї учениці і на папірці від її татка. Так я пішов у школу по другому колу і під моєю роботою красувався надпис  «відмінно» з підписом вчительки.