хочу сюда!
 

Женя

38 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 33-40 лет

Заметки с меткой «лірика»

Кав’ярня

Кав’ярня. Занавісок шоколад,
Веселий зайчик знов на підвіконні.
Приємний погляд, кави аромат
Й моя рука в твоїй тремкій долоні…

Сковзне усмішка зайчиком смішним,
Запахне день сп’янілою весною…
І що проблеми, коли поруч ти…
Приємно так і затишно з тобою…

Немов за склом всі прикрощі тривог,
Образи і турботи за дверима…
Лише кав’ярня, у якій ми вдвох
Втекли від світу з сірості очима…

У чашку зайчик знов хлюпне свою
Весняну радість й мрію нашу давню…
І хоч я кави вже давно не п’ю,
Та хочу так до тебе в цю кав’ярню!

Вечір. Дорога додому

Лютий надимає щоки,
Люто дме, шибками грюка,
Знахабніло в двері стука...
Космос чорний і високий

Зоревітром срібним дмуха,
ЗореПросо сипле з міху.
Оріон потужно диха...
Лютий дме.
                     Я небо слуха.


11.02.2011

© Stepans’ka Marina (SMG)

Ван-Гог

 

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!
 Ліна Костенко.

А затишок співає...

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.

Я дуже тяжко Вами відболіла...

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко

Осінній день

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Ліна Костенко

Сонечко та сонце

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)


Трохи лірики до Дня закоханих

Напередодні Дня закоханих раптом згадав,що в юності писав вірші. Ви скажете: хто ж їх не писав? І будете праві. Але, справа в тому, що якимсь дивом вони в мене збереглись... От, і вирішив скинути – раптом комусь сподобається...

                           Твої очі

           Пам’ятаєш, насміхавсь над очима твоїми

          І казав, що не бачив очей таких зроду?

         Я  назвав їх тоді жартома, несерйозно

          Очі кольору неба над морем в туманнц погоду.

 Я сміявсь, насміхавсь і, раптом, відчув-

            Голова закрутилась... серце збилось з ритмічного ходу

           Зрозумів я тоді, що звели мене з розуму ви,

          Очі  кольору неба над морем в туманну погоду.

Поміж нас тепер розлуки ріка 

            І не скоро ми знайдемо броду

           Як багато віддав аби знову потонути в вас

           Очі кольору неба над морем в туманнц погоду!

 

                        Панна Інна

                    (за Тичиною)

О, панна Інна... Імя наче промінь сонця,

Що в росах квітів заблукав,

Заплутався у павутинні

Й перлиною там засіяв.

О, панна Інна, наче казка сонна,

Прекрасна й дивна водночас.

"О, панна Інна" -, з легким губ тремтінням

Повторюю я в котрий раз.

О, панна Інна... Голос таємничий,

Що лине тихо здалека

Змальовує світи чарівні

І, потім, спогадом солодким вирина.

 О, панна Інна... Зоря в нічному небі

На мить заслухалась...

І, враз, покинувши простори сині,

На землю кинулась у ноги панні Інні...

          ******

У нашім світі скрізь гармонія панує

Гармонія кругом – на небі й на землі.

І стан такий неначе й імпонує,

Та все ж протест росте десь в глибині душі.

 І грають дурні в дурня, і мудреці у шахи,

І геніїв на світі відповідно до нездар,

І риби плавають, і десь літають птахи,

Їдять шакали падаль, а бджоли пють нектар.

 

І  електронів стільки ж як протонів,

І на вовків повинно вистачати кіз,

І з мовчунами відповідна кількість ціцеронів,

І стільки сміху в світі- стільки ж сліз.

 

Та знаю я невідповідність,

Принаймні у одній системі – у мені,

Бо сміху й сліз нерівна кількість,

Та й сміх назовні, сльози ж  у собі.

 І сміх ділю на всіх,а сльози лиш для себе

Із креготом зубів в подушку, в самоті.

Та так, що потемніло небо,

Що про діла свої забулися святі.

Тільки ти моя

Слова: B. ВознякМузика: В. ВознякПавло Табаков
Виконує: Павло Табаков

Коли один, тебе немає,
Все навкруги барви втрачає,
Блідне все без тепла твого,
Й день не зігріє.
Коли нема сміху твого,
Світ завмирає без нього,
Й небо стає чорно-білим,
А вітер безкрилим.
Серед тисяч і тисяч сліпих облич,
Із безодні чужих думок,
Я благаю: зроби лиш крок.

Приспів:
Ти – моя. Чуєш, тільки ти моя,
Завжди будь поруч ти,
Не залишай, не йди.
Ти – моя. Чуєш, тільки ти моя,
Завжди будь поруч ти,
Не залишай, не йди.
Ти – моя.

Я пригорну тебе до серця,
Чуєш, воно нестримно б’ється.
Обійми мене так ніжно,
Як вмієш лиш ти.
Знаєш, що кригу недовіри
Я розтоплю й тепло надії оживе
І будем разом ми,
Разом ми назавжди.
Серед тисяч і тисяч сліпих облич,
Із безодні чужих думок,
Я благаю: зроби лиш крок.

Приспів

Лиш тебе одну серед тисяч сліпих облич,
Лиш тебе одну у безодні чужих думок.
Лиш тебе одну я благаю: зроби тільки крок!
Ти – моя! Чуєш, ти – моя!

Приспів