.... я сьогодні побачила зірочку у буденній калюжі життя! Дякую тому, хто причетний!

Протяни мне, пожалуйста, руку!

Те, що було, було не жартома,
Мене ламало так не випадково.
Прости мені необережне слово,
Спини мене : я не спинюсь сама !
Гашу шалену ніжність, та дарма :
Шматує груди золота зірниця…
То не засну, то безнадійно сниться
Таке жадане те, чого нема…

Оксана Осовська

                                                                      

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…
                                      

Я тебя любила-ненавидела,
Прогоняла и опять звала,
Сквозь туман в глазах так ясно видела,
Умирала, но тобой жила...

Я тебе не верила и верила,
Говорила правду и лгала,
Недоверчиво саму себя доверила,
Дорого - бесплатно продала…

Я тебя толкала с края пропасти,
И держала из последних сил,
То сама своей стеснялась робости,
То меня ты быть скромней просил...

Не успела изучить тебя я тщательно,
Прочитала за одну лишь ночь,
Очень невнимательно- внимательно,
И остаться попросила прочь

Не забуду я тебя, забытого,
Разлюблю любимого тебя,
У корыта целого – разбитого,
Снова, как и прежде, буду я

Снова я толкнуть тебя намерена,
И держать на самом, на краю,

Я ведь в жизни лишь в одном уверена,

.......

Юлия Олефир "Замок их тумана"

Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим  глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і  обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….

Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я  не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас  на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.

А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені  щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.

Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.

Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….

  

Cьогодні я прокинусь спозаранку

Вмиюсь дощовою водою

Босий вийду я до г`анку

Щоб пройтися вранішньой росою...

 

Встає зоря на небосхилі,

Дзюркоче річка в низині

Природа гарна ще донині

Не всю спаплюжили її...

Кружляють  пташки в  висоті,

Цього  замріяного літа

В садку гуляєш ти у самоті

Чекаючи – приїдуть скоро діти...

...Нам було гарно в холодку

Затишного такого саду

Де зустрічались залюбки

Й де ми давали собі раду...

Осінь.
Рахує краплинами дощ
Здичавілий смуток.
Бродиш бездомником
Станціями до стацій.
Восьма, дев'ята…
І тільки би не забути
Літні обличчя ЛЮДЕЙ
В черговій фрустрації.
Осінь.
Ще не зажовтіло
Останнє листя.
Тиха молитва доріг 
У вечірніх пазухах…
Десять…
Дванадцять, тринадцять...
Укотре вистигне
Слово не вимовлене 
У самотніх враженнях.
Це не Голгофа,
Це осінь на склі сльозиною.
Тільки би йти
До кінця і не зупинятись, та
Перший листок опадає
Так безневинно
І, 
Зрештою, станція-стація
Чотирнадцята.