Дві жінки
спрагло п'ють з долоні.
Одна - вже мати.
Друга ще у лоні
дитину не носила,
Їй щастя - лише мати,
а другій вже несила...
Проб'ється ніжність
раптом
Крізь руку...
Пам'ять знов -
Воскрешує любов...
І Доля пестить їх обох,
Від зла оберігає Бог.
Та чи одягнуть ці жінки
З ромашок степові вінки
У сонячні щасливі дні -
Не знать ні людям,
ні мені...

А мені врешті-решт - все одно,
Що про мене подумають люди...
Я - немов недозріле вино -
Граю, рвуся назовні... Й так буде -
Красень-див, винороб молодий,
Зірве пломбу із бочки-мене,
Покуштує нектар золотий,
Поцілує у душу... Хмільне
Та іскристе вино - моя суть...
Виллюсь в ківш молодцю-виноробу.
І як схоче він так ризикнуть -
Не забуде цю вкрадену пробу...
)))

Упевнена
грація кішки
Майне
через снів огорожу...
Напевне,
я заздрю їй трішки,
Бо щезнути так
я не зможу -
Щоб м'яко й нечутно
у чорну
Примхливість
зануритись плавко...
...Я ніч цю руками
розгорну -
Й перетворюся -
на Мавку...

Усю печаль вселенську
я вберу у себе.
І сльози, що палили очі,
розтоплю.
Так довго й недосяжно -
йти мені до тебе,
Й від цього я
ще більш тебе люблю...

Відчиняю я серце - лети!
Та у нім залишаєшся вперто...
Ні прогнати тебе, а ні стерти -
Необачно заплутавсь в нім ти.
Серед безлічі зайвих дрібниць,
У тенетах мовчанок і бруду,
Серед сліз, і зітхань, і облуди
Ти завмер, нахилившися ниць.
Мов маленький метелик у сітці,
Втратив сили, принишк і завмер...
Часом здасться, що ти в нім умер,
Проклинаючи плетива всі ці.
Та лиш сонечко зблисло - ожив!
Тріпотів розфарбованим тільцем,
І сяйнув життєдайним промінцем,
Й знову серце моє полюбив.

Кольору міцної кави,
Гіркого шоколаду,
Достиглого каштану,
І меду гречаного,
Обпаленої глини...
Спокути і розради,
І доторків невинних,
Спокуси, зваби, ночі -
Оті сяйливі очі,
Припушені,
І ледь примружені...
Сьогодні - і востаннє -
Промовити захочу
Я фразу заповітну.
Скажу я - лише вітру,
Лиш снігу прошепчу.
У себе - прокричу,
А в тебе - промовчу...

Останній лист,
О, чистий лист,
Розхристані думки
Збери у жмуток,
Збери мій хист,
Й, мов хитрий лис,
Сховай в роки,
В рудий свій смуток...
Сховай в слова,
У дивні фрази
Мого життя
Всі радості й обрАзи.
Усі розписані дива,
Що в слові оживають,
Та не живуть -
А лише на листі
зринають.
І будять душу
До тепла...
Протягується вже
чиясь рука,
Тут - ефемерна,
Там - жива...
Такі дива!
Такі - слова.
Така душа...
Не поспіша
За фатумним,
Морганним,
Напівживим,
Напівреальним
І опівнОчним
Краснослів'ям.
Скажу - віват!
Хвала тобі,
Останній лист!
Останній день,
Останній зріз
Останнього,
Осяйного,
Осанного
Зітхання -
Останнього
Кохання...

Душі лунка провінція...
Наповнилась по вінця я
Печаллю знов. І холодом
Я обплела слова...
Весна по світу ходить -
І зроджує дива!
Навколо - світло й кольорно!
А в закутках душі -
Все холодно... і холодно...
На луках - спориші
Плетуть свою небаченість,
Кульбаби ген жовтять,
І перші сни обачно так
В повіках мерехтять.
Скрізь - сонцесяйно й зелено!
У радість увійти б!
Набрати сміху в пелену,
Жука в траві знайти,
Тополевому пухові
Розхристать світ тісний...
Побачити б, послухати
Симфонію весни...

Неначе місяць срібний,
Неначе вечір тихий,
Немов зоря вечірня -
На серці стало тихо...
І смуток - не потрібний,
І біль, і в горлі стогін...
Позвали на вечірню.
Складу молитву стогом,
Зітханнями притрушу
І заквітчаю схлипом.
Засушений квіт липи,
ВасИльки і ромашки
Вплету у хвору душу.
Молися, ніч-монашка,
За воскресіння серця...
Закінчується липень,
Плетуться нитки серпня
У літнім візерунку.
І я - мовчазним трунком
В твої проллюся очі,
Й русалкою злоскочу...
До стогону, до схлипу,
До аромату липи
На вдавленій подушці,
До золотої мушлі
В простягнутій долоні,
До видиху, до скону...

Сама постелила.
Лягла - сама.
Навіть думати -
заборонила.
Його - нема.
Підходить зима
до свого останку...
А завтра ізранку
дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино -
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам'ять-сувій,
Що - знову - не мій...
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов...
І смуток зійшов
Великим, величним,
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу -
Та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму,
І непомітно,
Із шелестом вітру
Полину
в примарну весну...