Чекаєш дня як вірний люд Месію,
Як восени омитий в праці плід,
А дня нема і тільки дощик сіє
Та глибину примножує боліт.
Не розведеш, як водиться, багаття,
Не відженеш від дійсності пітьми,
У пору сю думкам свобода клятим,
Із присмаком колючої зими.
Заосенилося, неначе
Нічого більше й не було,
У вікнах ніч про літо плаче
І вогко дихає на скло.
Годинник крутить гострі вуса,
З’їдає полум’я свічу.
Пірнаю в роздуми. Журюся.
І осенію. І мовчу.
За одинокою горою,
Де чорний став і чорна ніч,
Де вітер тихо дише млою
І про минуле плаче сич,
Де щось рухнулося і згасло
В небесній втомленій золі,
Там світлий Бог лягає в ясла
І з них агукає землі.
Ліс оголивсь. Йому не соромно,
І не бентежиться йому,
Земне й небесне знову порівно
У осінь дивиться німу.
Холодний день зітхає втомлено,
І там, де снів стоїть стіна,
Порожнім полем ходять спомини
І літа губиться луна.
ці небеса і осінь неминуча
і жовтолист як символ перемін
де зорі в душу дивляться колючі
і ходить день до ночі на уклін
і ці думки про простоту і вічне
про у віках загублене святе
де щось було до пам’яті дотичне
та білим сном і досі там цвіте
Чи небо весняне,
Чи небо осіннє,
Чи інші кермують забави сезонів,
Людина – людинозалежне створіння
Від вибуху Всесвіту
Й до Всесвіту скону.
Людина людині і сонце, і зорі
В годину мажорну,
В годину мінорну,
Людина людині –
Той острів у морі,
Який захистить
Від нещадного шторму.
Людина людину
П’янить і тривожить,
Людина в людині
Блукає луною…
Людину пошли мені,
Прошу, мій Боже,
І дай їй зустрітися, Боже,
Зі мною.
Не озивайсь. Мовчи. Мовчи.
Мовчи на день, на ніч, на вічне,
Слова сховай у горлі кличні
У іншу дійсність ідучи.
І там, за краєм дивини,
Де звично царствує буденне,
Де не вартують одкровення,
Мене тихенько пом’яни.
