хочу сюда!
 

Татьяна

33 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-37 лет

Заметки с меткой «життя»

Іграшки камбоджійських дівчаток.

Іграшки камбоджійських дівчаток, коли не має інтернету та котики надоїли.

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Яке гівно сидить на И. УА.....за 8 років зопять розумних бачив..

Божеееее.... яке ж гівно.... - Яке гівно сидить на И. УА.....за 8 років зопять розумних бачив..
.
.
Що дійсно, були підковані по історії...та Життю....
.
ті, що могли сказати і казали конкретні поради...ПО- ТЕМІ ПОСТУ.........ТУТ ЖОДНЕ НЕ ЗНАЕ, ЩО ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ ПО-ТЕМІ!!!!ПОСТУ.......
 І про Життя....про секс, гроші, їжу, політику, культуру нації, поліцію, маршрутки, нафту, поведінку людей на вулиці, - ...та що завгодно, але вірно щоби....
.
.
- я писав, бо хотілось написати...За 8 років почув Пяток людей, що можна було з ними поговорити. Обсудити. Поспорити.

вони зайняті своею розмовою. вони мало відповідають.))))
.
Толк? я - толк. Толк тут писати?)))) тут - сміття одне. Я ухожу. Сайт це не помітить).

йду шукати інші нормальні блоги з нормальними користувачами. Не - синькою- рибкою- 90% користувачів сайту I.UA - нещасною - що міняе думку швидко, і пливе туда, там де кормежка....
.
Але сайт, доки буде живий, мої тексти збереже...Але щось їх ніхто не читае....

Едине тут доброго, тут немае можераторів. Тут пропускаються усе. фашизм, антисемітизм липовий, мати, збочення, іудаїзм, православство, - це одне і теж по-суті...пиши - що хоч.... За Свободу можна хоч подякувати модераторам і Засновнику Сайта......тільки якщо 4 жалоби на тебе накатають. приклад - моя стаття - де я висловив думку, що росіян треба посипати хлоркою. 4-ьом росіянам таке не сподобалось чомусь - і уперше за 7-м років статтю видалили.....
.
За 8 років - жодного нового коментаря у моїх постах. Як ви думаете, чого так?)))) значить пошуковики іх стирають)))))...сайт і уа стираеться з часом...))) записи  - счезають.....
.
так для чого писати???))))
.
.я впевнений, що нічого не зміниться. я йду на інший сайт...))) Завтра спробую переписати пост наново. у 18.30. найпопулярнішій час для постів. це вам наостанок.
.
пост скопіював.

Життя - воно не треба. Жити - немае Сенсу.

Оце жив, жив, - і зрозумів, що це нікому нахуй не треба...!!!

.
Сенсу у самій Суті Життя - немае. Життя - не потрібне. 
.
Сенс маленький - народити дітей, які теж помруть, як і Ти? 
сенсу у цьому я не бачу................
.
я не Мавпа. І механічно діяти згідно рефлексам не бажаю. Сенс Життя у тому, щоби народити тих, хто теж помре??
.
не подобаеться мені така хуїтта.... Отже сенсу жити - нема. нікому.
.
я завжди знав, що я Я - Геній....І Що Тільки Я Здатен зрозуміти і Поширити Головне Питання Життя Кожної Людини - " у чому сенс буття"?
У Чому Сенс Буття?
В Чём Смысл Жизни? я відкрив. говорю. пишу. Його немае. Самообман тільки один))))....
Родити продовження себе...яке теж - помре...
.
нащо їх рожати? я не мавпа, діяти механічно.........
.

може, вони обідяться на тебе - скажуть, нащо ти нас родив? щоби ми померли?? 

От і поговорили...

Я спросила: «Ты почему один?» «Я, — говорит, — дурак. А ты почему одна?» «Потому что ты дурак».

Радміла Хакова


Світлина від Клуб "Чего хотят женщины".

Двадцять перше століття - століття відсутності життя у житті

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.





Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Залишається загадкою - чому керівники терплять таких "трудівників". Просто через особистісну симпатію? Або ж у думках у них щось таке: "ой-ой, а що ж воно робитиме без роботи. Це ж зіп'ється! Ой-ой не можу того допустити - буду платити йому/їй хай ходить".

Дуже мало підприємств, де люди справді розвивають свою галузь. От тому  й так мало розвинутих підприємств в Україні.

Дивлюся я на технічний прогрес... Все більше відпадає необхідність тих чи інших професій та посад. Цікаво, що робитимуть ті люди, яким колись не стане куди ходити красуватися собою, а власного життя не мають?
Можна було би об'єднуватися та влаштовувати власні справи. Але ніхто не хоче. Ніхто до того не готовий морально. Бо люди наші глибоко в голові = істоти звиклі до стійла. Забери в них стійло - в них їде дах і не можуть дати собі ради.
А ті, хто не такий -  опиняється на самоті без можливості підняти справу самотужки. Якщо ж стає сміливості почати наодинці - справа чавить їх як виноградину під ногами, й вони не виживають.

Якщо помиляюся (а я хочу помилятися smile ) - розкажіть приклад, коли людина наодинці створила якусь справу, вижила, й те діло її не покалічило.


Російська мова...........

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

.
коли Я зрозумів, що росіяни - Алогічна нація, я не хочу розмовляти на мові алогіків. 

.
більшу частину Життя я на ній розмовляв. І при Союзі, і за кордоном, і в Казахстані. Звичайно, вона для мене була, як рідна. Я ії знав прекрасно. Золотий медаліст, все ж таки ще й уважний до людей і подій.
 Не збирався розмовляти українською.
хіба з бабулями з села.


Події з 2003-го року все показали. до Майдану, Майдан 2004. Тоді росіяни себе уперше показали...свое нутро...Показали, що вони думають про Україну......раніше вони з собою не могли розібратись))

 Це вже 14-ть!!! років. 14-ть років я наблюдаю дебіллів росіян....а не так, як ви, три роки тільки
Вимушений. Прочитав Павла Штепу. Більше нічого не читав.
.
.
Алогіки мені не друзі. Смертники бездумні - мені не друзі. Аля-валя авось - мені Не друзі.

.
мова не погана російська, а ось народ - ......
.

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

.
так, іноді щось тільки прочитаю на росмові. ігри, техніка, космос, вони про це багато пишуть. мушу читати,- наші не пишуть.
.

Вже два роки, як розмовляю з людьми  І ПИШУ українською.))))) Відчуття - веселе! 

Після доброго знання російської мови коли розмовляеш та пишеш на українській - прикольно виходить. Краще, ніж у простих українців. Я сам полуполяк-полуукраїнець. Поважаю історію. 

Пишіть українською, хто вміе писати, - добре ж виходить!
.
.
мо, в тексті е помилки - вибачайте!))) нам усім ще вчитись і вчитись...деяким на старощі років...)))

Розмовляйте українською!  .......ви ж самі бачите ВСЕ. слава україні кричати не буду:))))...

Гарна мова!    Живемммм!!!))))podmig

Хто шукає сенс життя?

Aneka Travnitsa

Кто-то сказал мне однажды, что жить надо ради мелочей. Жить ради рассвета в пять утра и заката в пять вечера, жить ради дорожных путешествий, езды на велосипеде с музыкой в ушах и ветром в волосах, жить ради танцев под дождем, жить ради смеха до боли в животе, жить ради любимых песен и хороших книг, ради улыбок без повода, ради длинных разговоров, ради печенья с чаем, ради отдыха после долгого тяжелого дня, ради блеска в глазах. Жить ради ночных приключений и ради звезд, провожающих тебя домой. Жить ради людей, которые помнят, что ты пьешь чай без сахара и ненавидишь лук. Жить ради первого поцелуя и длинных прогулок, ради объятий и новых знакомств. Ради неожиданных подарков и долгожданного "да". Жить ради тех мелочей, что заставляют почувствовать себя живым.(с)

Світлина від Anežka Travnitsa.


Справа, якій ти служиш

Розповім чергову історію у продовження теми про людей, які справді вірять в те, що роблять, і вражають своєю невтомністю, силою духу та здатністю долати на Своєму Шляхові перепони, що видаються непоборними пересічній людині.

У сім’ї сільського священника народився хлопчик. Коли виріс, він вивчився на лікаря і почав йменуватися Слупський Микола Євгенович. Чули про такого? Ні? Гарантую, що чули. Ми з вами його знаємо з трилогії Ю.Германа про лікаря Устіменку (саме Слупського автор обрав за прообраз свого героя). Хто ще не читав – матиме приємність відкрити для себе чудову книжку.

Отже, продовжую. І став він не простим лікарем, а золотим.

Знаєте, з тих рідкісних, які не займаються самомилуванням свого вигляду у білому халатику і не полірують стетоскоп до блиску, а кожної миті відважно рятують чієсь життя, жертвуючи власним комфортом, не жаліючи себе. Прославився тим, що брався оперувати безнадійних пацієнтів і більшість з них залишали стіни лікарні ЗДОРОВИМИ ЛЮДЬМИ.

Пройшов війну військовим хірургом. Траплялося, що по кілька діб не полишав операційної. В містечку, де він працював в госпіталі, ще досі живі ветерани, які пам’ятають історію, яка яскраво показує, яким Лікарем був Микола Євгенович. Під час одного неймовірно запеклого бомбардування біля будівлі госпіталю вибухнула одна з бомб. Великий осколок уп’явся в гомілку Миколи Євгеновича. Що робить ця дивовижна Людина? Навколо купа поранених, тож він командує сестрі: «Перев’язати ногу». З переляку вона перев’язала йому здорову ногу, адже крові було стільки, що відрізнити, де рана, а де її немає, було складно. А Лікар вже зайнятий порятунком солдата. І лише по успішному завершенню операції сів на підлогу та видалив осколок зі своєї ноги. Решту дня йому довелося провести на табуреті, щоб могти оперувати та скеровувати дії колег – хірургів.

Після цього випадку Микола Слупський вже не розлучався із паличкою. В кінці війни він оперував навіть німців в одному з таборів для військовополонених.

Коли цей суворочолий чоловік накульгуючи заходив до приміщення, всі вставали як по команді. Адже всім вже було відомо, що там, де Слупський – там життя.

Він написав велику кількість новаторських наукових праць, завдяки яким стали можливими більш швидкі темпи лікування.

Та ще однією з вражаючих чеснот цієї людини є неймовірна скромність. Коли заслужений лікар Слупський прочитав написану про себе книжку, то, зітхнувши, сказав: «Виходить, що недарма живу, але цей … чи не занадто, а?».
Така от чергова історія про гідну та скромну людину, що Своїм Шляхом вибрала служіння справі, в яку вірить, покликанням якої є зробити все можливе і неможливе задля щастя та добробуту іншим людей.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Пробудімося від сну

Те, про що ми сьогодні поговоримо, піде у розріз із всім довкола. Якою буде наша реакція на пропозицію вийти із коматозного стану і почати щось хутенько вирішувати із накопиченими проблемами?

Та ну, скажемо – на вулиці жарко, в новинах – сама печалька та й ніхто з оточення особиловою жвавістю не вирізняється. Не хочеться думати про серйозне – точніше взагалі думати не хочеться. Хочеться, щоб Хтось прийшов і розважив нас, зробив наше життя легшим чи хоч менш похмурим.

Вже кілька років ми з вами живемо у підвішеному стані. Ми вже встигли так чудово все розпланувати собі, прорахувати терміни купівлі майна, просування кар’єрною драбиною, дехто навіть встиг розписати плани на життя майбутніх онуків. Та все це писане по воді накрилося мідним тазом.

І відтепер ми живемо невизначеністю, чужими песимістичними теревенями, своїми страхами і тривогами. Часом нам важко змусити себе щось робити – такою непривабливою нам видається намальована картина майбутнього.

Прокидаємося невідпочилими, рухаємося на автопілоті, засинаємо під супровід прокручування в голові чергової порції новин.

Та все здатна змінити одна дрібничка. Просте припущення, що саме ця ситуація послужить нам із вами майданчиком для злету, трампліном, який допоможе нам сягнути висот, про які ми раніше не могли і мріяти. Одна лишень думка, що все, що відбувається з нами в житті, яким би драматичним чи несправедливим воно нам не видавалося б на перший погляд, слугує для нашого з вами блага та розвитку.

Так, ми з вами опинилися в непростій ситуації. Дійсно змушені знаходити в собі приховані таланти і резерви сил. Наші ілюзії розбиті вщент і ми почуваємося такими, що впали з коня. Та гарна новина в тому, що коли падаєш, то лишається один тільки варіант – підніматися, рухатися вгору. Звісно можна і поповзати якийсь час (так би мовити просмакувати новий рівень) та ми з вами не з тих, хто народжений повзати, тому й не будемо забирати собі чужого місця.

Давайте підемо ще далі, станемо справжніми зухвальцями і на мить приймемо як факт, що маємо все необхідне для того, аби звертати гори, перевернути світ і розрулити власні проблеми.

Пам’ятаєте слова Рузвельта: “Роби те, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти знаходишся”. Він відкрив людям очі на істину, що кожній людині дається все необхідне для того, щоб розрулити всі проблеми, пройти достойно всі випробування і приголомшити світ реалізацію своїх талантів.

Сила, що Створила нас, подбала про нас і не посилає нам нічого такого, із чим ми з вами не могли б впоратися. Просто час-від-часу ми забуваємо про ЇЇ Любов і Турботу і саме в такі моменти наші проблеми починають нам здаватися нездоланними, а картина майбутного – непривабливою.

Та все здатне змінитися у чарівний спосіб, коли ми згадуємо: “І ця ситуація створена для мого блага та зростання. Я маю все необхідне, щоб її пройти – здібності, інформацію, потрібних людей, ресурси тощо. І я пройду це випробування з Допомогою, як проходив вже багато в своєму житті, і це збагатить моє життя понад усякої міри”.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017