хочу сюди!
 

Наташа

49 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 44-53 років

Замітки з міткою «вірші»

Вірність



ВІРНІСТЬ

Не тривож  мене в снах,             
Моя вірність сумна!
А лети, наче птах,
Надвечір'ям з вікна!
В полі вороном кряч,
З журавлями курлич
І нехай оцей плач
Забере собі ніч !
Щоб ніхто не спитав:
"Чом ти зранку сумна?
Що за птах вилітав
В тебе вранці з вікна?"
Що йому відповім:
"То мій сум відліта"?
Чи ж іменням твоїм
Обпечу я уста?
Що було - не збулося:
Ти повірив пліткам......
Сивиною волосся
Лік ведем вже рокам....
Лиш ночами болить
Мені вірність сумна....
Білим птахом летить
Рано-вранці з вікна.

Л_Зарічна http://blog.i.ua/user/1555291/818221/
МУЗИКА: GMC – Я вернусь

7 березня – весна – вулиця Інститутська – Майдан Незалежності


А вже весна! В барвінковій хустині,
В лляній сорочці, вишитій хрестом.
Хрести… і схлипи журавлині –
Небесна сотня лине… за Христом,

Супроти Зла поставши й беззаконня,
Життя поклавши й душі за братів
І за Вкраїну… Квіти на осонні –
На вшанування страчених життів -
 
На шинах розквітають, на бруківці,
В серцях, на вишитій хрестом
Сорочці… Линуть весноспівці
В тремке підхмар'я чисте за Христом…

Вітрець гойда скривавлену пір'їну,
Що човником пливе з височини…
Весну в стражденну, змучену Вкраїну
Прикл и;кали її загиблі дочки та сини..
 

Березень-17 квітня 2014


© Copyright: Марина Степанская, 2014
Свидетельство о публикации №114041706630

Ланки ланцюга


Ланки ланцюга -
Намертво зчеплені дні -
ЛистопаДвадцятьПершогоЛютого…


Ланки ланцюга
Вогнем  заґартовані,
Скипнем лютим; кров'ю скроплені...


Ланки ланцюга
Схожі на автошини
В кіптяві… й попелі кісток згорілих…


Ланки ланцюга…
В них душі вплавлені.
Реліквія, життями освячена…



06.04.2014


© Copyright: Марина Степанская, 2014
Свидетельство о публикации №114040705198

7 березня – весна – вулиця Інститутська – Майдан Незалежності


А вже весна! В барвінковій хустині,
В лляній сорочці, вишитій хрестом.
Хрести… і схлипи журавлині –
Небесна сотня лине… за Христом,

Супроти Зла поставши й беззаконня,
Життя поклавши й душі за братів
І за Вкраїну… Квіти на осонні –
На вшанування страчених життів -

На шинах розквітають, на бруківці,
В серцях, на вишитій хрестом
Сорочці… Линуть весноспівці
В тремке підхмар'я чисте за Христом…

Вітрець гойда скривавлену пір'їну,
Що човником пливе з височини…
Весну в стражденну, змучену Вкраїну
Прикликали її загиблі дочки та сини...

Березень-17 квітня 2014

© Copyright: Марина Степанська

Вірші вчителям

Вітання Любов Анатоліївні
Історія — це пройдене життя, 
Та без минулого немає майбуття. 
Для того ми історію й вивчали, 
Щоб краще рідну землю нашу знали. 
А як пізнали — серцем прикипіли. 
Для себе цілий всесвіт враз відкрили. 
Якого роду-племені ми діти 
І як нам далі в світі жити. 
То ж за науку вдячні ми без меж, 
Історикам вклоняємося теж! 

Вітання Ірині Павлівні
Нас математики навчали, 
Щоб ми усе прорахували: 
Що множити, а що ділити 
І як в складному світі жити. 
Любов нам множити потрібно, 
Ділити радість принагідно, 
От щирість й щедрість — додавати, 
А зло від серця віднімати. 
І як почнемо так робити, 
То правильно ми будем жити: 
Чудово, здорово і ясно. 
То ж буде все у нас прекрасно. 
За це ми вдячні вчителям. 
Від нас — уклін доземний вам! 


Вітання Юлії Василівні

Нас в школі вчителі любили 
І мови рідної навчили, 
Щоб ми в свої сімнадцять літ 
Йшли українцями у світ.

І рід козачий добре знали, 
Та батька-матір поважали, 
Через віки несли звичай 
Й любили щиро рідний край. 
Й любов цю в серці зберегли, 
Де б ми у світі не були. 
То ж дуже вдячні вам за мову: 
Ліричну, милу, світанкову. 
Ми понесемо мову в світ. 
А вчителям — палкий привіт! 


Вітання Віктору Іслмовичу

Фізика — наука в світі необхідна, 
У житті людському дуже всім потрібна. 
Без знання законів в космос не злетіти, 
Через річку бистру міст не спорудити. 
Не було б будинків, літаків у небі, 
Кораблів у морі — це ж усім нам треба. 
Тому цю науку в школі ми вивчали, 
Хоч за неї мали й не найкращі бали, 
Але ж в основному знаємо багато 
Й техніку найкращу несемо у хату. 
Дякуємо щиро за шкільні уроки, 
Хоч чимало з нами мали ви мороки, 
Та прийміть подяку і вітання чемні, 
За уроки в школі і слова натхненні. 


Вітання Тетяні Олександрівні та Наталії Григорівні

Ми іноземну мову теж вивчали, 
Щоб в розмаїтті світу не пропали. 
Бо ж іноземну мову треба знати, 
Щоб добре слово другові сказати, 
Який живе за сотні довгих миль, 
І мова в нього інша, інший стиль… 
Життя складне і нас колись зведе, 
Від цього ти не дінешся ніде. 
То ж так важливо знати різні мови, 
Тоді життя приємне і чудове, 
Бо розумієш все і вмієш сам сказати, 
Слова не треба в словниках шукати. 
Учителям ми вдячні безконечно, 
Прийміть подяку і любов сердечну. 

Подивіться в очі дітям.

Вірш, знайшла на фейсбук, дуже вразив!

ПОДИВІТЬСЯ В ОЧІ ДІТЯМ

Розтерзана безчестям Україна
Сьогодні спала знов тривожним сном
І знак питання все метався тінню:
«Що буде завтра, за нічним вікном?»

Чи встоїмо за правду, і чи зможемо,
Відстояти майбутнє для дітей,
Чи знов, як завжди, зайди нам положать
Велику дулю знов біля дверей?

Прокиньтесь Люди від мари нічної!
Зніміть полуду із своїх очей,
Бо совість Вам, в віках не дасть спокою,
Якщо ми знову зрадимо дітей.

Забудьте, хоч на день, про «булаву»,
Що нам віками не дає спокою.
Не продавайтесь за дешевеньку «халву»
І кожний день готовтеся до бою.

Наша земля оспівана любов’ю
І пам’яттю, що дала нам війна,
Яка ще й нині нам приходить в снах –
Слізьми залита і полита кров’ю.

Й не забувайте руського ведмедя,
Бо з його пащі завжди кров’ю тхне
І якщо завтра знову ми «прогавим» –
То нас «гулагів» доля не мине.

Тож перед тим, як йти Вам до дільниці,
Зайдіть у спальню до своїх дітей
І запитайте: «Що їм зараз сниться,
Яке майбутнє їх на завтра жде?»

3 квітня 2014 р.

Стих

Я пришёл к старику берберу, что худ и сед,
разрешить вопросы, которыми я терзаем.
«я гляжу, мой сын, сквозь тебя бьет горячий свет,
– так вот ты ему не хозяин.

бойся мутной воды и наград за свои труды,
будь защитником розе, голубю и — дракону.
видишь, люди вокруг тебя громоздят ады,
– покажи им, что может быть по-другому.

помни, что ни чужой войны, ни дурной молвы,
ни злой немочи, ненасытной, будто волчица
– ничего страшнее тюрьмы твоей головы
никогда с тобой не случится».

~ Вера Полозкова

Попередження!


І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ


Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20


І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. /349/

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!


Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить /350/

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!


Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду — /351/

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани /352/

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!


Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!


Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку, /353/

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, /354/

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Тарас Шевченко

Без слiв

Мiй перший вiрш украiнською 
****************
Душа злетiла
у височiнь небесну,
але безкрила.
Спiва без музики i слiв,
Тай дивиться,
очi закрив назавжди...



вiрш неримований, як все, що я пишу. Хочу додати, що схiдняки не тупоголовi, як декотрi вважають, а звичайнi люди, якi мають гiднiсть.

Володимир Тертишник Моя мова кольорова - душі шляхетна колискова

                                                                                                   Володимир Тертишник  Моя мова кольорова - душі шляхетна колискова // Крила, 2005. - №4. - С. 51-54. 

Мова – найбільша цінність суспільства, важлива складова духовного зростання людини. Важко уявити людину без його Величності – Слова. В наукових дослідженнях зустрічаються не безпідставні гіпотези щодо походження назви нашого народу («слов'яни, словени») від «слова» - мови як основи суспільного життя, а термін «словене» трактується як «розуміючі один одного». Слово дійсно важливий засіб порозуміння, що дуже актуально сьогодні. Наших пращурів прозивали вендами (знаючими), які попри все були найбільш духовним народом древності. Тим більше, сьогодні важко уявити високо інтелектуальну, освічену і культурну людину без слова художнього, без володіння багатою палітрою фарб літературної мови.

Головне, щоб мова не перетворилась в маску, якою з майстерністю пройдисвітів можуть хизуватись різного роду псевдо-патріоти, про що влучною римою нагадують мудрі митці слова: “Як Вас багато пігме-патріотів / Всіх рангів, кланів, вір і всіх мастей, / Що гребете  під себе без турботи / Про долю обездолених людей” (Анатолій Поповський).

Мова - це не тільки знаково-інформаційна система, що являє собою запас слів та граматичні принципи їх сполучення, за допомогою якої люди можуть спілкуватися між собою, формувати, зберігати та передавати знання та будь-яку іншу інформацію в просторі та часі, це ще й шляхетна колискова духовності.

Добротна літературна мова зазвичай візитна картка інтелігентної людини, але часто це ще й ознака високої внутрішньої культури. Вона спонукає не тільки шляхетно говорити, а й шляхетно діяти. Отже оволодіння перлинами поезії і літератури – запорука моральності і духовного зростання людини.

Полум'я серця, глибина думок та хвилі, штиль чи буря душі духовно багатої людини знаходять своє віддзеркалення перш за все в поетичних творах, в яких в найбільшій мірі і розкривається красота і величність мови.

Поезія, - мовить Ліна Костенко, - “то не є дзвінкий асортимент / метафор, слів, - на користь чи в догоду. / А що, - не знаю. Я лиш інструмент, / в якому плачуть сни мого народу” (Ліна Костенко).

Як у всій час А. Чехов висловлював захоплення точністю і образністю  дитячого мислення, сьогодні нас приваблює не пейзанство і орнаментальність поетичних творів, а ті хвилі душі, що яскраво передані, ті почуття, що бентежать. «Так – у домірність рим / Рвана й крива любов - / Так – у блакить глин / Залишки катастроф»  (Олена Степаненко Третя Атлантида. – Київ : Факт, 2005).

Поети як пророки, серцем відчувають і душею бачать набагато більше мудреців і в концентрованому виді намагаються образно розкрити пізнане, осяйне їх погляду.

Романтичні почуття надихають поезії талановитого українського поета, якому судилась нелегка доля і коротке життя, патріота України Василя Симоненка: «О море радості безкрає, / Чи я тебе перепливу? / Якби того, що в мріях маю, / Хоч краплю мати наяву»; «Мріють крилами з туману / лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани / зорі сургучеві» (Василь Симоненко  У твоєму імені живу. – Київ: Веселка, 2003).

Вдале поєднання думки, почуттів й вишуканого поетичного слова бачимо в віршах: “Зачекайте вітри, не війте так стрімко. / Чомусь мені важко, чомусь мені гірко…”(Галина Калиниченко Лезо. –Дніпропетровськ, 2004. – С. 99); “І гордовито й величаво / Тече Дніпро через віки / І у літописі держави / Славетні пише сторінки” (Таня Мартиненко);  “Очі людей – то їх душі, / І вони віддзеркалюють скарби духовні - / осяйні, сіренькі, убогі…” (Анатолій Поповський); “Я бачу: стежини / З далеких куточків / Палають від квітів / Весняним струмочком”  (Анатолій Кублицький ).

В таких творах є  і смак, і стиль, і колорит, і експресія, і легкість, і краса рим. “Але музичність, барвистість поем / Гідно засвідчать: це – мова богем!” (Евген Юхниця Поезія рішучої епохи -  Київ, 2004. – С 11).  Вишуканість зазвичай притаманна поетичним, особливо пісенним творам. Раз од разу листаючи сторінки журналу “Крила”, не можна не помітити нові приємні надбання. Наприклад, (“Осіння соната” - слова В. Олефіра, муз. В. Єрмолаєва):

“Досі, досі тепла осінь,

Жовті ноти вітер носить.

Ноти падають,

Кружляють,

Ладом лагідним лягають.

Жовті ноти і червоні

Залітають у долоні.

Потім їх умілі руки

Перетворюють на звуки”.

У поезії автори прагнуть до образності сприйняття та виразності свого твору. Особливо помітно це в поезії кохання: «Цвіркуни неполохані росами / Засюрчать свою пісню в траві. / І дівчина з русявими косами / Про кохання прошепче тобі»; «В слушну мить вітрець легенький / Мені в вухо нашептав, / Як березі білі груди / Місяць в полі цілував» (Наталя Сазончик); “Німа розмова – слів печать / У шепотінні ночі…/ Мовчать уста, уста мовчать, / Коли говорять очі” (Олеся Кузьменко); “Ти бачишся мені / Коханкою несмілою / Горю в шаленому вогні / Хай буде заздрість білою / Хоча б недовго – в моїм сні” (Володимир Тертишник); “Що приходить до нас непомітно / І бентежить, і збурює кров? / Це жадана, жагуча і світла, / Невмираюча, вічна любов” (Таня Мартиненко).

Гарячий гусарський темперамент рішуче і безнадійно закоханого поета відчувається в строчках “Ніхто, ніяк, - і не у змозі…/ А втім, - це вже не має значення. / Ніхто мене не спинить по дорозі - / Бо я лечу до тебе на побачення” (Микола Данількевич).

Гірка правда українця, безнадійно закоханого в широкоплечу і загадкову Русь, афористично й виразно звучить у поезії нашого земляка, що оселився біля міста-музею Санкт-Петербурга, Володимира Шемшученка:

«Бреду, під ногами сирітська дорога

В мертвеннім місячнім світлі

Ми згадуємо часто про Бога,

Коли нікому уже не потрібні»;

 (Владимир Шемшученко Исповедь. – Киев: Генеза, 2005).

 

Сьогодні як ніколи актуальні слова талановитого сина України Василя Симоненко:

"Де зараз ви, кати мого народу?.."

 Де  зараз  ви,  кати  мого  народу? 

 Де  велич  ваша,  сила  ваша  де? 

 На  ясні  зорі  і  на  тихі  води 

 Вже  чорна  ваша  злоба  не  впаде. 

 Народ  росте,  і  множиться,  і  діє 

 Без  ваших  нагаїв  і  палаша. 

 Під  сонцем  вічності  древніє  й  молодіє 

 Його  жорстока  й  лагідна  душа. 

 Народ  мій  є!  Народ  мій  завжди  буде! 

 Ніхто  не  перекреслить  мій  народ! 

 Пощезнуть  всі  перевертні  й  приблуди, 

 І  орди  завойовників-заброд! 

 Ви,  байстрюки  катів  осатанілих, 

 Не  забувайте,  виродки,  ніде: 

 Народ  мій  є!  В  його  гарячих  жилах 

 Козацька  кров  пульсує  і  гуде! 

 

В устах сучасних українських поетів слова нерідко отримують нове забарвлення, образне значення та незвичне але цікаве естетичне звучання:

“Я вірші писала

Віткою вербиною,

А сама гадала,

Як же стать щасливою”

(Ольга Благодарова);

“Кульбабинки-конопинки,

Жовті сонця діточки,

У траві біля зупинки,

Запалали квіточки…

Жовтячки пухнасті круглі,

Мов курчатка навесні.

Та кували їм зозулі

Квітувать лише три дні

(Ірина Рева).

Жагучі почуття і вільнодумні думи поети досить часто розкривають за допомогою образно-експресивних засобів – метафор, що нерідко дозволяють у кількох словах реалізувати філософські думки і естетичні задуми. Наприклад: “Поринув в дощ минулого руїн, / Шукаючи надію в непроглядній млі, / Повзу, не щадячи колін, / По грішній та гіркотній, як полин, Землі. / І крізь урочий шепіт ночі: / “Не вір щасливому кінцю”, / Дивлюсь сміливо долі в очі, / Чоло несу терновому вінцю” (Тертышник В. Аудит души. – Киев: «Феникс», 2006. - С. 54).

Легким озоном метафор наповнені поетичні твори Леоніда Губанова: «Де тиша піснею підкраситься, / Де смуток мій договорить, / Де жінка як першокласниця, / В ромашках з ніг до голови».

Багатющу і естетично витончену метафоричну палітру вишуканої художньої семантики являють собою твори класиків поетичного слова. Важко не зауважити, що неперевершена поезія С. Єсеніна, легко перекладається на українську мову, зберігаючи свою виразність та набуваючи деяке нове колоритне забарвлення. Наприклад, оригінал: “Отговорила роща золотая // Берёзовым, весёлым языком, // И журавли, печально пролетая, // Уж не жалеют больше ни о ком”; переклад: “Скінчилась мова золотого гаю // В устах берізок словом пломінким, // І журавлі, що сумно пролітають, // Вже не жалкують більше ні за ким” (Єсенін С. У попелі зотлілих почуттів / Переклад з російської  І. Фаріон. – Київ, 2000).

Можемо стверджувати, що в наш час на слов'янських просторах виросла ціла плеяда талановитих українських та російських поетів. Та рідко хто з низ отримав змогу друкувати свої твори, ділитись своїми надбаннями. Сьогодні поезії деяких з поетів знаходять притулок на інтернетівських сайтах, мережі яких наче крила Пегаса все ж доносять їх до читача. 

Цікаві метафори і поетичні форми знаходимо у поетичних творах Василя Симоненко, Олександра Кабанова, Володимира Шемшученко, Ганни Савіної, Вадима Крищенка, Олександра Розумного, Наталії Далі, Олесі Атаманової, Тані Сальникової, Ніни Камишнікової, Олександра Громова, Катюші Смирнової, Анжеліки Бабич, Лани Альошкіної, Наталії Головіної, Валентини Городецької, Олександри Барвицької, Ольги Корольової, Марини Шевелової, Сергія Обухова, Надії Дьоміної, Лади Єфремової, Сергія Залати, Тані Половинкіної, Анатолія Соколова, Олесі Кузьменко, Ольги Благо дарової, Світлани Цимбал, Іни Ковальової, Тетяни Обухівської, Ганни Дзятківської, Наталі Сазончик, Ангеліни Колеснік, Людмили Степаненко та інших майстрів художнього слова.

Неперевершеною експресією чарують вірші Ліни Костенко:

“На оболонях верби у болоньях.

Туман, туман – нейлонові плащі.

А коло хати пелехатий сонях

Пасе траву в блакитному дощі…

Мені так добре, стіни такі отчі,

Такий у серці невимовний щем!

І тільки чую – набрякають очі,

Як хмари, перегущені дощем…”   ( Ліна Костенко).

Безумовно мова має бути елегантною. А елегантно пише скоріше той, хто елегантно мислить.

Перечитуйте і не скупіться викреслювати та переписувати написане. Ставтесь до рукописів своїх творів вельми критично, зважено і помірковано усувайте все зайве чи невдало викладене. Одного з найвідоміших скульпторів запитали, як йому удалося з безформного каменю зробити вишуканий твір. Він мовив: «Це нескладно. Потрібно просто взяти брилу каменю і позбавити її всього зайвого».

Мова — це одяг думок, вона має бути привабливою. Живе полотнище слів має бути зрозумілим, доцільним і по-своєму вишуканим.

Ясність у поєднанні з образністю і стриманою вишуканістю — вершина красномовства. Подібно до того, як в архітектурі застосовується формула Вітрувія «Міцність — користь — красота», до мови може бути застосована формула: «Ясність — виразність — елегантність».

Елегантність мови – це здатність викладеної думки в простій одежі слів виглядати пишною і в вишуканій оправі слів бути простою і зрозумілою.

Мова поетичних творів – особлива складова культури, її озоновий шар, а розвиток духовності народу беззаперечно вимагає дотримання “кіотських протоколів” щодо обмеження викидів на сторінки періодичних видань сірості та вульгарності й збереження та примноження поетичного надбання, піклування про його майбуття. Ситуація набирає критичної маси – в країні майже зникли офіційні журнали і видання поетичної спрямованості.

Питання “Що робити?” – скоріше риторичне. Держава має невідкладно вжити необхідних заходів і забезпечити підтримку поетичних видань. Шлях до розвинутого суспільства лежить через розквіт духовності і культури. Своє вагоме слово мають сказати як урядовці так і законодавці.

Люди терплячі, але душі людей те терплять порожнечі. Ф. Плевако в промові у справі щодо робітників фабрики, яких звинувачували в бунті і безпорядках, образно і мудро мовив: “Натовп – будова, люди – цегла. Із одних і тих же цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма – житло знедолених… Та зруйнуйте тюрму, і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення”.

Краса душі вихована і випестувана вишуканою елегантністю та легким поетичним озоном барвінкової мови – врятує і звеличить наш світ. Ніколи не здолати того народу, який закоханий в рідну землю,  мелодійність рідної мови,  має жагу до свободи та є одним з найбільш духовних.