Іван ФРАНКО

СІДОГЛАВОМУ

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь —
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

Нехай ти тінь, мана, дім з карт
І мрія молодеча,
Без тебе жить — безглуздий жарт,
І світ весь — порожнеча.

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити -
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, -
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Тричі мені являлася любов.  Одна несміла, як лілея, біла,  З зітхання й мрій уткана, із обснов  Сріблястих, мов метелик, підлетіла.  Купав її в рожевих блисках май,  На пурпуровій хмарі вранці сіла  І бачила довкола рай і рай!  Вона була невинна, як дитина,  Пахуча, як розцвілий свіжо гай.  Явилась друга — гордая княгиня,  Бліда, мов місяць, тиха та сумна,  Таємна й недоступна, мов святиня.  Мене рукою зимною вона  Відсунула і шепнула таємно:  “Мені не жить, тож най умру одна!”  І мовчки щезла там, де вічно темно.  Явилась третя — женщина чи звір?  Глядиш на неї — і очам приємно,  Впивається її красою зір.  То разом страх бере, душа холоне,  І сила розпливається в простір.  Спершу я думав, що бокує, тоне  Десь в тіні, що на мене й не зирне, —  Та враз мов бухло полум'я червоне.  За саме серце вхопила мене,  Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,  І смокче кров, і геть спокій жене.  Минали дні, я думав: наситилась,  Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!  Вона й мене на хвилю не пустилась,  Часом на груді моїй задріма,  Та кігтями не покида стискати;  То знов прокинесь, звільна підійми,  Півсонні вії, мов боїться втрати,  І око в око зазира мені.  І дивні іскри починають грати  В її очах — такі яркі, страшні,  Жагою повні, що аж серце стисне.  І разом щось таке в них там на дні  Ворушиться солодке, мелодійне,  Що забуваю рани, біль і страх,  В марі тій бачу рай, добро єдине.  І дармо дух мій, мов у сіті птах,  Тріпочеться! Я чую, ясно чую,  Як стелиться мені в безодню шлях 

   
  Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб бaгатий
В ті вбогії вірші вкладаю?...

Іван ФРАНКО