Мені сняться чарівнії сни, вони інколи ледь кольорові.
В них приходить відлуння Весни - найчарівніша жінка у світі.
Вона палко цілує мене, дуже ніжно торкаючись скроні.
В її синьо – блакитних очах...  лиш для мене буяють там... квіти.
В моїх синьо – смарагдових  снах...  бачу очі її волошкові.

***

А я кажу вам: день іде,

Іде така година,

Коли ні тут, ні там, ніде,

Кордонів жодних не буде,

Лишь даль далека, синя.

А я кажу вам: близький час

І хвиля недалека,

Що буря звіється нараз,

Згуртує і змітає нас

І зблизька, і здалека.

Хто каже вам, що все одно,

Де жити, як вмирати,

Той тягне вас в багно на дно,

Той вам дає без дна судно

І каже кермувати.

А я вам кажу: майте слух,

І позір тому дайте,

Що вам говорить волі дух

Про близьку хвилю заверух,

І хвилі тої чайте!..

1911 р. Богдан Лепкий

"Зорепад, сьогодні, зорепад...
заяснів вночі вишневий сад.
Наче й не дарунок то весни -
квіти запахущі та ясні...
Падають з небес зірки - вогні...
Все здається казкою мені...
хто ж зірки із неба....позривав???
Мабуть Майстер руку тут приклав..."
                                                                    вітка
 
Я для тебе... Сонце засвічу...
І  блакиттю небо все заллю.
А позвеш ... вечерять... при свічах...
То побачу сум в твоїх очах.
Буду довго... довго ...рятувать...
Я від суму... Сум той виганять...
Ніч отак пройде ... а може й дві...
-Чуєшь, вже співають солов"ї ?!
Ми з тобою ... знову молоді...
І забули все, що навкруги.
Поцілунком ...зранку знов прийдеш...
Подаруєш Щастя... не збагнеш...
Сон це був, а може ... наяву.
Ущипніть мене... я мабуть... сплю.
                                                                 Master

По гілках - золоті витинанки,

Дощ мережить і небо, і землю.

Саксофони та арфи осінні... Чуєш, грають?..

 

21.09.2010

 

© Stepans’ka Marina (SMG)

 

Вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”



Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!..

    Любіть Україну у сні й наяву,
    Вишневу свою Україну,
    Красу її, вічно живу і нову,
    І мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками... –
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами!..

    Для нас вона в світі єдина, одна
    В просторів солодкому чарі...
    Вона у зірках, і у вербах вона,
    І в кожному серця ударі...

У квітці, в пташині, в електровогнях,
У пісні у кожній, у думі,
В дитячій усмішці, в дівочих очах
І в стягів веселому шумі.

    Як та купина, що горить – не згора,
    Живе у стежках, у дібровах,
    У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
    І в хмарах отих пурпурових.

В грому канонад, що розвіяли в прах
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
До весен і світлих, і щирих...

    Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
    І сльози, і все до загину...
    Не можна любити народів других,
    Коли ти не любиш Вкраїну!..

 Дівчино! Як небо її голубе,
 Люби її кожну хвилину.
 Коханий любить не захоче тебе,
 Коли ти не любиш Вкраїну...

     Любіть у коханні, в труді, у бою,
     Як пісню, що лине зорею...
     Всім серцем любіть Україну свою, –
     І вічні ми будемо з нею!

1944 р.

Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (місто обласного значення у Донецькій області). Мати — із Кам'яного Броду (Луганськ). Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Батько, за словами самого поета, мав французьке коріння. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — колишня робітниця Луганського патронного заводу, займалася переважно хатнім господарством.
У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього (більш відоме як Третя Рота, нині у складі Лисичанська) в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом. З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу (м. Верхнє).[3] Володимир Сосюра брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.

«В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.» — Ярослав Тинченко

Хоча б на хвилинку, хоча б на секунду
Зустріти тебе
Будь-де.

Сказати про те, що я ще не забула
Мені ще все зле
Пусте

Обняти тебе, шепотіти кохаю
Зламати себе
Тебе

Забути про те, що ми всі забуваєм
Віддати тобі
Усе

Хоча б на хвилинку, хоча б на секунду
Забути тебе.
Шепотіти кохаю
Не знаю.
Одну лиш хвилинку
І все.

2007-й. Мій:)

Вечір, темніє на дворі. Осінь листям стукає в двері. У кімнаті нас лише двоє, Я і новий вірш на папері. А на дворі осінь гуляє, У саду цвітуть хризантеми. Сліпий старець у хлопця питає: - Іванку, де ми? Із дерев листя спадає, Вітер віє не знає втоми. Хлопець в старця старого питає: - Діду, хто ми. - Українці ми сину, Ми українці. Ми мов ті хризантеми осінні, Дуже довго за волю боролись, Та навіки ми стали вільні. Ранок, на дворі світає, Вірш читаю, зміст не можу збагнути. Вітер віє, не мов промовляє: - Про минуле це і про майбутнє.

      Дмитро Дідківський.

             1999рік.

«Научи меня, дед, - как по-божески жить,
Как мне сад посадить, как мне деток растить,
Как из дому родимого в ночь уходить…

Научи меня, дед, - как молчать и терпеть,
Только кровью блевать да зубами скрипеть,
Только стоном стонать, только хрипом хрипеть…

Научи меня, дед, - как от всех не отстать,
Как те сосны валить, как те шпалы пластать,
Как, спиною к метели, могилу копать…

Научи меня, дед, - как обиды сносить,

згадка про вересневий вечір на Володимирській гірці

 

Пригадую... Вечірній древній Київ

Князь Володимир у задумі споглядав.

Зітхав Дніпро... Про що він мріяв?

Неголосно що князеві розповідав?

 

ПраЮний, Вічний, Дід Старезний - Час

Над містом сиві крила розпростав.

Дніпро, і гірку Володимирську, і нас

Двох м'яко присмерк вересневий огортав.

 

Незламний, в бронзі князь на постаменті,

Як хоронитель Києва, з хрестом стояв.

Світ поза часом, простором, в моменті

Завмер в молитві... Бога прославляв!

29.09.2010

 

© Stepans’ka Marina (SMG)