Коли знаєш, що дні будуть віддані зливам,

Тим, що загадки пишуть кругами по сивій воді,

То хочеться бути хоч трохи щасливим,

Та не творити причин для таємної сповіді.

Бути людиною, в усіх її позитивних значеннях,

Тішитись хмарами, вітром і навіть калюжами,

І більш не просити в самого себе пробачення

(явна ознака охриплого серця одужання).

Погляди давні змінити, набридлі локації

(сенсу й нового у них вже нема ані крихти),

Вийти із тіні порожньої цивілізації,

Зменшити крок і нікуди ніколи не бігти.

Визнати долю із шармом її еклектичності,

Не воювати із тими, хто всівся на небі,

І залишити з минулого дрібку дотичності

До тихої осені слова і, неодмінно, до тебе.

Чи добре в тебе все? Не знаю.

І ти мовчиш, і я мовчу,

Щоночі в небо поглядаю,

Зірки рахую досхочу.

Збиваюся. Тамую подих.

Гарячим чаєм тішу кров.

І чую: Бог іде по водах,

Та гомін слухає дібров.

Сивий вітер гуде сонатами

(от пригледів собі момент),

Я торкаюсь небес стигматами,

Бо на святість придбав патент.

Дощ звалився на землю. Холодно.

Що ж ви, люди, втекли, агов?!

Ви хотіли спасіння? Ось воно,

По хресту розливає кров.

Хто мені допоможе, бідному?

Хто повірив у силу слів?

Чи між вами немає гідного?..

Вибач, Боже, що так підвів…

Зі мною говорив небесний голос,

А я мовчав, а я не розумів,

Як я зерно, чи буде з мене колос,

Допоки сяє світло моїх днів?

Допоки серце б’ється без упину,

І подих шепотить в людських ланах,

Чи випечуть з моїх думок хлібину,

Чи просто пропадуть у бур’янах?

Іди за мною, люде мій,

Забувши біль і труд даремний,

В країну дум, країну мрій,

Яку вимолював таємно.

Іди, не бійся, я веду

Скрізь пастку хижої пустелі,

Тобі судилось на роду

Нову побачити оселю.

Отут життя вартує гріш,

А там – цінуються таланти…

Чого ж ти, люде мій, стоїш

І просиш видати баланди?

Помер чумак. Воли осиротіли.

Застигла валка, скинувши шапки,

Вже хрест стрункий чатує на могилі

Та ріжуть небо жайворів крапки.

Не кличе в мандри пил на видноколі,

І день чужий, і ніч уже чужа,

Не буде ані хліба, ані солі,

Та іншого, чим тішилась душа.

Для других далі житимуть стихії,

Забуде всесвіт тіло молоде,

Хіба що дощ осінній хрест обмиє,

Та дикий мак улітку зацвіте.

Так хочеться твого торкнутись дива,

Хоч подихом, хоч порухом долоні,

Допоки осінь світиться щаслива,

Допоки день останній не холоне.

Чужі лишити в небутті цитати,

І, відбринівши днем переболілим,

Так хочеться з тобою помовчати,

І бути, як ніколи, зрозумілим.

Поле. Вітряно. Зимно.

Небо струшує сніг.

Всі думки – швидкоплинні,

І немає доріг.

Час блукає, гульвіса,

Не лишає слідів,

Виднокіл ляпку лісу

На горба посадив.

Скрізь шпарину останній

Промінь сонячний збіг,

І пропав до світання.

Поле. Вітряно. Сніг.

А людині треба небагато,

А людині треба тільки дрібку:

Щоб зірки перелітали хату,

На столі духмяну хліба скибку.

Щоб світанок кожен був за свято,

Із рожевим покривом туману,

Щоб було кому «люблю» сказати

І почути відповідь жадану.

Я знаю де існує рай,

Не там, де янголи і хмари,

А де з бандурою Мамай

У божий світ пускає чари.

О ні, він зовсім не чаклун,

Хоча робити вміє чудо,

Володар голосу і струн,

І степовий козацький Будда,

Живого спокою творець,

Та ще й носій такого духу,

Що всемогутній Праотець

Його пісні тихенько слуха.