Такого не знайдеш

В розвалах книг,

Такого ніколи

Не скажуть в школі,

Зима – це не завжди

Коли є сніг,

Коли за вікном

Дерева схололі.

І не тоді, коли кров

Не дзвенить,

І не тоді, коли світ

Дрімає,

Зима – це іноді просто

Мить,

Коли у думках

Тепла немає.

Зимовий ринок. Бруд та біле.

Свідомість в натовпі несу,

Тепла та тиші просить тіло,

А вуха – сьорбають попсу.

Грошима зваблюють міняйли,

Жене собака горобців,

І циганчата-прилипайли

На совість тиснуть покупців.

Спіймав калюжу черевиком

(втомила вже халепа ця!)

Чиясь печаль не в’яже лика,

І хоче щось від продавця.

Квіткарка десь доп’яла айстри

Та пропонує їх без слів…

Пробачте пані, я вже настрій

На все, що мав, собі купив.

Ви граєте «Зелені рукави»,

І настрій витинаєте струною,

Скажіть-но, менестрелю, хто є Ви?

Навіщо так Ви чините зі мною?

Чи я почую хоч колись одвіт,

Як догодили силам всемогутнім,

Що вмієте ховати цілий світ

У цій маленькій, невиразній лютні?

Як ні, то грайте, чорт Вас забирай!

Трощить мене на пил, на елементи!

Я вже готовий проміняти рай

Заради цього дивного моменту!

Із кожним кроком

Рухається далі

Та добра мить

Де світиться душа,

Де ще дитинство

Тисне на педалі

В своє майбутнє

Вперто поспіша.

Де сумнівам

Не видали ще волі,

Де кожен погляд

Це вже новина,

В словах немає

Гіркоти і солі

І голови боїться

Сивина.

Дрімає хутір схований в століттях,

І спогади, і люди тут чужі,

Лише старе опудало в лахміттях

Лякає мовчки пустку на межі.

Прозорий день, а ніби все в тумані –

Поля, садок, лісочок за горбком,

І вітер несміливий на паркані

Похитує надбитим баняком.

Колись життя тут тішилось вістями,

Ловило кожен погляд, кожну мить,

Тепер воно хіба що горобцями

У вишняку скуйовдженім кричить.

Вже небо з часом вище, вище, вище,

І не дарує радощів та лих,

Бо спогади і люди тут навіщо,

Як хутір призвичаївся без них?

У глибині першохаосу,

У нескінченній пустоті,

Сиділо Слово сивокосе

Та сумувало в самоті.

Ховався простір в оксамиті,

Було майбутнє нечітким,

Хотіло Слово говорити,

Але, нажаль, не було з ким.

Ну де ж ви, янголи та люди?

Ну де ж ти, грішне та святе?

Нема? Тоді най Всесвіт буде

І істина не пропаде.

А я сьогодні слухаю природу,

На відзимки новий шукаю натяк,

Від долі не чекаю нагороди,

А просто тішусь відблиском галактик.

Можливо в тих краях, які без краю,

Не відають журби, не носять сіре,

Там всі щасливі, та… мене немає,

Мого кохання щирого і віри.

Мені наснився край агави,

Земля сомбреро та гітар,

Тримали руки кухлик кави

І чорний дудлився нектар.

Про щось кричали маріачі,

Спідниці піднімали пил,

Блукали голоси дитячі

І додавали серцю крил.

Ховались хмари за крайсвітом,

На древній церкві бомкав дзвін,

І пахло днем, і пахло літом,

І не хотілось перемін.

Хіба що стати кабальєро,

Від світу відганяти зло,

І ще до’пяти десь сомбреро,

Бо надто сонце вже пекло.

Коли в мені моє переболить,

Кубельце тиша заплете з мовчань,

Стара на порох розітреться хіть,

Від гіркоти оклигає гортань,

Коли струна утомиться моя,

Коли у слові посиніє лід,

Мені не вірте. То не буду я,

А просто тіло, кинуте у світ.

Я сном розслабляю нерва,

Тамую Морфею хіть,

Якесь загуляле стерво

Внизу, на дворі кричить.

Йому б заповзти у ліжко,

Хильнувши іще стакан,

І дихати в стелю нишком,

Ловити химер дурман.

Чого ж воно ходить, хворе,

Й ляка перегаром двір?..

І кривляться тихо зорі,

І мій сатаніє звір.