А до тебе так хочеться... знову Доторкнутись хоча б на хвилину. Але спека у горлі... і мову... Відібрало чомусь... Вже не линуть Слова так нестримно. Лише очі ... благаючи просять... Не лишати їх знову надії. Бо про тебе весь час тільки мріяв... Про твої вже відрізані коси, Та про зустріч під вранішні роси.   Зварю зілля для сили та вдачі знов... Щоб мій шлях... став коротший до милої. Та й у жилах моїх та буяла кров... Щоб до перших півнів все устигли ми. Щоб слова та були не потрібні нам... Щоб кохання у вирі нестримному... Затягнуло до прірви бездонної... Опритомніли тільки у вирії.* *Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя), ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.

Навіщо ми палаєм в почуттях?! Навіщо ми зневірою караєм?! А потім від зневіри і вмираєм... Натомість залишивши забуття. А хочеться Тепла та Доброти... А хочеться Терпіння і Любові. Та часто... густо... спалені мости. І повернутись... гордість... не дозволить. Любіть же браття, як востанній час! Не гайте часу Ви на суперечки. Слова мої , можливо, недоречні... Але Кохання лише ... сбереже і Вас!  

Я тебя любила-ненавидела,
Прогоняла и опять звала,
Сквозь туман в глазах так ясно видела,
Умирала, но тобой жила...

Я тебе не верила и верила,
Говорила правду и лгала,
Недоверчиво саму себя доверила,
Дорого - бесплатно продала…

Я тебя толкала с края пропасти,
И держала из последних сил,
То сама своей стеснялась робости,
То меня ты быть скромней просил...

Не успела изучить тебя я тщательно,
Прочитала за одну лишь ночь,
Очень невнимательно- внимательно,
И остаться попросила прочь

Не забуду я тебя, забытого,
Разлюблю любимого тебя,
У корыта целого – разбитого,
Снова, как и прежде, буду я

Снова я толкнуть тебя намерена,
И держать на самом, на краю,

Я ведь в жизни лишь в одном уверена,

.......

Юлия Олефир "Замок их тумана"

                          "Подаруй мені сни та слова,                Що би обертом йшла голова,                Що би серце любові жадало                І кохай, бо тих слів нам замало."                                                                                  Татьяна Сохач   Якщо серце Любові жадає... Та й Свідоміть за ним не встига... Подарую тобі я Кохання, Щоб у серці... Весна розцвіла. Щоб воно пломеніло яскраво, Народилася легкість в душі... Подаруй мені Щастя, кохана, З поцілунком своїм... надішли. Від того я дарунку розтану, Буду тебе нестримно любить... Подаруй мені посмішку... гарну... Подаруй мені Ніжності ... мить.

"Буває так в житті – увесь світ проти, І хочеться зірватися в нікуди, Душа страждає за колючим дротом, І розпач дико роздирає груди.

 

Але не треба опускати руки,

Впадати в відчай, в собі замикатись,

Себе віддати на поталу муки,

І віч-на-віч  з журбою залишатись…

 

Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!

Нема проблем, яких не розв’язати,

Ми біди всі розділимо надвоє,

А разом легше все в житті здолати…"        Angel W 

Тебе я кликав... ти не відзивалась...

Мій голос ... вже бодай... не той, що був...

Але ... як треба... то ще й заспіваю:

"Реве та стогне..." якщо не забув.

Давно вже півні не співали ...

Бо села напівмерліє стоять...

Гаї... ліси повирубали...

То де ж там... тім сичам кричать.

"Ми біди  розділімо..."  навпіл...

Ми розпач викинемо геть...

Ми ж люди... ми давно не мавпи...

Але без слова дружнього нам смерть.

Прийди ж до мене ... милеє створіння...

Прийди... і душу ... ти мою зігрій.

Я знаю... ти така ... що все зумієш...

І ось для тебе ... хай звучить цей спів.

 

Сіла птаха білокрила на тополю, Сіло сонце понад вечір за поля. Покохала, покохала я до болю Молодого, молодого скрипаля.

))________________________________)))

Птаха вранішня дзвінко співає

Спонукає  п’янку сльозу…

Молочай заплітає коси,

І зове босоніж в росу…

Навіжена, запахла  м’ята,

Липа наче в душі цвіте…

Завмираю в траві, як заклята -

Ранок дивно чарує  мене…

І стою я  від хмелю п’яна,

Дивно так – мов солодкий біль.

Різнотрав’я шумить духмяне ….

Пахне літом шалений хміль.

Iris

Прокисла кров, холодна кава
В радіаційному вікні,
Немитому з часів савдепівських уставів,
Сиділа Німфа зазомбів.

Стареньке радіо крутило,
Неначе, музику – попсу,
П’яненька парочка сиділа,
Відчув вином свою весну.

Та лиш потертий макінтош,
Незграбно звиснувши з стільця,
Чекав, як Німфа знов
Запалить цигарку життя.

Примітивізм торкнув долоні
І все здавалося лайном.
Та тільки дощ відбив по скроні
І огорнув своїм теплом.

І Магдалина, Мавка, Казка
Перетворилась на грозу,
Сягнув землі - розбилась маска
І всі побачили сльозу.

01.09.04 р.