Холодний вітер наганяє хмари,
Шумить і стогне прохололий ліс,
Долами осінь розстила тумани,
Цю дивну пору жовтень намприніс.
І з кожним днем стає все холодніше,
Зриває вітер листя із гілок,
І сонечко встає щодня пізніше,
І довше хмари дивляться в ставок.
Вже на деревах листя пожовтіло,
У вирій полетіли журавлі,
І небо зажурилось, посивіло-
Це верховодить осінь на землі.
25.09.2012 Олександр Чалий
Листопад…
Шелест - Шерех - Шурхіт - Свист…
Багряниця – Падолист…
Запах айстр, тополь… Терпкий!..
Дуб старий рипить… Хрипкий…
Шепіт сонний - мріє сад…
Сон про вирій… Листопад!..
13.09.2011
Проживши неповних 29, він залишив яскравий слід в українській культурі. Його поезія давно хрестоматійна, а багато віршів стали піснями.
Та серед усіх творів Симоненка є вірш, якого одного вистачило б, щоб зробити безсмертним ім’я поета. Його слова, звернені до найглибшого «Я» кожної людини, пробуджують свідомість і нагадують, навіщо ми живемо на цій землі.
«Простір свободи» закликає Тебе оживити цю поезію в своєму серці.Почуй ці слова і зроби так, щоб їх почули інші. Прочитай цей вірш коханим та друзям. Надішли його іншим людям.
Якщо у Тебе є можливість – постав цей вірш на сайт, у форум, у розсилку.
Якщо Ти журналіст – надрукуй його в пресі, дай прозвучати по радіо чи телебаченню (наприклад, у чудовому виконанні «Пікардійської терції»).
Якщо Ти вчитель чи викладач – прочитай його своїм учням або студентам.
Якщо Ти з Полтавщини, згадай свого славного земляка. Якщо Ти живеш у Черкасах, сходи на його могилу. Якщо Ти українець, перечитай тексти Симоненка.
Якщо Ти людина, ці слова – для тебе: * * * Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Любити спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
КНЯЖА УКРАЇНА
Холм і Львів
Раз Данило був на ловах
І у лісі заблудив.
Довго він шукав дороги,
Довго в пущі він ходив.
Аж виходить на поляну:
Ні дороги, ні стежок.
На поляні горб високий,
Вкритий килимом квіток.
“Ось де місце для твердині!” —
З уст зірвалися слова.
“Тричі голову розіб’є,
Доки візьме татарва!
І твердиня тут постане!” —
Князь Данило порішив
І залізною рукою
Перший камінь положив.
І робота закипіла:
Ліс рубати почали,
Тут копають рів глибокий,
Там нагортують вали.
На горі будують замок,
Поруч — вежу з стовбурів.
Скільки плотників зійшлося,
Скільки з’їхалось майстрів!
І постало в лісі місто
На досаду татарви,
Забіліли мури, вежі,
Появилися церкви.
А навколо по долині
Скрізь розсипались хати.
Скрізь городи зеленіють
І пишаються сади.
Там, де звір ревів голодний,
Серед лісу на шпилі
Виріс Холм і став на варті
Української землі.
Друге місто будувати
Він над Полтвою звелів.
І на славу Льва-князенка
Князь назвав це місто Львів.
КОВАЛЬ Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.
Високочолий, він гігантський молот стис. Страшний у величі й сп'янінні, сміючись, Неначе бронзова сурма неповторима, Й обвівши короля жорстокими очима, Коваль Людовіка Шістнадцятого тут Повчав, а навкруги штовхався чорний люд, Брудними лахами торкаючись панелей. І випнув черево блідий король дебелий. Блідий як бранець, що бреде на ешафот, Сумирний, наче пес, не відав він гризот, Бо цей гидкий коваль, що мав широкі плечі, Йому сказав такі слова й кумедні речі, Якими раптом і застукав короля. «Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля Та гнали батогом волів на панські ниви, Під сонцем молитви читав абат лінивий І гримав чотками монеток золотих. Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в ріг. Один мотузкою, а інші батогами Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками І вже не плакали, а далі й далі йшли. Тоді, коли ж ми лан зорали чималий, Зоставивши в масній землі частину плоті Своєї, то ... на чай дістали по роботі. А підпаливши нам помешкання вночі, Ви наших дітлахів спекли як калачі. О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці, Між нами кажучи. Але слова збагни ці. Хіба ж не радісно, як сіно лугове У червні на возах до клунь сільських пливе І чути, як пахтять трава пожухла, квіти Й садки, відколи дощ дрібний почав кропити? І бачити хліба й налиті колоски, І думати, що з них пектимуть буханки, А велет поблизу палаючого горна Співатиме, б'ючи кувалдою проворно. Була б упевненість, що дещиця щедрот Перепаде й тобі - з того, що дав Господь. Але, на жаль, це те, що і було допіру. Я нині знаю все! І через те не вірю. Я маю голову і руки, й молоток. Аж ось іде чужак, тримаючи клинок, І каже: «Оброби мої наділи, хлопче!» І почалась війна, і зайда землю топче. Він сина відбере у мене без вини. Бо я - простолюдин, а ти - король ясний. Ти так захтів, хоча й своїх дурниць свідомий. Ти певен, що мені під смак твої хороми, Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі Та байстрюки, котрі бредуть як павичі. Вони в твою нору таскали наших доньок, Нас до Бастилії тягли за посторонок, Повторюючи нам: «Змиріться, бідняки!» Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки. Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий, І будуть паничі на шиї в нас сидіти. А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен. Одначе наш народ - не шльондра. Крок їден - І ми Бастилію розвіємо в пилюку, Цю зліплену з камінь заюшених тварюку. І бридко нам було дивитись, як у вись її укріплення облізлі здійнялись. Зачиненими нас тримали в тінях мури. Так, громадянине, минулий час похмурий Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли. Щось схоже на любов ми в серці зберегли, Коли обійняли синів без церемоній. І роздувалися в нас ніздрі, наче в коней. Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам було. У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло, Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті Ми, сір, були хмільні від сильних устремлінь. Коли ж ми підійшли гуртом до чорних стін, Підносячи списи, листки дубові, сурми, Великий натовп наш не лютував, безжурний. Відчувши міць свою, ми прагли доброти. З тих пір ми начебто об'їлись блекоти! Гурти робітників на брук міський ступали, Від темних привидів зростаючи дедалі,- То йшли знедолені до брам багатіїв. Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків, І обійшов Париж, піднявши молот вгору. Повсюди щось трощив сердито під цю пору. Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю! Ти потім витратиш усю казну свою На клерків, що, від нас отримавши супліки, Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду навіки, Про себе кажучи: «Які ж бо ви дурні!» Закони вміючи зварити на вогні, Рожеві рішення приправити в горнятках І викроїти щось для втіхи на податках, Собі затиснуть ніс, зустрівши нас, вони.- Бо вигляд наш для виборних брудний!- Тепер їм нічого боятись, крім багнетів. Доволі з їхніми дурницями кисетів, І ненажер божків, і остогидлих страв, Яких, королю, ти для нас приготував. Тоді жорстокими ми стали мимоволі, Почавши і хрести трощити, і престоли». Зірвавши оксамит фіранок, він йому Показує внизу вируючу юрму. На королівському широкому дворищі Вона, страшна, росла й гула все ближче й ближче, І вила, ніби пес, немов прибій морський, Здіймаючи списи залізні і кийки, І барабанний дріб, і вигуки, й прокльони. Ген рам'я ковпаки закровили червоні. Все показав коваль у зяюче вікно Пітному королю, що зблід як полотно, Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома. Від неї здійнялась під стінами содома. Тому що нічого й поїсти злидарям. Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там. Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє! А на пекарні в нас ніякої надії. Я маю трьох дітей. 1 знов бабусь-сновид В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил Тому що сина чи дочку в них одібрали. Двох чесних громадян я знав: у криміналі Томили першого, а другий посивів На каторзі. Тепер на волі, наче псів, Ми зацькували їх і через те на серці В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці Мужчини мучаться і не позбулись пут. Вони сюди прийшли і під вікном ревуть. Сірома! Зганьблені, продовжують стояти Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої статі. Все сходить нині з рук придворним паничам, Що наплювали так у душу цим жінкам. Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома! О! всі знедолені, кого здолала втома Й нестерпна духота, ті, хто бреде й бреде І від важких потуг сконає бозна-де... Вклоняйтесь до землі, бо перед вами - Люди! Ми, сір, робітники! І скоро доля буде Таки всміхатись нам в ясній будучині, Коли куватиме Людина день при дні. Стрімка дослідниця великої предтечі Й великих наслідків, приборкуючи речі, Людина все, немов лошицю, осідла. О горнів сяєво! Не стане більше зла. Чого допіру ще не відаємо ми, то Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито, Здійнявши молоти: тоді, братва, вдогонь! І нам зворушливий присниться часом сон, Що просто живемо й нікого не морочим Картанням, трудячись під поглядом урочим Своїх дружин, яких ми любимо здавен, І що з достойністю працюємо весь день. Тоді обов'язок нам, як сурма, роздасться. І ми відчуємо таке велике щастя. А щоб на нас ніхто напасти не посмів, Рушницю вчепимо в житлі напоготів! Але повітря вже наповнив запах бою. Що я казав тобі? Зріднився я з юрбою! Хоч залишилися ще гендлярі й шпики, Одначе вільні ми! І в нас є жах такий, Що часом робить нас великими. Недавно Гуторив про життя й обов'язок я славно. Поглянь на небосхил! Для нас він геть малий. Ми там загинули б і жити б не змогли. Поглянь на небосхил! Я знову зі страшною Юрбою злиюся, що котить за собою Твої гармати, сір, по вулицях брудних. Своєю крівцею ми вимиємо їх! Відчувши нашу мсту й почувши наші крики, Не гаючи хвилин, руді й старі владики На Францію пошлють свої полки гуртом. То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо лайном!» Він на плече поклав свій молот. Зовсім близько П'яніло перед ним вируюче юрмисько. Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там, Де задихавсь Париж із болісним виттям, Пройшлася раптом дрож в юрби над головою. Коваль ручищею, широкою й масною, Хоча й спітнів король пузатий хтозна-як, Метнув йому в чоло фрігійський свій ковпак! Переклад Всеволода Ткаченка
Невже...
Маргаритоньці присвячується
Маленькі та ніжні долоні
Небесної вісниці – доні,
І погляд її найчистіший,
Шукаю який найчастіше,
І щебет– розрадник і втіха,
Й перлинки веселого сміху –
Непевний,хисткий та бурхливий
Тримають мій світ незрадливо.
І міцно. Малі охоронці!..
Світ цілий – в дитячій долоньці…
05.07.2011
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109270074
