хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «незалежність»

Мирослав Маринович: роздуми на День Незалежності

Нинішнє Свято Незалежності якось особливо добре ілюструє ситуацію, коли обстоювати нашу державну незалежність доводиться тим, які не знають, що з нею робити.

Тут я маю на увазі не лише урядову команду, яка економить на українській мові й на проведенні врочистого параду. Не менш значущою є й байдужість більшої частини суспільства, яка живе за принципом: «Беріть собі дівчину – віддайте пироги!». Або навпаки – гіперактивність іншої його частини, яка через власну глупоту готова занапастити незалежність, аби лиш потім мати мучеників і ворогів.

Ми ніяк не втямимо, що поміж виходом із Єгипту та входженням у землю обіцяну була гора Синай – місце, у якому народові було дано новий моральний закон його життя. Втім, якщо судити за Біблією, то ми вже близько до цього визначального моменту. Бо, іронічно кажучи, наші танці довкола золотого тільця в самому розпалі. Туди стягнулася вся наша «еліта», увесь політичний і керівний бомонд, – такі впізнавані постаті з майже відверто виставленою наготою. Їхні танці дикі й навіжені – куди там нашій цнотливо-артистичній Руслані!

І від цього видовища було би зовсім кепсько на душі, якби не знаття, що вони лише ілюструють собою особливості Господнього плану, а не визначають його. Бо в той час, коли вони так завзято витанцьовують, хтось, вибраний Богом, на самоті продирається крізь хащі на гору, щоб дочекатись від Нього скрижалів нового закону.

Сумно? Безнадійно? Але ж сказав-бо апостол Павло свої парадоксальні слова, що не одному додали оптимізму: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20).

Це правда, що благодатні люди поки що туляться неприкаянно по задвірках нашого суспільства. Це правда, що холодно жити в цьому жорстокому й байдужому світі. Тож навіть Мойсеєві свого часу довелося у відчаї розтрощити кам’яні скрижалі, що їх він тільки-но отримав від Бога, щоб від цього опритомнів увесь народ. Що розтрощимо ми й від чого опам’ятаємося – не знаю. Але знаю, що обов’язково настане мить, коли ми як народ  наситимося гріхом і неправедно набутим багатством, коли знову запрагнемо чогось чистого й світлого. Не було в історії цивілізації настільки великого гріховного занепаду, щоб люди не запрагли вирватись із нього до Світла, яке, будучи спершу висміяним і збезчещеним, згодом стає щораз привабливішим. І тоді заблукані народи приймають у свої душі новий закон свого буття.

Але що означатиме новий моральний закон нашого життя для нас, українців ХХІ століття, що борсаються сьогодні в оцій напівздобутій та вже напівутраченій незалежності?

Будьмо відповідальними за своє життя і за життя свого народу. Намагаючись уникнути громадянської відповідальності, ми лише примножуємо наші нещастя.

Не намагаймося перекласти свій хрест на плечі свого ближнього. Його тягар лише обтяжить хрести наших дітей, а ми самі без хреста й так не залишимось.

Не пожадаймо долі іншої, обираючи іншу країну, а з нею й народ, бо ключ до нашої долі – у нас самих.

Не зрікаймося свободи, бо згодом навіть дітям нашим доведеться платити за неї удвічі більше.

Не мирімося з неправдою довкола себе, бо настане мить, коли нікому буде сказати слово правди, коли облуда вразить нас самих. Але пам’ятаймо, що правда – це любов, і не можна подолати неправду, сповнюючись ненависті.

Втішаймося розмаїттям ідей, яке є відображенням розмаїття Всесвіту. Єдиноправильні ідеології, що нівелюють це багатство, рівнозначні імперіям, що деформують етнічне розмаїття світу.

Не будьмо сліпими кошенятами, що не бачать довкола себе ні загрози, ні джерела спасіння. Радіація є загрозою для нашого організму, хоч ми її й не бачимо. Божа рука є нашою опорою, хоч ми її також не помічаємо.

Перетворити земне життя на рай нам не під силу, але зробити його менш диявольським і більш людяним ми можемо і повинні. І тоді виявиться, що найбільшою гарантією нашої державної незалежності є наша особиста незалежність від беззаконня і зла.

Мирослав Маринович

http://vidia.us/2011/1539

З святом тебе, моя Україно!


Прийшла, прийшла свята година,
Настав жаданий довго час.
Ура! Єдина Україна,
Приходить свято і до нас.



Хай кожен з нас запам’ятає
Цей час, цей день і цюю мить.
Хай слово радісно лунає,
І серце піснею бринить.



Хай рідний прапор освященний
Назавжди в серці майорить.
Запам’ятай же, люд хрещений,
І час, і день, і цюю мить.

Єднайтесь, люди, Батьківщина
Навік єдиная у нас.
Любіте неньку Україну
Так, як любив її Тарас.

roseroserose

Дорогі
друзі! щиро вітаю Вас з днем Незалежності ! Бажаю  усім завжди цілком і
повністю відчувати себе  незалежними , бути вільними

в житті, роботі та творчості!
Нехай мир і злагода панують у нашому спільному домі!
За любов і волю! heart bokali

З Днем незалежності України

Любі друзі і подруги, громадяни України, націоналісти і просто патріоти!!!
Щиро поздоровляю Вас з двадцятилітнім ювілеєм "Дня незалежності", з найпершим державним святом по його важливості для української нації. Все є в нас для нормальної цивілізованої державності. Хоча багато є речей, які існують "догори ногами". Є чим зайнятися і нам і прийдешним поколінням.
Любі токмачани, українці, громадяни України!!!
Оздоровлюйтеся! Гуртуйтеся! Навчайтеся!
Дай Бог вам козацького здоров'я і мужньої вдачи!!!
Місто Токмак, Запорізької області.
24 серпня 2011 року.
"День незалежності України".
Святкові державні прапори "забули" вивісити на міськвиконкомі і районній державній адміністації, райраді і міськраді (один будинок), будинку районного суду і Службі безпеки України. Зрозуміло, що після такого "чину" не всякий заклад освіти і не всякий підприємець осмілиться вивісити державний прапор на своїй школі, чи на своїй будівлі. Не помічено жодного транспоранта поздоровлення зі святом по місту. Отакі на Токмаччині 100-відсоткові воріженьки, що мають зникнути якнайшвидше!

Вітаю з залежністю від Незалежності!



Україні виповнилось 20!

Вагома дата, якщо оцінювати її з точки зору просто людини, вік якої обмежений у 2-4 таких періоди. Можна багато доточувати часових розмірів до державницького буття України, але варто визнати, що реально як омріяна багатьма поколіннями українців Самостійна Соборна Українська Держава - це сталось 24 серпня 1991 року. Фактичне державне буття України починається від цього часу, а все інше - то історія державотворення.
Водночас потрібно чітко для себе визначити, що незалежність Україні дісталась чисто механічно, як і всім іншим республікам СРСР просто за фактом його самоліквідації. Далі кожен уламок цієї імперії поплив своїм курсом, а Україна обрала за курс - багатовекторність...
Що з того вийшло - прошу самим визначатись. Щоб добре було - не скажу, але категорично не погоджуюсь, що все погано аж нікуди. І тут зовсім не "маємо те, що маємо...", а якраз: маємо те, що заслуговуємо! Народне прислів'я каже: біда вимучить - біда й виучить! Подивимось далі, чому нас за 20 років життя научило, бо як влучно сказав Степан Бандера: "Ніщо не зупинить ідею, час якої настав"! А на думку Богдана Гордасевича, для сучасної України настав час такої ідеї: "Якщо у народу немає гідних лідерів, то лідером має стати сам народ" - тільки так! І крапка.

Слава Україні! Героям слава!

93%, 38 голосів

7%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Незалежність померла. Хай живе свобода!

Українській державі виповнюється двадцять років. Майже весь цей час у нашому суспільстві переважали два генеральні підходи до держави, як до інституції: з одного боку, цілковита сакралізація, а з другого – повне несприйняття як чужої і ворожої. І один, і другий підхід базується на комплексі міфів, стереотипів та кліше.

Зрілість нації полягає у тому, що вона здатна очима своїх інтелектуалів тверезо поглянути на реальний стан речей. Міфи - це солодкий засіб для самозаспокоєння, вони обов’язково потрібні, щоб надихати цілі колективи на звершення великих справ. Але коли замість адекватної оцінки реальної ситуації чуємо виключно пропагандистські кліше або ж милі нашому вуху казки, то маємо розуміти: на такому ефемерному фундаменті нічого збудувати не можна. Тільки деконструкція панівних у нашому суспільстві стереотипних поглядів на, здавалося б, аксіоматичні речі дозволить нам нарешті міцно стати обома ногами на твердий материковий ґрунт. Ми свідомі того, що деконструюючи старі міфи, створюватимемо нові. Але час розпрощатися з нашими дитячими казками настав. Ми стали дорослими.

Цією статтею Володимира Павліва ZAXID.NET започатковує новий проект під назвою «Деміфологізація». Слово авторові.

 

Наша незалежність померла, не доживши до двадцятиріччя. Під словом «наша» слід розуміти передусім незалежність громадянина країни, яку й має забезпечувати незалежність державна.

Незалежність України нині (але не від нині) існує у вигляді часткового, обмеженого суверенітету. Тобто формальний – юридично і політично задекларований – суверенітет є, але фактично він не реалізується через сильний вплив на Україну інших держав та структур, які нав'язують їй свою волю. Внаслідок цього незалежність або суверенітет України не виконує своїх функцій щодо її громадян – не дозволяє нам приймати «самостійних рішень, що диктуються нашими власними бажаннями та інтересами і не потребують сторонніх вказівок».

Залежність так званого «українського політичного класу» ще з часів президента Кучми від Москви і Брюсселя, від Вашингтона і МВФ тощо екстраполюється на пересічних громадян у спотвореному вигляді, тобто, роблячи їх залежними посередньо – від політики названих суб'єктів, і безпосередньо – від корупційно-експлуататорського стилю управління країною самого політичного класу. У такій ситуації – в ситуації перманентного необґрунтованого зростання цін на товари та послуги, непрозорої податкової політики, соціальної незахищеності, відсутності нормального медичного забезпечення і почуття безпеки як такої, класової нерівності, несправедливого розподілу національного надбання та багато іншого – громадянин України у щоденній своїй діяльності та приватному житті відчуває постійну принизливу і образливу залежність від чужих для нього чинників.

Тому є підстави вважати, що так звана «незалежність української держави» для більшості громадян України втратила будь-яку цінність.

Внаслідок цього День незалежності асоціюється багатьом з нас не так зі святом, як із втратою колишніх сподівань. У цей день не один з нас, залежно від регіону проживання, подумає щось у стилі: «краще б ми були залежними від Росії» або «краще б ми були залежними від Європи», або ж «краще б ми були незалежними від такої України».

Звичайно, знайдуться й такі, хто після чергових ста грам заявить, що готовий померти за незалежність держави. Але людей навіть на словах готових вмирати за те, чого немає, навряд чи варто сприймати всерйоз. Адже невміння правильно оцінити дійсність навколо себе є одним із різновидів психічного розладу.

З такими настроями, зрозуміло, нелегко жити і працювати, виховувати дітей і святкувати, але зовсім неможливо облаштовувати і розвивати державу.

І якщо вже немає надій, щоб врятувати державу, потрібно рятувати себе. Багато хто так і робить – скаже читач – крадучи державні гроші, вимагаючи та отримуючи хабарі, а також обманюючи і експлуатуючи співгромадян. Так, але в цьому випадку йде мова про порятунок власної шкури. Українцям же варто подумати про спасіння душі або честі, совісті й гідності, якщо завгодно. Шлях до такого порятунку лежить тільки через особисту свободу людини й громадянина.

Свободу від шахрайських схем, нав'язуваних шахраями; від бандитських розборок, нав'язуваних бандитами; від злодійських понять, нав'язуваних злодіями; від приниженого сприйняття дійсності, нав'язуваного низькими і приниженими істотами, якими ми оточені щодня на роботі і на вулиці, в магазині і в громадському транспорті.

Замість фіктивної державної незалежності ми повинні культивувати власну свободу особи і за неї варто випити свої сто грам 24 серпня. Чому 24 серпня? Ну тому, що червоний день календаря. А оскільки незалежність померла, а «день» залишився, то варто його наповнити новим змістом: Хай живе свобода!

Джерело: 
ZAXID.NET

ЩО ДУМАЄ З ЦЬОГО ПРИВОДУ ШАНОВНЕ ПАНСТВО?

38%, 5 голосів

23%, 3 голоси

38%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Любіть Україну, як сонце, любіть....

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову,  і мову її солов'їну.

Всім серцем любіть Україну свою, — і вічні ми будемо з нею.

СЛАВА УКРАЇНІ !!!

Топ-горем страны назвали Ющенко, Януковича и русский флот .

Оранжевая революция и принятие Конституции были одними из решающих событий в жизни Украины за 20 лет независимости.

Такое мнение выразили эксперты в опросе, проведенном Фондом "Демократические инициативы" по случаю Дня независимости.

Так, среди событий, которые в решающей степени определили направление развития Украины, эксперты чаще всего упоминали Оранжевую революцию 2004 года, в абсолютном большинстве - с положительной стороны.

К важнейшим событиям за период независимости Украины с положительным влиянием эксперты также отнесли принятие Конституции 1996 года, принятие акта провозглашения независимости, проведение референдума о независимости, акцию "Украина без Кучмы" и введение национальной валюты - гривны.

Среди главных событий с негативным влиянием эксперты выделили "кассетный скандал" вокруг убийства Георгия Гонгадзе, подписание "харьковских соглашений" в 2010 году, победу Виктора Януковича на президентских выборах 2010 года, победу Виктора Ющенко на президентских выборах 2005 года, конституционную реформу 2004 года.

Также к негативным событиям эксперты отнесли соглашение о базировании Черноморского флота России на территории Украины 1997 года, победу Леонида Кучмы на президентских выборах 1994 года и приватизацию государственной собственности в 1990-х годах.

Крайне неоднозначную оценку от экспертов получил отказ Украины от ядерного оружия.

   Основными достижениями Украины за 20 лет независимости эксперты чаще всего называли отсутствие гражданских конфликтов внутри страны, проведение Оранжевой революции, сохранение независимости Украины, опыт проведения демократических выборов, принятия Конституции 1996 года, установление относительно демократического режима, введение национальной валюты, постепенное сближение с Евросоюзом и утверждение относительной свободы слова.

   К главным поражениям Украины на ее 20-летнем пути независимости эксперты зачислили тотальное распространение коррупции, олигархизацию экономики и политики, неспособность избавиться от зависимости от России, неудачную евроинтеграционную политику, отсутствие независимой и справедливой судебной системы, низкий уровень жизни населения.

  Также среди поражений эксперты назвали несправедливую приватизацию, отсутствие системных реформ, неспособность отстаивать национальные интересы на международной арене, построение неэффективной экономической модели и неспособность вступить в НАТО.

   По 10-балльной шкале эксперты оценили уровень демократии в современной Украине на 4,4.

   Кроме того, эксперты преимущественно негативно оценили успехи Украины в большинстве общественных сфер.

   Так, в той или иной степени негативно был оценен прогресс Украины в таких сферах: борьба с коррупцией, формирование системы справедливого судопроизводства, обеспечение социальной справедливости, обеспечение достойной старости, здравоохранение, борьба с преступностью, формирование украинской нации и т.д.

   Нейтральную оценку получили усилия Украины в таких сферах: развитие гражданского общества, развитие демократии, развитие институтов независимого государства и обеспечение равноправия женщин и мужчин.

   Преимущественно положительно эксперты оценили успехи в двух сферах: обеспечение равноправия национальных меньшинств и обеспечение свободы вероисповедания.

   Всего было опрошено 65 экспертов, в частности, в нем приняли участие: директор Фонда "Демократические инициативы" Ирина Бекешкина, заведующий отделом Института социологии НАН Украины Александр Вишняк, научный директор Школы политической аналитики Алексей Гарань, депутат от НУНС Тарас Стецькив, председатель правления Центра прикладных политических исследований "Пента" Владимир Фесенко.

Источник: УП

Три міфи московських фальсифікаторів.

20 серпня, 2011    Тиждень

Міф перший про те, що нібито в тексті Декларації про державний суверенітет України містилося зобов’язання укласти новий Союзний договір із Москвою

Постановка питання про новий Союзний договір уже не була на момент початку роботи Верховної Ради 12-го скликання (останнього за радянським ліком і першого від часу проголошення незалежності) чимось новим. У республіці перша політична опозиція – Українська Гельсінська спілка на чолі з колишніми політв’язнями В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Михайлом і Богданом Горинями, Олесем Шевченком та іншими правозахисниками – від липня 1988-го пропагувала власну програму реформування політичної системи, що передбачала докорінний перегляд Союзного договору 1922 року, який, до речі, був фікцією від самого початку.

Парламентські ухвали про державний суверенітет Естонії (листопад 1988-го), Литви (квітень 1989-го), Латвії (листопад 1989-го) та Грузії (9 березня, з доповненням 20 червня 1990-го) також були спрямовані на радикальні зміни договірних принципів, які відкривали б дорогу до відновлення їхньої державної незалежності.

Натомість прийнята 12 червня 1990 року Декларація про державний суверенітет Російської РФСР проголосила мету створення правової держави у вигляді оновленого Союзу РСР, де Росія мала б об’єднатися з іншими республіками «на основі Договору». Тобто очевидно, що в питанні майбутнього Російської імперії між двома центрами, що сформувалися в Москві, – Ґорбачова і Єльцина – розбіжностей не було. Саме з того дня, 12 червня 1990 року, Рада Федерації СРСР під головуванням Міхаіла Ґорбачова розпочала розробку нового Союзного договору і створила для цього робочу групу у складі повноважних представників усіх республік.

Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990-го, також містить поняття «союзний договір», але сприймати контекст його вживання як висловлений намір укладати новий Союзний договір у формі оновленого СРСР зі здоровим глуздом неможливо:

«Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання Союзного договору».

Співавтори цього доленосного для України документа не мають причин виправдовуватися щодо двох часто згадуваних у наш час його положень: про позаблоковість і про Союзний договір. Намір не брати участі у військових блоках негласно означав, зокрема, й відмову від участі у Радянському Союзі, що був засновником і спадкоємцем Варшавського блоку, а союзний договір (не випадково вжито в Декларації з малої літери як загальне поняття) міг теоретично бути зі шведами, турками, поляками, Європейським Союзом, але тільки не – на принципах нашої Декларації – з федеративною московською державою як її складова.

До речі буде нагадати, що Верховна Рада того самого 16 липня 1990 року ухвалила Постанову «Про День проголошення незалежності України»:

«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки  п о с т а н о в л я є:

Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».

Цей документ, так само як і Декларацію про державний суверенітет України, підтримала конституційна більшість Верховної Ради. І було б безперечним абсурдом сподіватися на використання його як інструменту поховання незалежності.

Міф другий

про те, що на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року українці нібито підтримали ідею збереження СРСР як оновленої федеративної держави

Після проголошення республіками Радянського Союзу парламентських ухвал про державний суверенітет Кремль був поставлений перед необхідністю реорганізації СРСР. Його завдання полягало в тому, щоб це не завдало шкоди імперській цілісності. На цій засаді ґрунтувався проект Союзного договору, запропонований Міхаілом Ґорбачовим, який 3 грудня 1990 року підтримала Верховна Рада СРСР, а 24 грудня – IV З’їзд народних депутатів СРСР. Народні депутати більшістю в поіменному голосуванні постановили вважати необхідним збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік.

На виконання рішення IV З’їзду народних депутатів СРСР 16 січня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення 17 березня 1991 року на всій його території Всесоюзного референдуму з включенням до бюлетеня для таємного голосування такого запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?».

Імперський центр припускав, що результати цього референдуму не в кожній з радянських республік дадуть бажаний результат. А тому наступний пункт постанови містив директиву:

«Визначити результати голосування по Союзу РСР у цілому з урахуванням підсумків голосування у кожній республіці зокрема».Тобто заздалегідь було встановлено, що заперечна відповідь тієї чи іншої республіки на запитання щодо збереження СРСР буде знехтувана арифметичним підрахунком «по Союзу РСР в цілому».

Крім того, політичним шахрайством, звичним для російського керівництва, було й саме формулювання запитання. Адже сказати у відповідь «ні» означало б не тільки те, що учасник не підтримує ідеї збереження СРСР, а й те, що він виступає: а) проти оновлення радянської федерації; б) проти рівноправності республік; в) проти їхньої суверенності; г) проти гарантування прав і свобод людини; ґ) проти рівноправності громадян різних національностей. Отже, фактично замість одного запитання про ставлення до збереження СРСР пропонувалося одночасно відповісти на п’ять, чотири з яких ні в кого не викликали заперечень.

Парламенти й уряди радянських республік не діяли як ізольовані від суспільства інститути – вони відображали суспільно-політичну ситуацію в кожній із них. В Україні після 16 липня 1990 року панували всенародне патріотичне піднесення і критичне ставлення до імперського центру, що наростало на тлі поглиблення економічної кризи. Нав’язування суспільству через комуністичні засоби масової інформації теми підписання нового Союзного договору викликало роздратування в зубожілого народу й активний опір національно свідомої його частини. Верховна Рада працювала в режимі постійного оточення вуличними пікетувальниками. Пряма радіотрансляція її пленарних засідань стала найкращим антирадянським агітатором і пропагандистом. Надихала також велична картина падіння комунізму в країнах Європи.

Кульмінацією розвитку подій після ухвалення Декларації про державний суверенітет стало всеукраїнське студентське голодування в жовтні 1990 року, що ввійшло в історію під романтичною назвою «Революція на граніті» (автор цих рядків брав участь у студентському захопленні червоного корпусу Київського державного університету імені Т. Шевченка 15 жовтня 1990-го; саме за моїм розпорядженням студенти пропустили до його будівлі ректора, члена ЦК КПУ, академіка Віктора Скопенка, переможеного мною конкурента на загальноуніверситетській конференції з висування кандидата в депутати Верховної Ради від КДУ).

16 жовтня Верховна Рада створила Погоджувальну комісію з розгляду вимог голодуючих студентів, поданих до її Президії 2 жовтня 1990 року, у складі:

- від депутатської більшості – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, М. Залудяк, О. Коцюба, лідер комуністичної депутатської більшості «група 239» О. Мороз, О. Сухий; - від Народної ради – її голова І. Юхновський, С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко; - від Президії Верховної Ради УРСР – І. Плющ. На перше засідання Погоджувальної комісії були також запрошені студентські представники О. Барков, С. Бащук, О. Доній, М. Іващишин, М. Канафоцький.

На другому засіданні, що розпочалося ввечері 16 жовтня, а закінчилося вночі 17-го, обговорювався проект постанови Верховної Ради для винесення на сесійний розгляд. Дискусія точилася вперто, п’ятеро депутатів від комуністичної більшості намагалися пом’якшити рішення чи хоча б формулювання, але представники Народної ради, обстоюючи вимоги студентів, не робили жодної поступки. Стотисячна підтримка на вулиці додавала нам твердості й стала гарантією відступу першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка на наших очах. Очільникові комуністів протистояли у складі п’ятірки від демократичної меншості двоє колишніх в’язнів комуністично-кадебістського режиму Михайло Горинь і я, обрані до Верховної Ради як лідери першої антикомуністичної опозиції – Української Гельсінської спілки. Речник московської політики в Україні уночі поставив свій підпис під нашим проектом постанови, який через лічені години прийняла Верховна Рада: за – 314!

Ось що було ухвалено:

«1. Стосовно проведення нових виборів:

Впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти Закон про референдум в Українській РСР, Закон про громадські об’єднання та організації в Українській РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР, передбачені порядком денним, та Закон про вибори в Українській РСР на багатопартійній основі.

В І991 році провести в Українській РСР народне голосування (референдум) з питання довіри Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року.

2. Стосовно військової служби громадян України:

Забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина. З цією метою по 31 грудня 1990 року прийняти Закон про проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки, Закон про альтернативну військову службу, а також утворити необхідні державні органи.

3. Стосовно націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України:

Відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 року розглянути на сесійному засіданні висновки Державного арбітражу УРСР, Міністерства юстиції УРСР і Державного комітету УРСР по економіці у питанні щодо націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України і до 1 грудня 1990 року утворити тимчасову комісію Верховної Ради УРСР з цього питання.

4. Стосовно Союзного договору:

Згідно зі Зверненням Президії Верховної Ради УРСР, схваленим Верховною Радою УРСР 15 жовтня 1990 року, спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної і економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки, і поки цього не досягнуто, укладення Союзного договору вважати передчасним.

5. Стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР:

Прийняти до відома повідомлення Голови Верховної Ради УРСР Кравчука Л. М. від 17 жовтня 1990 року стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР Масола В. А. і вирішити це питання у порядку, передбаченому статтею 97 п. 9, статтею 108 п. 4 Конституції УРСР.

6. З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 року привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет України».

Отже, рішення стосовно Союзного договору, ухвалене конституційною більшістю 17 жовтня 1990 року, ставило надмогильний хрест на маніакальному кремлівському домаганні. Ці слова грали, як сурми: до «побудови правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки… укладення Союзного договору вважати передчасним» (!).

У відповідь на нав’язаний референдум Верховна Рада України обачно вирішила не демонструвати протистояння з Москвою, не торпедувати його проведення, як це зробили Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які вже оголосили жорсткий курс на державну незалежність, а організувати водночас свій, суто український (постанову підтримали 288 депутатів). Не погоджувалася з цим Народна рада. А Львівська, Тернопільська й Івано-Франківська обласні ради запропонували своїм учасникам референдуму ще одне, третє запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної належності?».

Запитання для населення Української РСР, схвалене Верховною Радою 27 лютого 1991 року, було сформульовано так: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

Фактично це було опитування на підтримку Декларації про державний суверенітет України, прийняття якої вже стало офіційним святом – Днем проголошення державної незалежності України.

Теоретично припускалося, що Україна в майбутньому вестиме переговори про створення конфедерації незалежних держав, але, по-перше, вони можливі лише після «побудови правової суверенної держави, ухвалення нової Конституції» – йдеться про роки, а не місяці, а по-друге, Москва вважала ідею конфедерації для себе неприйнятною. У листопаді 1991 року кремлівське керівництво вже мало ще один, четвертий варіант Союзного договору – тепер на засадах конфедерації, але знову (слава Богу!) пропозиція Білокам’яної виявилася невчасною: розпад імперії став уже історичним фактом і незабаром, 8 грудня, Боріс Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич констатували його своїми підписами в Біловезькій Пущі.

І перший офіційний варіант Союзного договору, датований 21 листопада 1990 року, і другий, опублікований 12 березня, за п’ять днів до референдуму, і третій від 15 серпня 1991-го (початок кремлівської агонії) ґрунтувалися на ідеї збереження єдиної федеративної держави. Наведу як переконливу ілюстрацію лише кілька положень із третього варіанта:

«Союз Радянських Суверенних Республік виступає в міжнародних відносинах як суверенна держава, суб’єкт міжнародного права – правонаступник Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Громадянин держави, яка входить у Союз, є одночасно громадянином Союзу.

Відносини між державами, що утворюють Союз, регулюються цим Договором, Конституцією СРСР, такими, що не суперечать їм, договорами й угодами.

Учасники Договору наділяють Союз РСР такими повноваженнями:

–  Захист суверенітету і територіальної цілісності Союзу та його суб’єктів; оголошення війни і укладення миру; забезпечення оборони і керівництво Збройними силами, прикордонними, спеціальними (урядового зв’язку, інженерно-технічними та іншими), внутрішніми, залізничними військами Союзу; організація розробки та виробництва озброєнь та військової техніки.

– Забезпечення державної безпеки Союзу; встановлення режиму та охорона державного кордону, економічної зони, морського і повітряного простору Союзу; керівництво і координація діяльності органів безпеки республік.

– Затвердження й виконання союзного бюджету, здійснення грошової емісії; зберігання золотого запасу, Алмазного і Валютного фондів Союзу; керівництво космічними дослідженнями; управління повітряним рухом, загальносоюзними системами зв’язку та інформації, геодезії і картографії, метрології, стандартизації, метеорології; управління атомною енергетикою.

– Прийняття Конституції Союзу, внесення в неї змін і доповнень…»

 Наведене коментарів не потребує. Але перечитувати такі сторінки нашої історії новим поколінням політиків обов’язково потрібно. Тому що смертельна небезпека, що нависла тоді над нами, – це не ДКНС (рос. ГКЧП), а цей новий цинічний «братній» договір із Москвою.

Слава Богу, українці уважно поставилися до березневого референдуму 1991 року: більшість його учасників (80,2%) підтримали засади Декларації про державний суверенітет України, на 10% менше проголосували за ґорбачовську пропозицію (70,5%) і 88% у західних областях висловилися за повну державну незалежність. Вельми характерним і, можна сказати, символічним показником ставлення наших співвітчизників до ідеї збереження єдності з Москвою стало те, що ґорбачовське питання в місті Києві підтримало лише 44,6% громадян!

Слід зазначити, що результат опитування населення України 17 березня 1991 року був би ще вагомішим, якби низка патріотичних партій і громадських об’єднань не вели активної кампанії за цілковитий бойкот референдуму. Адже зрозуміло, що в такому разі втрачалися голоси не тих, хто підтримував збереження СРСР, і це створювало серйозний політичний ризик. На превеликий жаль, рішення бойкотувати референдум ухвалила й Українська республіканська партія, правонаступниця УГС, зареєстрована Президією Верховної Ради УРСР 5 листопада 1990-го за моїм невтомним нагадуванням. Незважаючи на свою належність до керівного складу УРП, я не визнав її рішення й агітував за підтримку Декларації про державний суверенітет України, щоб не допустити, аби ґорбачовська пропозиція набрала більшість голосів. Це дало підстави декому з моїх однопартійців, зокрема пану Ковалю, порушувати питання про виключення мене з УРП. Цього не сталося, але мої переконання були непохитними – національний інтерес мав бути вищим від партійних принципів.

Отже, березневе опитування населення стало ще одним зобов’язувальним чинником для Верховної Ради: з офіційно з’ясованою думкою народу найвищий представницький орган мусить рахуватися.

До речі, згідно з чинним на той час Законом СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», його результати не мали імперативної юридичної сили, тобто так само мали характер всенародного опитування. Проте московські фальсифікатори не пошкодували зусиль для підрахунку «по Союзу РСР в цілому». До загальносоюзного результату, позичивши в сірка очі, вони внесли і програне ними голосування в Українській РСР, і результати в Казахській РСР, де референдум відбувся зовсім з іншого питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу РСР як Союзу рівноправних суверенних держав?» (тобто перетворення СРСР на конфедерацію), і на утворених міліцією, армією та КДБ нечисленних виборчих дільницях у Молдові, Естонії, Литві, Латвії, Вірменії, які офіційно його не проводили, і в Абхазії та Південній Осетії – в Грузії також опитування не було.

І ось на підставі такого «підрахунку» 21 березня 1991 року Верховна Рада СРСР винесла постанову: «Державним органам Союзу РСР і республік керуватися у своїй практичній діяльності рішенням народу, прийнятим шляхом референдуму на підтримку оновленого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, виходячи з того, що це рішення є остаточним і має обов’язкову силу на всій території СРСР».

Дрібнополітичне шахрайство і великодержавницьке нахабство цього документа очевидні: він ґрунтується на тому, що народ один – совєцький, що тих, хто проти, можна просто не помічати, що всупереч чинному в СРСР закону про референдум його результат можна за бажанням депутатів Верховної Ради оголосити таким, що «є остаточним і має обов’язкову силу» і що вона поширюється на всю територію Союзу (!).

Звертає на себе увагу й термінологічний волюнтаризм авторів постанови: вони не стали вже гратися з поняттям «суверенні республіки», вживши звичне «соціалістичні» («ліс рубають – тріски летять»). Слава Богу, історія поставила на місце зарозумілу імперську шпану.

Міф третій

про те, що нібито українці здобули незалежність тільки завдяки перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 року

Другий пункт згаданої вище постанови від 21 березня 1991 року містив директиву пришвидшити доопрацювання і підписання нового Союзного договору.

На початку серпня президент СРСР Міхаіл Ґорбачов у телевізійному зверненні оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», що 20 серпня першими підписи під ним поставлять РРФСР, Білорусія, Казахстан, Узбекистан та Таджикистан і що восени до цих п’ятьох республік мають приєднатися ще чотири: Україна, Вірменія, Туркменистан і Киргизстан.

Імперський центр уперто прямував до юридичного узаконення єдиної федеративної держави. Але, як бачимо, України поміж перших підписантів оновленого Союзу не було. Вона мала три історичних документи, які унеможливлювали її входження до складу іншої держави. Це Декларація про державний суверенітет, постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 року щодо вимог учасників студентського голодування і результати Всеукраїнського референдуму 17 березня 1991-го.

Особливо важливо, що за рік, який минув після ухвалення Декларації про державний суверенітет, Україна зробила низку історичних кроків на шляху реалізації принципів Декларації.

30 липня, через два тижні після ухвалення Декларації, прийнято Постанову Верховної Ради «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР…», котрою передбачалося «переведення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, в Україну... і, починаючи з осені 1990-го, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».

Ще через три дні, 3 серпня, було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки», «усі розташовані на території України підприємства, установи і організації» оголошувалися власністю народу України.

Кардинальних змін зазнала 24 жовтня 1990-го ще чинна Конституція Української РСР 1978 року – з неї було вилучено положення про Збройні сили СРСР та підпорядкування Москві питань безпеки, утворено незалежну республіканську генеральну прокуратуру, Рада Міністрів (згодом Кабінет Міністрів) дістала статус найвищого органу виконавчої влади, підпорядкованого виключно Верховній Раді Української РСР.

У лютому 1991-го парламент ухвалив закон про передачу об’єктів вугільної та металургійної промисловості у власність України, а у квітні зупинила дію указу президента СРСР на території нашої держави, який суперечив раніше прийнятій постанові ВР України. У червні – липні було винесено постанови, згідно з якими головні податки для наповнення союзного бюджету – з обігу і на прибуток – зараховувалися тільки до бюджету Української РСР.

17 квітня 1991 року ухвалено закон про реабілітацію жертв політичних репресій, чим дано законну оцінку комуністичному репресивному режиму радянського періоду.

У другій половині червня до Верховної Ради надійшов із Москви з супровідним листом Міхаіла Ґорбачова проект договору про Союз Суверенних Держав, це був третій варіант Союзного договору. На сесії Верховної Ради 27 червня 1991-го зазначалося, що він суперечить Декларації про державний суверенітет України, а назва не відповідає його федеративній спрямованості. Прийнятою постановою доручалося:

• постійним комісіям ВР вивчити до 1 вересня відповідність надісланого проекту договору Декларації та Закону України «Про економічну самостійність»;

• Кабінету Міністрів та Академії наук до 1 вересня підготувати економічні розрахунки та правові висновки щодо входження України до Союзу на умовах, визначених проектом договору;

• робочій групі Верховної Ради узагальнити зауваження і пропозиції до 15 вересня 1991 року.

У результатах наміченої до 15 вересня роботи майже ні в кого з народних депутатів України сумнівів не було. Парламент, незважаючи на спротив частини комуністичної більшості, працював на утвердження державного суверенітету.

5 липня 1991-го Верховна Рада заснувала посаду президента Української РСР – через три з половиною місяці після появи посади президента СРСР – та ухвалила закон про вибори президента. Останньому було надано право так само, як Верховній Раді, «зупиняти дію рішень органів виконавчої влади Союзу РСР на території Української РСР, якщо вони суперечать її Конституції».

Таким чином, на початок серпня 1991 року Україна створила правову основу для функціонування суверенної держави, заснувала власну банківську систему, державний бюджет і готувалася до запровадження своєї грошової одиниці.

Президентові СРСР Міхаілу Ґорбачову відступати було нікуди, тобто стало зрозуміло, що відтягування підписання Союзного договору не дасть Москві жодних позитивних результатів. 15 серпня центральні газети опублікували текст документа, змінивши його назву на Договір про Союз Суверенних Держав, але не відступаючи ні на крок від ідеї збереження «єдиної неділимої». Ґорбачов зі скрипом у серці оголосив дату його підписання п’ятьма республіками – 20 серпня, щоб «процес пішов» і у вересні – жовтні натиснути на інші республіки.

Однак його кремлівські товариші вважали інакше. Вони розуміли, що хід історії веде до зменшення території імперії, що Україна не підпише цього документа не тільки 20 серпня, а й у вересні чи жовтні, що підписання 20 серпня стане актом капітуляції імперської Росії, а новий договір – епітафією на могилі СРСР, бо без України він неможливий.

Часу до 20 серпня лишалося мало, і вони діяли поспіхом. 18 серпня голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов оприлюднив офіційну заяву, в якій підкреслив, що в опублікованому три дні тому проекті договору назва не відповідає тій, яку на референдумі підтримала «абсолютна більшість громадян країни», у ньому також не зафіксована необхідність «єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, потрібної для його нормального функціонування як федеративної держави», «встановлення самостійних податкових надходжень у союзний бюджет». «Без цього, – резюмував Лук’янов, – Союзний договір не зможе повною мірою виражати волю радянського народу про збереження СРСР».

Зрозуміло, що така заява голови Верховної Ради повисла в повітрі, вимагаючи логічного висновку: після неї щось мало бути, адже президент запропонував договір до підписання, а друга особа держави заявляє, що документ не годиться.

Того самого дня, 18 серпня, кремлівська делегація вилетіла до Криму на президентську дачу в Форосі й вимагала, щоб Ґорбачов погодився на запровадження надзвичайного стану на всій території СРСР, а також відкладення на цій підставі підписання нового Союзного договору. Той вимогу відхилив. Тоді в ніч на 19 серпня владу в Кремлі перебрав на себе ДКНС (ГКЧП). Це був акт приречених.

Таким чином, позиція парламенту України, що спиралася на всенародне прагнення українців до незалежності, стала головною причиною, яка змусила кремлівську кліку вдатися до державного перевороту.

Замість епілогу. З розповіді першого віце-прем’єр-міністра Костянтина Масика газеті «Вечірній Київ» 26 серпня 1991 року: «У кабінеті Л. Кравчука уже був перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко. Через три хвилини з’явився Варенников із Чичеватовим, командувачем КВО, і Шариковим, членом Військової ради, начальником управління КВО. В основному говорили Варенников, Кравчук і я, решта сиділи мовчки …Я попросив його пояснити, яким чином може ҐКЧП підпорядкувати собі Кабінет Міністрів України, якщо немає відповідного закону, затвердженого Верховною Радою УРСР. Варенников мені різко відповів: «Мы вас научим подчиняться и все это делать! Войска приведены в полную боевую готовность!»

Кравчук: «Зберемо президію, Верховну Раду і тоді вирішуватимемо…»

Варенников: «От вас лично много что зависит. Если товарищ Кравчук будет вести прежний курс, то мы этого не позволим».

Кравчук: «Не треба погроз у цьому кабінеті. Тут присутні керівник уряду республіки і голова Верховної Ради. Кому ви погрожуєте?»

Варенников: «Войска приведены в полную боевую готовность, и мы примем меры вплоть до пролития крови».

Варенников: «Митинговая демократия имеет плохие последствия. Сделайте с этого правильные выводы. Союзный договор – это приговор самому существованию Союза!»

А Львів довів свій солоспів

Галичани проголосили незалежну Україну ще 20 жовтня 1918 року

19.08.2011

Львів – Фольклорним фестивалем «Етновир» в п’ятницю у Львові розпочались численні заходи з нагоди святкування 20-ї річниці незалежності України. Численні мистецькі, наукові, культурні заходи відбуватимуться протягом цілого тижня. Серед наукових заходів привертає увагу виставка, яку відкрили в Державному архіві Львівської області. На виставці в  Державному архіві Львівської області представлені архівні матеріали від жовтня 1918 року і до 1991-го, які розповідають про боротьбу українців Західної України за незалежність і власну державу. В експозиції – відозви, рішення, рапорти військових комісарів австрійському уряду, накази жандармерії, присяги УГА та УПА, публікації у друкованих виданнях.У роки панування різних влад, чи то австро-угорської, чи польської, чи німецької, в Галичині виходило багато україномовних газет, які були досить впливовими.

Одним із найцікавіших і найважливіших, на думку істориків, документів, представлених в експозиції, є публікація в газеті «Діло» від 20 жовтня 1918 року акту проголошення Української держави на території «українських етнографічних земель Австро-Угорщини», тобто на території Галичини на схід від річки Сян, Лемківщини, північно-західної Буковини та Закарпаття. «Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя», мовиться в документі.   Про акт проголошення Української держави мало хто знає – науковець   Працівник Львівського обласного архіву Олег Бондар зауважує, що про акт проголошення Української держави мало хто знає і згадує. «Вже у 1918 році українська община говорила про саме проголошення. Навіть ще не було 1 листопада, про яке ми говоримо як про зрив. Із тих документів, які у нас є, можна дізнатись історію встановлення держави від самого початку», каже науковець. У жовтні 1918 року у Львові тривали сутички між українцями і поляками. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Тому українці і поляки активно діяли задля власних держав. На засіданні міської ради була проголошена приналежність Львова до Польщі. Поляки та українці виходили на мітинги, організовували численні акції і кожен відстоював власні ідеї і власну державу.   Польська преса ігнорувала українські заходи, а українська – польські. Хоча на сторінках тодішніх часописів друкували чимало пропагандистських публікацій.   На виставці представлені також відозви і публікації пізніших часів, ОУН і УПА, в яких людей закликають боротися за незалежність держави Україна.