Серед літа - зимові протяги,

а я досі босOніж, в платті лиш…

Далі й далі відносять потяги

сонця блиск. Чи ж ми небо втратили?

Чи то в червні морози березня

й мрія бути втомилась лишньою?

...Я не була твоя «теперішня»,

а вже стала тобі колишньою…

Принишкло ліс мов на сторожі снів

Леліяв тишу, мріяв й хмурив брови,

А вітер в павутиння сонце плів

Чарівним птахом далей вечорових.

 

Ледь чутно небо дихало слізьми

І сутінками в ноги опускалось.

Тремтіло літо змоклими крильми,

А я… в плаксиве літо закохалась…

Намалюй  мені  світ  у  кольорі.
Із  веселками  й  снігопадами,
із  дощами,  що  з  небом  в  зговорі,
із  росою  зірок,  що  падали.

Розкажи  мені  все,  що  бачили
світанкові  найперші  промені,
про  весну,  яку  сни  тлумачили
як  бажання,  дощем  нескорені.

Проспівай  мені  тихо  струнами
позолочені  звуки  сонечка,
в  серці  радість  карбують  рунами
хай  від  краю  вони  до  донечка.

Подаруй  же  мені  із  ніжністю
світ  у  кольорі!  Я  ж  бо  снитиму
і  його  берегтиму  вічність  всю,
я  ним  мріятиму  і  житиму!

Слова як дим, я їх давно не чую,
І ти шепчи, і ти гукай, кричи,
Та все одно лиш  серцем я малюю
Розмови всі, тож краще помовчи!

Любов – міраж. Принаймні, що з твоїми
Очима снів і попелом чекань, –
Я вже не раз труїлася такими
Химерами осліплених бажань…

Надії – гра. А я не хочу грати!
Бо правил гри не вивчу, ну хоч плач!
Така як є. І що тобі сказати? –
Мене уже не виправиш… Пробач…

Думки всі геть – я крила розправляю!
Сльоза, біжи, бо мить – і я злечу!
Ти плач не плач, а я таки літаю
І п’ю життя тремтливе досхочу!

 Закривши очі йду наосліп в тьму.
Вона і так давно прийшла у гості,
А я втікала, бігла... Та чому?
Куди? навіщо? – я не знаю й досі…

Я думала, що сонце – лиш моє,
Для мене все – й слова тут недоречні;
Що джерелом весна у серці б’є
Не в мить оцю – навік, беззаперечно!

Я думала, що світ – це мій лиш світ!
Красивий, ніжний, з ароматом волі,
Де нескінченний радості політ
Мереживом проплетений по долі…

Та раптом тьма. Німа. Така чужа!
Така ненависна, непрохана, немила!
Невже весни зруйнована межа?
Хіба життя замало я любила?!

Та тільки тьма. Без прав на вороття
Затягує. А я… життя люблю я…
І я піду. Наосліп. В тьму життя.
Та знайте, я в ній сонце намалюю!

     Земля хвилюється, невже не помічаєш,
     Попереджаючи про це своїх дітей?
     Недбалість, зверхність гнівом зустрічає,
     З лиця стираючи сліди сумних ідей.

     Дивись, жива!  – як і земні створіння –
     Радіє, плаче, в’яне та цвіте…
     Звертається до нашого сумління,
     Та в відповідь отримує не те.

     Все більше й більше головне – людина!
     А як же менші сестри та брати?
     Чим дихати рослинам і тваринам,
     За нами ж лише спалені мости?!

     Чому ми так нахабно витрачаєм
     Той дар, ім’я якому Божий світ?
     Земля хвилюється… та знов не помічаєм,
     Перетворивши в попіл її квіт.

     Чому так важко іноді збагнути,
     Що ти у цьому світі не один,
     Що після тебе іншим бути й бути –
     Зростити б хліб, напитися б води…

     Задумайся майбутнім ти напевне,
     Щоб чистим шляхом досягти мети.
     Земля хвилюється і, знаєш, недаремне,
     Бо не дорослішаєм – ніколи рости…

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

Я йшла вперед. І падала, й вставала,
Та йшла! Не раз по тернах без сльози
І віра в мить спинитись не давала
Ні в час вітрів, ні в лютий час грози.

Я йшла вперед. Навіщо? – Не питайте,
У мене там, за обрієм, душа,
І світло мрій, й очей сіяння тайне,
Там світ, де я не інша, не чужа!

Я йшла вперед… А кров’ю по краплині
Життя стікало мимо віражів.
І що мені залишилося нині? –
Холодна мрія світлих міражів…

І що слова? Вони пусті без серця!
Уста німі, як в грудях пустота!
І марно щастя ластівкою б’ється
В вікно надій, коли у ньому  тьма.

А я біжу. Хіба? До мрій… Щомиті
За крок вперед плачу двома назад,
І тільки ніч в  квітневім оксамиті
Клянеться знов, що мрія цього варт…

Втомилась я. Присяду. Помовчу.
Не так і часто є така нагода…
Знов вітру спів журливий до плачу…
Сьогодні сум транслює нам погода…

Присяду тихо. Доторкнусь землі.
Вона холодна, та теплом вже дише,
Черпну від неї святості полів,
І дотик лісу, і тремтіння тиші…

І враз всміхнусь… так щиро, мов дитя,
Забувши втоми й болю гострі леза
Пройдусь, ні! пробіжусь по відчуттях,
Й не пропущу нізащо мрій трапези.

Я так втомилась… Зупинити б час,
Що буднями й проблемами несеться
Й побачити, яка п’янка весна
Не лиш у місто, – в душі наші рветься!

Як було б добре, щоб коли ми кохаємо однобоко наше кохання перетворювалось в янголятко, яке б оберігало кохану людину від усіляких негараздів і дарувало радість, силу, підтримку.. те, що не маємо змоги подарувати безпосередньо.. І мали змогу бачити, що кохана людина щаслива і захищена.. а від цього на душі ставало б легко і світло!