хочу сюда!
 

Александра

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 39-49 лет

Заметки с меткой «поезія»

С чего начинается гадина


С чего начинается гадина?

С удушливой лжи по ТВ,

С попов, пешеходов таранящих

На "Лексусах" и "БМВ".

 

А может, она начинается

С той первой абхазской войны,

С тех криков, и плачей, и выстрелов,

Что не были русским слышны?

 

С чего начинается гадина?

С невтоптанных в грязь кумачей,

С портретов тирана усатого,

И чествованья палачей.

 

А может, она начинается

С той мантры про "Родину-Мать",

Не просто с незнанья истории,

А и с нежелания знать?

 

С чего начинается гадина?

С креста перед входом в МИФИ,

С гламурной накрашенной курицы,

Которой политика - фи.

 

А может, она начинается

С завистливой злобы раба,

С мечты, чтоб соседу свободному

Скорей наступила труба?

 

С чего начинается гадина?

С парадов и олимпиад,

С вельможно-холуйского барина,

Что лижет начальственный зад.

 

А может, она начинается

С дворцов и офшоров вдали

И с маленьких глупых гаденышей,

Что курс Селигера прошли?

 

С чего начинается гадина?

С истерики на площадях,

С надкрыльев жука колорадского

На невоевавших блядях.

 

А может, она начинается

С "портянок" и "ботов" сетей,

С уменья воспитывать ненависть

Ко всем, кто не любит плетей?

 

С чего начинается гадина?

С визгливых имперских понтов,

С орущих под флагами гопников

И лупящих женщин ментов.

 

А чем же закончится гадина

Всея озверелой Руси?

Cпроси у повешенных в Нюрнберге,

Саддама Хусейна спроси...


Юрий Нестеренко.

Мить. Спалах часу

Мить. Спалах Часу. Й вже…

Моя скороминущість…

Я – епізод, сюжет,

Експеримент, сполучність

 

Скінченна.

                                                        Суєта

Тримає нас в лабетах -

Прискорює міста -

Розбещує планету…

 

Світ дріб'язкових справ,

 І метушні щодень – 

Як твань! Загруз - пропав…

Мовчи – анітелень!

 

******

Сердечний щем!... З-під вій

Вода…

                                                        Сузір'їв сонм

Згортається в сувій –

Чумацький Шлях… Це сон! -

 

Про вільнокрилий злет

У Всесвіт, до зірок,

Ширяння між планет

У Вічності…

                                                        Мій рок!

 

Сузір'їв хор вгорі

Бентежить… Щем!..

                                                        З-під вій

Сльоза… Вогнем горить!

Дрібні лелітки мрій

 

У вічність відліта;

Чумацький Шлях сувій

Свій розгорта… Літа -

Піщинками…

                                                        Подій

 

Потік стрімкіше… Й вже!

Час вичерпано.  Мить –

Скінченність -  я - сюжет

У Всесвіті…

                                                         Щемить!..

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109280098

Лада

 

 

О, Ладо! На губахзгуба!..

Пригублю глибоко… любо!

Загублюся, заголублю

ЛюбитимуБлагоговітиму

 

 

06.04.2012

 

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика любовная

Свидетельство о публикации № 10421

 

© Copyright: Марина Степанская, 2012 Свидетельство о публикации №11204063378

Василю Стусу 6 січня було б 76 років



* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бочезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із мли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я ії розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *
    Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.


Рекрмендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Народився Василь Стус 6 січня 1938 в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 65 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Донецька. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював шахтерем: був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 – 72 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
1978 року поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і його вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».
Про методи захисту, які використовував В. Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 – 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Загибель
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

Не дай же...


Не  дай  моїй  любові  спопеліти,

Спаплюжити  цинізмом  сенс  кохання,

Зневірі  й  лицемірству  -  панування,

А  співчуттю  та  милосердю  -  відболіти.



Не  дай  душі  від  ницості  сп'яніти,

Таланту  захопитись  хизуванням,

Нехай  мій  злет  не  стане  плазуванням.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Не  дай  ще  за  життя  закам'яніти!..






19.12.2011





© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11112199511

Доні. Мамина любов

Доню, Квітко найніжніша!

Посміхунко найрідніша!

Моє щастя надвисоке,

Сонцесяйне, зореоке!

 

Не існує слів у мові

Жодній, здатних передати

Ніжність й глибину любові

Мами до свого дитяти.

 

Притулись до мене, доню,

На мої свої долоні

Поклади – любов безмежна,

Віддана, беззастережна,

 

Животворна й незрадлива

В серці матері. І втішить,

 І врятує найсвятіша

Сила  ця.

                                                         Тож будь щаслива

 

Доню!

*******

                  Безліч слів любові

В будь-якій існує мові!..

Тук…-тук…-тук… Серцебиттями

До дітей тече від мами

 

Найпотужнішим потоком

Невичерпна, надглибока

Річка вічної любові.

*******

Не існує слів у мові…

14.10.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11110149622

Василю Симоненку 8 січня було б 79 років



УКРАЇНІ

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію.
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі –
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса по землі.

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові.
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.


* * *
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв'язана, ледве жива,
На  обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам'яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки у тебе на лобі нема.

Я люблю тебе іншу – коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!


БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!


* * *
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.


* * *
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві не рясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
Ідо сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива ця –  моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

Рекомендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці.
Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.
Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.
Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах... А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті.
Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті через відбиті нирки. Трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року – Василь Симоненко помирає після операції.
Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка.
Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

Владислав Троян і "Яничарська балада"

Перемагають вірші Г.Гордасевич (http://blog.i.ua/user/4327582/1164410/#p2)
    09.02.13, 21:14
    У Красноармійську Донецької області відбувся конкурс юних риториків з української мови.
Переможцем став учень ЗОШ № 9 Владислав Троян який прочитав вірш Галини Гордасевич "Яничарська балада", Читались твори В.Сосюри, В.Стуса, С.Божка та інших поетів, що жили й працювали на Донеччині.
   Повідомлення газети "Донеччина"

"В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”. - Галина Гордасевич

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА

Встала курява стовпами.
Багрянiли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
I летiла перед ними
Звiстка невесела,
Що пускають вони з димом
Українськi села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих дiток забирають
В неволю-ясир.

Забiгає яничарин
У бiленьку хату.
Стала жiнка у вiдчаї –
Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться –
В нього ж очi синi!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обiйняти хоче,
А вiн стоїть, клятий турчин,
Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали,
Вiд рiдної сутi
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителi незлецькі,
Щоб не знав вiн слова «мамо»
Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От i блиснула шаблюка!
От i впала мати...
..................................
З того часу проминули
Не лiта – столiття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилi
Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна
I велика сила:
Вiн з матерi зробив чайку,
Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий,
Темними лiсами,
Нiби вчиться вимовляти:
–  Мамо моя! Мамо!..

про Україну замайданеную ...

Що таке Україна?
Це коли футбольні фани різних клубів забувають принципову ворожнечу і стають Великою Армією Обурених і від того стає страшно гопнікам в погонах і без.
Це коли духовний лідер мусульман передає вітання і слова поваги духовном улідеру Греко-Католиків.
Це коли знаменита актриса із безмежно добрими очима кличе дружин, матерів і бабусь стати перед силовиками, аби матері кликали своїх дітей у формі схаменутись і перейти до людей.
Це коли затриманий за заворушення, на псевдо суді, перед перспективою 15 років тюрми молодий чоловік надиктовує друзям недописану дитячу книжку!
Це коли мер міста гарантує постраждалим , що їх будуть цілком безпечно лікувати за 600 кілометрів від місця битви, якщо в столиці лікарям бракує совісті, серця, сміливості...
Це коли бійці внутрішнії військ із вдячністю що їх заблокували і вони не їдуть воювати з власним народом, виносять блокуючим дрова...
Це коли незрячі люди із поводирем тримають тацю із канапками і пригощають протестувальників - вони також допомогають, вони також корисні!
Це коли маленька красива дівчина-актриса із шаленим вогником в очах розповідає як вона боронила на Грушевського людей від нелюдей. А в неї, маленьку, що сиділа на ліхтарному стовпі, бикота у формі кидала гранати.
Це коли власники вогнепальної зброї прозоро натякають очільнику ОЗУ МВС - дядько не засіваю бурю - жнивам не зрадієш.
Це коли мешканці за одну ніч організовують дружини самооборони і відловлюють посередміста завезених бандитів.
Це коли моя дитина подивившись новини зустрічає ранком після нічної зміни питанням: "Тато хто напав на наш Майдан?" і проводжає словами "Ти на Майдан чи на роботу?"
Я не знаю скількох із нас посадять, побють, викрадуть (чи Боже Борони гірше).
Я не знаю візьме гору народ саме зараз, чи це буде трохи згодом.
Але не перемогти він не може. Нас усіх Господь (байдуже яким іменем хто його називає і як до нього звертається) вже поцілував у тімячко. Бо Україна, це коли ти до нестями ненавидиш державну машину, але до сліз любиш усіх цих неймовірних людей.

© Не моє... Просто сподобалося

Надобранічне

Ти не повіриш. Ця тиша дзвенить і пульсує.
Дихає п’яно і сонно зітхає у ніч.
Теплий спочинок від денних міжбуденних суєт
Квітне дитинно у посмішках сплячих облич.

Ти не повіриш. Ця тиша – вінець карнавалу:
Падають маски і вітер мете конфеті…
Я відчувала. Ба, більше – я передчувала
Ніжну мовчанку і зорі оці золоті.

Ти не повіриш. Ця тиша – вона не навколо.
Тиша – у нас. Наче лагідний світлий вогонь.
Ти засинаєш. І пахне у сні матіола
Теплим цілунком барвистого «завтра» твого

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
60
предыдущая
следующая