...коли лікар прямо натякає, що вона рекомендує "не затягувати з дитиною і народити до 30" починаю почуватися "старою дівою"...бо насправді сама вже не раз над цим питанням замислювалась...не в найближчі півроку - це точно, бо чисто меркантильно треба захиститись і потрапити в штат універу щоб мати певність у майбутньому...а далі, вже причин тягнути особливо і не буде...і бажання є, і вік таки "піджимає"...

P.S. Попереджуючи деякі коментарі - так, я в курсі що зараз багато хто народжує після 30 і все нормально. Але в данному випадку лікар веде і мою маму, тож вона спирається не тільки на лікарські стереотипи, а і бачить картинку мого організму в майбутньому...

P.P.S. А ще я знаю що дитина приходить саме тоді коли вона має прийти...і всі бажання/небажання/плани її батьків, то на рівні замовлення погоди на завтра)))

Тут недавно был большой спор по поводу обеспечения семьи. Естественно чту у всех разные потребности и запросы, но мне стало интересно что вкладывают в пафосную фразу "обеспечение ребенка"? Не в количестве денег, а так сказать качественно - какие вещи нужны ребенку

Я покаместь в этом вопросе чистый теоретик, могу опираться только на свое детство и опыт друзей-родственников с детьми. Но у меня примерно складывается такая картина необходимого минимума для счастливого детства (пишу в порядке убывания значимости):

 - общение с родителями - никакие няньки и гувернантки, сколько бы они не стоили ребенку родителей не заменят. Боянистая притча про мальчика который хотел купить час времени своего отца - горькая правда жизни. И ребенку, особенно маленькому важнее не то сколько папа приносит денег сколько то сколько времени он ему уделяет...

 - полноценное питание, без излишков ярких конфет и заморских фруктов

 - медецинское обеспечение. Главное как по мне найти "своего" врача, не зависимо будет это районный педиатр (среди них тоже много хороших специалистов) или часный врач. Ну и естественно иметь финансовый запас на случай ЧП, чтобы всегда была возможность купить качественные лекарства

 - удобная, качественная одежда. В подростковом возрасте, а лучше и раньше, необходимо по возможности учитывать пожелания ребенка, тогда и отношение к одежде будет более бережное (сама помню как старательно пыталась испортить ненависные рейтузы или сапоги ))) )

 - книги-игрушки. По моим наблюдениям излишек игрушек ребенок не ценит. Все равно будет максимум десяток любимых, а про остальные, если их убрать, он и не вспомнит. Кроме того всяких кукол или машинок надарят на каждый праздник родственники. Поэтому я бы покупала Лего (мама тоже поиграться хочет) и подобные развивающие игры.

 - образование. Хорошая школа с нормальным контингентом детей - сейчас полно гимназий и специализированных школ, тут уже надо смотреть на способности ребенка и териториальное удобство. Если школа не дает достаточного уровня по языкам - языковые курсы, а в старших класах - подготовительные курсы в выбраном вузе

 - бытовые условия - в идеале отдельная комната или хотя  бы детская если детей несколько

 - общее развитие - рисунок, танцы, спорт, музыка - по желанию и способностям ребенка

 - отдых - кроме отпуска с родителями - дача или село у бабушки в дошкольном возрасте и детские лагеря в горах или на море, когда подрастет. Также я большой сторонник поездок за границу по программам обмена (сама в них много участвовала) - это и расширение кругозора, и знакомство с другими культурами и странами, и языковая практика, и опыт проживания в другой семье.

Вот где-то так. По поводу того сколько это будет в деньгах, то это вопрос индивидуальный, пока сам не попробуешь точно знать не будешь, знаю только что мои родители смогли создать мне такое детство в 90-х, когда речи о финансовой стабильности вообще не шла...

Тіки у нас в країні людина яка їздить за правилами і не перевищує швидкість вважається потенційно небезпечним водієм, бо її поведінка є непердбачуваною для інших водіїв...

Тіки у нас коли ти пристібаєшся тебе можуть запитати "Ти що вважаєш що я поганий водій?"

Тіки у нас людина через півроку після отримання прав їздить на Матізі зі швидкістю 160 км/год і вважає що вона права бо "Я не для того машину купляла щоб за тролейбусами в правому ряду тягтись"

Тіки у нас люди можуть проїхати 200 км з потрійним порушенням ПДР і їх жоден гаїшник не зупинить, а потім вони ще й похваляться своїм геройством в "Замітці години" на блогах...

P.S. Люблю їздити за кортежем Яника - така краса, ніби в Європу повернулась, всі такі чемні, всі так правила виконують...головне встигнути проїхати доки гаїшники не розбіглись...

До мене сьогодні вперше в житті звернулись "жіночко". Старію таки...

Взагалі цей рік у мене був багатий на "вперше", особливо в плані роботи - я і іспити приймала, і бакалаврами-магістрами керувала, і першокурсників виховувала...

Рік великих здобутків і великих втрат, рік доленосних рішень...як завжди я ні про що не жалкую, хоча деякі речі мені все ще болять...

Я вдячна за цей рік людині яка весь час була поруч і старанно намагається зробити мене кращою. Я вдячна моїм друзям - за посиденьки, компанію і підтримку, за те що ви є і не пропадаєте. Я дуже вдячна діду, який у мене так вірить що мені буває лячно його довіру не виправдати. Я вдячна батькам за підтримку і поради (як влучно сказала сестра на маминому дні народження - ми вже доростаєм до віку "мабуть батьки таки щось знають")...

Десь посеред цього року я остаточно вийшла з дитинства...хоча я все ще продовжую любити свої дні народження

Так, це кристал...порізанний на пластинки, відполірованний до дзеркального блиску кристал...

Легенький, точний удар пінцетом по-центру і на поверхні з"являється перехрещення тріщиннок. Або абсолютно точно перпендикулярний хрестик, або не менш точне перехрещення трьох ліній - 60" і не секундою більше...Легенько постукуючи доводиш тріщінки до краю і пластинка розпадається на абсолютно рівні шматочки....Природа любить точність...Це насправді заворожує - відчуття того, що в природі все розраховано до атома - між одними парами зв"язок сильніший, між іншими - слабший...і щоб порушити цей зв"язок достатньо знайти одну-єдину, саму правильну точку...

P.S. Да, можна не морочитись, а скористатися різцем - скрайбером, але тоді зникає ця магія, коли відчуваєш себе ювеліром, який шукає грані діаманту...

Мене нещодавно тут одна дівчинка років 18 спитала "Як, тобі 26 і у тебе не було ніколи депресії?" І я надовго задумалась чому, бо в житті бувало всяке - і падала боляче, і втрачала багато...але не бере мене ця "хвороба ХХІ сторіччя" і все тут.  А потім замітка Тати мене наштовхнула на одну з причин.

Я не вмію "сидіти тихо, моргати часто". Якщо я проти, я про це кажу і кажу голосно. І мені пофігу кому це казати - начальству чи батькам чи коханому. Єдине що з"явилось з віком - вміння виказувати свою думку у більш-менш тактовній і правильній формі і не заводитись з тих питань які мене безпосередньо не стосуються...

Да, у такої поведінки є наслідки і найчастіше на перший погляд не надто приємні. Проте поки що я ні разу не пожалкувала (я взагалі мало про що жалкую в своєму житті). Тримаючи негатив у собі ми самі себе знищуєм, випускаючи його назовні - маєм шанс позбавитись від нього чи навіть перетворити на позитив...Люди часто роблять нам неприємно не тому що хочуть нас образити, а просто тому що не знають що нам це неприємно. А ми вічливо мовчим і копим образу...

І в данному випадку під мовчанням я розумію бездіяльність взагалі - якщо щось не так, від сидіння і кліпання ніц не зміниться. Хоча звісно мовчати зручніше, спокійніше, безпечніше...А депресія - це ж так модно...

Перебирала шафу, нарила папку з фотографіями...чомусь бабуся не любила розкладати їх по альбомах...

Розбирала що лишити, а що викинути  - багато фото які не несуть нічого для мене - я не знала цих місць, я не знала цих людей...Але багато дуже цікавих - наприклад родинне фото 1943 року...Несподівано знайшла фотографії свого діда (бабуся розвелась коли татко був ще зовсім малим і відносин не підтримувала)...знов спало на думку що було б непогано розшукати рідню...

Цікаво так - фотографії татка є або зовсім дошкільні, або вже з весілля. І бабусиних племінниць і племінників, і мої з сестрою так само - зовсім дитячі, а потім одразу весілля...Ніби ми не були підлітками...

Я таки схожа на бабусю в молодості, і нарешті я знаю від кого у мене світлий колір волосся...

А ще відкопала фото мами зроблені за півтора місяці до мого народження...

Дивне відчуття...

В коментарі не влізе)

Люблю летіти на лижах по цілині, відчувати як добре слухаються лижі і чути лише шурхіт снігу...

Люблю гуляти  або їхати на велосипеді літніми вечорами в солодких пахощах лип, перетинаючи потоки теплого і холодного повітря...

Люблю залізти глибоко-глибоко в гори, так щоб було аж страшно від того що навколо нікого немає і слухати тишу...

Люблю гуляти чужим містом без гідів і мап, коли не знаєш що тебе чекає за рогом, пити капучіно на терасах кафе і спостерігати за людьми...

Люблю сидіти вечорами з якимось рукоділлям і кицькою поруч...

Люблю далекі поїздки коли можна годинами сидіти і просто дивитися у вікно...

Люблю почуття втоми після фізичних вправ...

Люблю лежати влітку на траві у лісі і дивитись на верхівки дерев...

Люблю пірнати у воду з великого каменю, коли перемагаєш страх і летиш назустріч воді, спочатку пекучо-холодній, а потім приємно-теплій...

Люблю пити парне домашнє молоко, з великої кружки, великими ковтками...

В останні півтора місяці це стало практично моєю мантрою...

Почуваюся людиною яку поставили на канат над прірвою і сказали "Іди". А як іти і куди іти... І хоча я розумію що піді мною не прірва і я в будь-який момент можу зістрибнути падати всеодно не хочеться...

Я розумію, що я перейшла за останній рубіж "дитинства"...бо ми самі того не помічаючи ростем за захисними стінами, які з часом або лишаєм за спиною, або вони розсипаються...раніше я найчастіше сама переростала свої стіни, а тепер остання стіна впала раніше ніж я її переросла...

Я на ходу вчуся приймати іспити і вести дипломи, визначати напрямок досліджень і за ніч опановувати абсолютно нові для мене сфери...я нічийний аспірант, вчорашня студентка яка раптом стала мало того що викладачем, та ще й науковцем-дослідником...

Да, я цього хотіла і прагнула, да, я в глибині душі насправді рада тим нагодам які відкрились переді мною, але всеодно страшно...І що найбільше мене лякає - так це те що всі оточуючі в мене вірять...оце мабуть найстрашніше в житті - коли в тебе вірять, а ти не розумієш чому...

Как ни странно, но не все заядлые читатели уважительно относятся к книгам. Для меня например нормально читать за едой или лежа в ванной и я не делаю трагедии если на книгу попадет пятно или она подмокнет. Вытру, высушу и всех проблем. И точно так же я легко отдаю книги, хотя и знаю что далеко не все они вернуться. Но как ни странно количество книг в библиотеке от этого не уменьшается, я бы сказала что даже растет. Что-то я дала почитать, что-то мне дали почитать  - все равно количество то же, а горячо любимых книг которые я перечитываю постоянно и пропажу которых замечу не больше двух-трех десятков...

А есть категория людей для которыйх Книга это нечто ценное и наделенное душой. Они тоже любят читать, но они трепетно и бережно относятся к самим книгам. Не дай Бог их повредить или запачкать, а о том чтобы дать кому-то на время и речи быть не может - а вдруг не вернут? В детстве я таких людей считала жадинами, и только с возрастом поняла что книги для них нечто большее чем переплетенные страницы и каждая книга - частичка их мира, а если раздать мир по-кусочкам, то ничего не останется...