хочу сюда!
 

Оксана

38 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-45 лет

Заметки с меткой «річниця»

Рік тому загинув в АТО генерал Сергій Кульчицький

Генерал, которому аплодировали солдаты
30.05.2014, 00:05 3207 0

Коментар БГ: Не перекладаю, бо документ епохи - написано міністром МВСУ наступного дня після загибелі. Загадковий був генерал Сергій Кульчицький, тому що наскільки я знаю - він відмовився складати військову присягу на вірність Україні, бо мотивував, що вже присягав один раз на вірність народу ще за СРСР. Але служив і вислужився, зокрема за Януковича.  Також зовсім невідомо про його дії під час Євромайдану, хоча ясно, що за посадою він мусів бути в силах МВСУ, що атакували майданівців... І вже не будемо докопуватись, бо чесно загинув за Україну в бою, а перед цим у самий важкий момент кризи одразу визначився з ким він і за кого, став на захист України, за тим і вічная пам’ять та шана.
читайте також тут: http://blog.i.ua/community/662/1425704/



В тот день Кульчицкий был смущен. В боевом лагере АТО он выстроил бойцов перед встречей с Арсениеем Яценюком.

 Подошел к Арсению строевым шагом и начал доклад:

- Товарищ вице-премьер... – запнулся – премьер...- личный состав сил АТО построен. Без происшествий.

Арсений тогда улыбнулся, тепло поздоровался. Типа не заметил.

Сергей Петрович отошел, расстроенный оговоркой. Раздосадованный, обратился ко мне:

- Извините, никогда премьеру не рапортовал. Сбился...

- Да разве ж это важно. Воспитанники ваши тут за вас скажут – я тогда кивнул на первый батальон Нацгвардии – на ребят, которых Кульчицкий готовил от учебного полигона...

Воспитанники не подвели. Как и сам генерал. От пуль не прятался. Передовой не чурался. Как и тяжелой черновой работы.

Работал не броско, по-военному четко и честно.

А сегодня погиб. Погиб вместе со своими товарищами от рук террористов...

Я гоню от себя гнев и комок в горле... Вспоминаю сегодня то утреннее недоразумение и еще нашу встречу в пасхальное воскресенье...

В учебном городке в Павлограде мы тогда сели в курилке с ребятами из первого резервного батальона Нацгвардии – разбирали проблемы – что не так в деле, которое мы тогда только начинали... Говорили откровенно и, следовательно, не слишком комплементарно... И тут в конце встречи, встал хлопчик и выдал:

- А еще просим отметить нашего генерала! Он классный! – и начали хлопать. А ребята искренне подхватили... Я тогда просто обомлел и порадовался...

Майдановцы хлопали генералу МВД!

Помните, ребята, тот день? Под первой весенней листвой мы все хлопали генералу Кульчицкому Сергею Петровичу, настоящему офицеру!

Вы не ошибались. Слава героям!

Арсен АВАКОВ

генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький


64%, 14 голосов

36%, 8 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

ВВП - З РІЧНИЦЕЮ!!!

30 березня 2014 року харківські фанати проспівали пісеньку, яка невдовзі стала справжнім хітом.

За словами фанатів, пісня є рімейком на "стару" кричалку харківських ультрас: у первісному варіанті йшлося про екс-президента ФФУ Григорія Суркіса. Уперше приспівка документально зафіксована в Харкові 30 березня 2014 року, коли її  виконали на спільному марші фани "Металіста" і "Шахтаря". 

До слова, лише один нижченаведений ролик набрав на відеохостингу понад 1 мільйон переглядів.


Степану Бандері виповнилось 106-ть

У Києві відсвяткували 106-ий день народження Степана Бандери 1 січня 2015 року
   


Прихильники "Свободи" та "Правого сектору", а також бійці добровольчих батальйонів провели смолоскипну ходу з нагоди 106­го дня народження ідеолога українського націоналізму. Всього було близько 5 тисяч людей. Традиційно колона рушила від пам'ятника Шевченку. На Майдані Незалежності провели віче.  

Тут цікаве відео, яке не грузиться у  блог
http://1tv.com.ua/uk/news/2015/01/01/63281

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.
Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.
[ Читати далі ]

Відзначаємо річницю Революції Гідності



Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!

       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

100%, 8 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

70-ти річчю УПА присвячується !!!

УПА була створена14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань німецької окупаційної влади, а після 1945 року для захисту мирного населення  від російських окупантів. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, яка маючи розгалужену підпільну мережу, успішно і потужно протистояла німецьким і совітським каральним військам. 

     Жахливі наслідки діяльності радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш «миролюбна» політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московітського більшовизму.

    Жорстокі та антилюдяні політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям українського мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співпрацювала з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них усю необхідну інформацію.

     УПА -  це широкомасштабний партизанський рух опору,який був дуже добре організованим, законспірованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА створила і володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.

    Усе керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і також посприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

     В УПА воювали люди різних національностей: українці,  вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і  Московії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищували високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення, знищували сексотів та ворогів українського народу. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені бійцями УПА.

    Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю і незалежність України, а також і з членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

     Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР.  5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

    З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи пораненим в бою потрапив у полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року,  коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню. Окремі відділи діяли включно до 60-х років. Ці герої плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році і постає Незалежна Українська Держава.

          Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю підтримувалася українським народом.

Слава Україні !!!Слава Героям України !!!

П.С.: Округи ділилися на повіти, що збігалися задміністративним поділом, повіти - на райони і підрайони, що включали 3-5 сіл. Низовими організаційними осередками були "п'ятірки" і "трійки", тобто 3-5 членів УПА, завжди добре законспірованих таким чином, що, якщо в якомусь селі було дві "п'ятірки", то вони не знали один про одного. Якщо в якійсь місцевості не було належної кількості активістів руху, то там призначався станичний. В Організації панувала військова дисципліна. Для конспірації кожен член УПА повинен був мати псевдо, ніхто не вживав справжніх імен і прізвищ. Інформація передавалася грипсами. Всі села і міста в системі інформації і зв'язку ОУН  були закодовані. Коди і псевдо часто змінювалися.

Структурами УПА в краї, в який входили Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землівиділилися в окремий Північно-Західний Край, а пізніше діяльність УПА поширилася на всі українські етнічні землі), керувало Крайове Керівництво, очолюване Крайовим Керівником. Виконанням рішень Керівництва займалося крайової екзекутиви (від лат. слова - "виконувати") УПА на західноукраїнських землях, яке поділялося на ряд референтуp (військову, ідеологічну, пропаганди).

Іван Миколайчук відзначив вчора 70 - посмертно...





СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

100%, 37 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

вкотре про майдан



дехто вже й забув про той помаранчевий майдан, хтось з полегшенням зітхнув "фашистський режим виявився заслабким", а деякі учасники помаранчевих подій нарікають: ганьба, позор з тим майданом!..

мої ж почуття до тодішніх подій досі не охололи, бо згадую з посмішкою ту єдність, в якій один одному завжди готовий був допомогти (бо ми одна сім"я! ми українці!!!)..нехай лише зігріти теплим чаєм або шкарпетками мокрі ноги, пісню "майже весна" вакарчука, хоча сніг і мороз "співали" про інше та охочих померзнути було чимало, пригадуються й гамериканські валянки з наколеними апельсинами, омонівців прикрашених квітами...... і це було красиво!
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая