В день прапора 23 серпня в місті Дніпро було піднято найвищий прапор України. Ось мій фоторепортаж :)

24 серпня в Сімферополі біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбувся урочистий мітинг до Дня Незалежності України, на який зібралося кількасот чоловік різних національностей Криму.
Квіти до пам’ятника поклали представники патріотичних політичних партій та громадських організацій, громадяни-патріоти.

Над площею майоріли державні прапори, прапори Української Народної партії, Конгресу Українських націоналістів, кримськотатарські національні прапори. Наприкінці виступили дитячі колективи з піснями, танцями та віршами Кобзаря. Жодного представника кримської влади на святі не було.

«Приємно, що кримські діти, які на мітингу співали українські пісні та декламували українські вірши, гарно знають національну культуру та чудово володіють українською мовою», — прокоментував ситуацію голова Кримської організації УНП Олег ФОМУШКІН, який із захопленням слухав співи та декламування малят та рукоплескав національним українським танцям дитячих колективів Української гімназії Сімферополя.

За його словами, «навіть діти кримськотатарського народу добре володіють державною мовою та є більшими патріотами України на відміну від проросійської верхівки кримської влади, яка й досі показово демонструє на своєму робочому місці небажання розмовляти українською».

З особистих вражень від Дня Незалежності в Києві --- влада самоусунулась від організації державного свята --- українці організували для себе свято САМОСТІЙНО.
Салют до розгляду не беру взагалі. В буквальному сенсі "жалкое зрєліщє".

---

Не можу не привітати братів-слов’ян. Хоча, перепрошую, у випадку з Російською Федерацією - не тільки братів-слов’ян, але й ще братів-башкірів, братів-татар, братів-ненців, чукчей, чувашей та й не такий я сильний, щоб перелічити всі братські нації, які живуть в Росії. Коли ми кажемо про наше братерство, чомусь апелюємо тільки до слов’ян...

Але я не про те. Все ж таки, у сусідів свято! І я щиро їх вітаю з цим святом. Так багато зроблено за 10 років! Правда я чув по радіо, що газ по внутрішнім цінам для Білорусі можливий тільки в тому випадку, якщо Білорусь буде суб’єктом федерації. А пан Лукашенко вже зробив багато - повернув радянський прапор, забув (якщо знав) білоруську мову, ще й зробив так, щоб її забули максимально велика кількість з мешканців країни. А от поміняти свою посаду президента на посаду губернатора Білоруської губернії, чи то Білоруського краю... Наскільки я бачу, поки що не хоче.

От і бачу я інколи по ТВ міцні братерські обійми двох країн Білорусі та Російської Федерації (http://www.100p.com.ua/statti_2/sojuzna_derzawa.html).

Дякувати Богові, ми наразі можемо поспостерігати за тим, що може зробити любов уряду РФ з братніми країнами. Тихо спостерігати, й розмірковувати, думати...

Чогось з цього приводу крутиться в мене пісня представника російського року українського походження - Сергія Чігракова (Чіжа) - "Солдат на привалі". Не зовсім в тему, але якось вона темі цій співзвучна... Її я у власному виконанні приєднаю до цієї замітки.

А взагалі, я не зі злості це пишу, боронь Боже. Щиро вітаю народи цих країн з наступаючим святом, якщо воно для них свято. А як для мене, то не все тут однозначно, тому й напрошується деяка іронічність, вже даруйте мені...

Ну, ви зрозуміли...

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.
Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов'язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників[1] — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з'єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли[2], служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам'яті святкування кожного "першого дня тижня"[3], "дня Господнього" у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств[4], і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.
Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обме­жености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних...
Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов'язані плоттю і кров'ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Гри­горія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира... і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави[5].
Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над зна­чимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?
З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвиж­ництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох "незнаних нам подвижників", ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?
А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов'ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю...[6] Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово "святий" — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі[7], і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?[8]
Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і "поводитися, як діти світла", пам'ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.
о. Роман Тереховський

[1] Восьма пісня канону Пасхи
[2] Ді. 2, 42, 46.
[3] Мт. 28, 1; Мр. 16, 2; Лк. 24, 1; Йо. 20, 1.
[4] Восьма пісня канону Пасхи.
[5] Од. 5, 116
[6] Гл. 5, 22-23.
[7] Рим. 1, 7; 15, 25-26, 31; 1 Кор. 1, 2; 2 Кор. 13, 13.
[8] Лев. 11, 44-45; 19, 2; 20, 7, 26; Чис. 15, 40; 1 Пт. 1, 15-16.
http://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion_21.php


Львів вшановує і святкує

У рамках святкування парафіяльного празника Всіх Святих Українського Народу у неділю 10 липня, парафію Всіх Святих (м. Львів вул. С. Петлюри 32) з Архипастирським візитом відвідає Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський. У переддень свята 9 липня о 19:00 служитиметься Святочна Всеношна (Велика Вечірня з Литією до всіх Святих Українського Народу) та Утреня. Також за день перед тим, а саме 7 липня після Служби Божої о 19:00 на перехресті вулиць Кульпарківської – Виговського – Володимира Великого, відбудеться процесійна зустріч мощей Блаженного Григорія Лакоти після чого о 20:00 розпочнуться молитовні чування біля мощей та служитиметься урочиста Вечірня. У сам день празника, 10 липня о 7:00 та 9:00 у храмі Всіх Святих Українського Народу служитиметься Празнична Божественна Літургія, після яких о 10:30 відбудеться процесійна зустріч Архиєпископа Львівського Владики Ігоря (Возьняка)…
11:00 – Архиєрейська Божественна Літургія.
13:00 – Празничне водосвяття, посвячення Високопреосвященнішим Владикою
Ігорем, Архиєпископом Львівським речей релігійного вжитку.
Відтак, о 14:00 з нагоди храмового празника проходитиме футбольний турнір за участю парафіяльних та архиєпархіяльних футбольних команд, після якого запрошуємо вірних Львівської Архиєпархії на святочну концертну програму за участю парафіяльного хору «Єдність», гурту «У дзеркалі», популярного співака ОСТАПА та інших виконавців.
http://hram.lviv.ua/





Мученики Борис і Гліб
[ Читати далі ]

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання 22 січня 1918 р. Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено 1 листопада 1918 року. Процес об'єднання України завершився 22 січня 1919 року.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: "Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: "Скажіть одверто – хочете вирізати панів?" – "Хочемо будувати Українську державу", – відповів я здивований".
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об'єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: "Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об'єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю".
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – "передвступний договір" "про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про "непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду "прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку". Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: "По лінії з'єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!" Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз'єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз'єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

"Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.
У м. Києві"



Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі". Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті "Соборна Україна", яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду "Україна – Русь".
Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров'я.
На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані "клини", де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Підготував Богдан Гордасевич
ПМ: Коли кажуть, що то радянська влада об'єднала Україну, то це показує повне невігластво і дурість, бо ось якою б мала бути Україна! Як і Крим та Кубань (Тмутаракань) до Києва з прадавніх часів належали, а про Москву тоді і не чули.

ЯК ВИ ПРОВЕЛИ СВЯТО?

****************************

 

Хочу такой же!

.

Ненавиджу після 13 січня ялинкові трупи навкруги всіх смітників.