Не зрозуміла, та все ж моя,
Апатія до свого життя.
Відсторонений, та все ж живий,
Лиш думаю, що Світ такий....
Такий самотній без добра,
Такий сумний, як забуття,
Такий пянкий, як це вино,
Що пю його уже давно.
Напіврозумний цей маразм,
Сумний до болі ввесь цей час,
Ні на секунду волі дати,
Не може мене він відпускати,
Можливо сам у цьому винен,
Можливо час прийшов й потрібен,
Мені, як Сонце і вода,
Потрібні, щоб росла трава.
Але так тяжко, бо постійно
Пю воду із сухого джерела,
І моє тіло, як в Берліні
Впало, як впала там стіна.