Як забути тебе, Україно, ти ж кохана моя Батьківщина?! Як забути дея народилась? Де живу і навчаюся я? Де росою світанків умилась? Де родилася ненька моя!!! Довго, довго ти страждала Незалежності чекала, гніт репресій ти терпіла, захищалась ти уміло! А тепер на радість нам і на злість всім ворогам, розрослася ти вербою, сонце світить над тобою..

Ліля (Лессі).

http://narod.i.ua/user/1096008/profile/

м. Рівне.

 

із Циклу "Розвінчана Цариця"

 

                        * I *

 

Я у небо злітав би, до Білого бога,

Усі статки віддам, що зберіг на порі.

Лиш скажіть мені люди, де є та дорога,

Що про неї курличуть тужні журавлі.

 

Я терпіння позичу на відкуп в Сварога,

Помолюсь, як годиться, Ранковій Зорі.

На далеких шляхах Судениці й тривога,

Мого віку земного сумні вістярі.

 

У людського єства тільки сльози богів,

Лише їм та їх дітям дозволено плакать.

Я крилом Вирій-раю торкнусь берегів.

 

І чекатиму вічно, мов віщого знака,-

Ту сльозу, що прилине з далеких світів

І породить поезії знак зодіака!

 

        

                           * II *

 

Зітхає вечір. Доля на осонні,

Пригрілася і лащиться, мов кіт.

Куняють дні… від порожнечі повні,

І місяць шаблею в півнеба ліг.

 

П’янка нудьга тримає у полоні,

Сю душу зранену десяток літ.

Знедолене кохання у безодні,

Знадієне, що не побачить світ.

 

Та б’ю шляхи упевнено ногами,-

Самотність – воля, а кохання – гніт.

Ба! Пекло ніжності завжди під нами.

 

Царицю вимріяв – шукав роками!

Не в кабаках! Мандруючи степами,-

Та от душа вологіша чобіт.

 

                         * III *

 

Сонети падали, мов зорі,

В сухі санжарські полини,

Де ранки морозно-прозорі,

За крок до стиглої зими.

 

Дерева й люди дивно хорі,-

Весь світ у золоті тюрми.

Невизначеність у просторі,

Блука стежками сатани.

 

Лиш ти і я – дві туги світу,

Маскуєм радість у журбу,

Частіш пісні співаєм літу,

Зимі нав’язуєм тяжбу…

Осінню павутину гніту,

У клапті рвем, немов табу.

 

 

                * IV *

 

Брехня і сльози крізь п’янку печаль,-

Дарунок твій між митями кохання.

Крихтина правди одягла вуаль,

І тужить Всесвіт від хосен-мовчання.

 

В обіймах у пітьми застигла даль,

Парує світ облудою-клечанням.

І необачних слів вульгарна сталь,

Мов печеніг, ятрує душу у підрання.

 

О, де зоря? В обіймах у красунь!

Позір, старий дідок, снує, мов лунь,

Збира за мито срібло уночі…

 

Цариці від душі віддав ключі!

У серці біль – щасливих днів відлунь,

І доля спить в руках Богинь-чаклунь!

 

P.S. Представлені Вам поезії вибрані із збірки "Вінок Розвінчаних Цариць", яка побачила світ у 2008 році

(с). Всі права застережені.

 

                С О Н Е Т И

 

Любити треба світ, щоб мислити натхненно!

                                  Emil Verharen.

                             

                           ***

Не відбирай, кохана, в мене цих степів,

Садків в смарагдово-черленім листі,

Старих, скрипучих, сивочолих яворів,-

І соловя у росянім намисті.

 

Біленьку хату, де разки найперших слів,

Зібрав докупи, кришталево чисті.

Гаптованої в сині Ворскли. Берегів,-

Де верби і тополі урочисті.

 

Тут рідний край, тут батьківська земля,

Крилом лелека небо виміря,

В Гармонії карбує ранок чисті грані,

 

Біля кургану – день міняє світло й тінь,

Весь світ принишк, затих, завмер в чеканні

І рішень, і шукань, і воскресінь!

 

                Бажання.

 

Ворожила мені циганка,

Ворожила так – не за гроші;

Чи загоїться в серці ранка,

Чи шляхи мої будуть гожі.

 

І тріпоче серце, мов бранка:

« - Замели дороги пороші,

Полонить – зрадлива коханка,

Тут – діла твої нехороші!»

 

Вивчала руку стривожено,

Ліній долі меріжка густа:

« - Вірних друзів стократ помножено,»-

Шепотіли зів’ялі уста!

 

Не віщуй вже, годі, доволі,

Не бажаю кращої долі!

 

                    ***

Я в осені гостюю залюбки,

Давно знайомі акварелі втоми.

У вирій крила чистять ластівки,

І літа вже порушені кордони.

 

В холоднім цвіті айстрів пелюстки,

Заклякли соком виноградні грони.

А туга помережила шибки,

Зими близької серце рвуть судоми.

 

Уста пошерхлі вип’ють до останку,

Тепло ночей і дивограні ранку.

Та час шаленить, не впинити днину

І крилять зорі прагнення душі,

Молю, благаю, пісню журавлину,

Бодай на відкуп ви мені лишіть!

 

P.S. Представлені Вам поезії вибрані із збірки "Вінок Розвінчаних Цариць", яка побачила світ у 2008 році

(с). Всі права застережені.

                                                        В і д   а в т о р а.

 Завжди прагнув опанувати велику кількість форм поетичної архітектури. І це не самоціль. Чим більше прагнув пізнати форми, тим дужче відчував, що мою душу неможливо загнати в які б то там не було рамки чи то життєві, чи політичні, чи поетичні.

Сонети для мене - це стан душі, коли її торкають руки мого творця в різних життєвих ситуаціях, байдуже, чи в горі, чи в радощах. Коли вона (душа) зневірена або заласкана, стікає росами сльози, - тоді і з’являються сонети. Вони, як бажання душі оновитися, як ще один шанс зробити цей світ, в якому я живу, кращим, добрішим, ще більше наповнити його любов’ю, спраглістю до життя…

Певно, одному творцю відомо, що робиться зі мною і чому я переживаю ту чи іншу скруту, чи прекрасні, щасливі миті, але ж …. в дарунок я маю натхнення, коли із під пера виходять, дійсно, пережиті почуття, відчуття, що ти живеш не дарма і маєш, що сказати людям!

Та все ж я впевнений, - життя моє після смерті!

А на разі – на разі час сонетам, самій витончено-строгій, чарівно-прекрасній формі поетики в моєму доробку.

                                          Ваш Драбрезір!

P.S. Нехай бог береже всіх “Цариць» і «Богинь», що принесли в моє життя, як прикрощі так і радощі. В моєму серці і пам’яті вони завжди присутні, як невід’ємна частина мене самого, хоч і розвінчані з п’ядестала Голгофи мого буття…

Та без них, певно, не існував би і я!

________________________________________________________________________________

Анатолiй Драбрезiр – представляє шосту збірку поезій «Вінок розвінчаних цариць».

На разі це сонети. В даній збірці представлені ранні твори, а також вірші, так би мовити, вихвачені «з під пера».

Перші сонети (Наталі, Літній триптих, Не відбирай кохана, в мене цих степів…, Коржі та інші), після творчої кризи, відстанню в десять років, відтворили спраглість поета до життя. Життя творчого, небуденного, повного горіння, кохання, присяженості до рідного краю.

Майстерність автора беззаперечна, про, що свідчить Вінок Сонетів, сама по собі складна форма поетичної архітектури. Образи, метафори, алегорії, як завжди, насичені, яскраві та свіжі.

                                             Юлія Єжела,

__________________________________________________________________________________

Хочу в лес, хочу в горы,  Хочу в реку или в море, Хочу секса я на пляже, Пусть никто мне не откажет! Хочу пива дорогого, Хочу солнца мне родного! Даже пепси буду пить,  Дайте отпуск мне, етить... Повалятся на песочке,  Загореть хочу и точка! Покупаться, обожратся,  До упада оторваться! Дайте отпуск мне, етить Я вас всех буду любить!

Ведь, если звезды зажигают --
значит -- это кому-нибудь нужно?
© В.В. Маяковский

Так для чого люди засновують канали? На прикладі каналу "Фото+Поезії"

[ Читати далі ]

вірш Ганни Осадко

Дякую пані NATALI_YA! Її останнє повідомлення нагадало цей вже не новий вірш, який дуже мені подобається, незважаючи на його декілька песимістичні нотки.

Я ВЕРНУВСЯ!

Чимало віскі-бренді я кірнув
В краю, де клаби, паби і таверни.
Читачу мій! До тебе я вернув,
Хоча мене уже від цього й верне…
Ось через це ночами я й не сплю,
У віршах прагну пристрасть передати.
Проте я ювілеїв не люблю,
Мене цікавлять напівкруглі дати:
П'ятнадцять літ, як скинули ярмо –
Пора б зробити висновки належні.
П’ятнадцять літ пустелею йдемо.
П'ятнадцять літ ми незалежні лежні.
Мінялись тричі в нас поводирі,
Мета ж лишалась – світла і туманна.
Хоч похмурніло небо на зорі,
І все дорожчала небесна манна.
Завжди знайдеться добрий чоловік,
Який зі святом щиро поздоровить,
Забувши, що він сам на новий рік
Для страху перекрив нам маннопровід.
Та віри дух у душах не заник
В ті ідеали вивірені, давні –
Хіба ж, скажіть, ми з вами не за них
Грязюку й сніг місили на Майдані?
Здавалося, ще місяць, два, ну п’ять –
І мрії наші у реальність втіляться:
Багаті бідних врешті захистять
А сильні зі слабкішими поділяться.
Аж тут пришла єднатися пора, –
(Чи брат зі сходу потрусив калиткою?) –
І синьо-білі береги Дніпра
Зшивати помаранчевою ниткою.
А ще біда нізвідки надійшла,
І скасували святкування буйні,
Бо то ж була спокуса чимала
Льодяників поїсти на трибуні.
Проте, за це журитися дарма –
Вони зійшлись в тіснім, приватнім крузі,
(В який нам з вами доступу нема) –
Нелюбі вороги і любі друзі.
З дерев їм не щебечуть солов’ї,
Лиш охоронці й камери слідкують.
Вони там всі знайомі, всі свої,
І добре знають, що вони святкують!
І зроблять все, щоб довго не померк
І не розтанув поміж хмар, вмираючи –
Святковий біло-синій феєрверк,
Лиш де-не-де іскринки помаранчеві.
Отак потрохи й сходить нанівець
Те, що пребути в вічності повинне.
Вже не один в лінгвістиці знавець
Річницю називає «роковини».

Олександр ІРВАНЕЦЬ

На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється...
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує...
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись;
Виростають нехрещені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, уніати
Налітають,— нема кому
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Гіркими сльозами:
«Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!»
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де поділися? Згоріло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, діти козацькії,—
Така ваша доля!
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обізвався пан Трясило:
«А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі
Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
«Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи -
Наше безголов'я».
«Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду,—
Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні крюки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,—
Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
«Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».

Тарас ШЕВЧЕНКО
[6 листопада 1838,
С.-Петербург]