Здивуй мене, а ну ж! Уяву полони!

Ввійди, фортецю захопи, чи зможеш?!

Боїшся, я сприйматиму вороже,

Що ти оратимеш мої лани?

Пручатимусь… Здасися?  Чи відступиш?

 Тримай якнайміцніше!  Й ніжно… Ти…

А втім… Можливо, вартових підкупиш?

О, переможцю мій! Не відпусти!..

08.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111090897

Доню, Квітко найніжніша!

Посміхунко найрідніша!

Моє щастя надвисоке,

Сонцесяйне, зореоке!

 

Не існує слів у мові

Жодній, здатних передати

Ніжність й глибину любові

Мами до свого дитяти.

 

Притулись до мене, доню,

На мої свої долоні

Поклади – любов безмежна,

Віддана, беззастережна,

 

Животворна й незрадлива

В серці матері. І втішить,

 І врятує найсвятіша

Сила  ця.

                                                         Тож будь щаслива

 

Доню!

*******

                  Безліч слів любові

В будь-якій існує мові!..

Тук…-тук…-тук… Серцебиттями

До дітей тече від мами

 

Найпотужнішим потоком

Невичерпна, надглибока

Річка вічної любові.

*******

Не існує слів у мові…

14.10.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11110149622

Серпневий вечір. Скошена трава
лоскоче плечі, шарудить за вушком,
тихенько вітер пісню виграва,
гуляючи по полю самотужки.

Десь голос перепілки вдалині
стихає, мов мелодія кларнету
й вечірній джаз нагадує мені,
що ти прийдеш, до мене знов прийдеш ти.

Цілую світ устами із думок,
вмиваю очі в росах вечорових
і знов лечу! тремчу! і до зірок
здіймаю крила радості любові!

Я просто странник, лист кленовый я …

В бессмысленном потоке бытия

Лечу за ветром , промокаю под дождем,

Кружу везде по жизни – кубарем.

 

Теряясь в лицах, силуэтах, суете

Лечу навстречу, только не к тебе

А вместе с ветром, снегом и дождем

В надежде счастья кружимся и ждем…

 

Что разорвется этот злополучный круг

Любви несчастной, горести разлук,

Сердец разбитых, неоправданных надежд

Душевных ран и призрачности мечт…

 

А ты и не узнаешь, где буду я

Кружиться вихрем и грустить одна 

Как странник одинокий и чужой

Скитаться в поисках судьбы иной…

Зачерпну в долоні зірковУ порошу
і її розсиплю в килим споришу,
Поцілунок тиші в сутінок попрОшу
і для тебе ним я в мріях залишУсь

Позбираю ранків світанкОві рОси
і збудую з того кришталЮ мости,
волошкове літо заплету у коси,
щоб для тебе небом синім розцвісти.

Я тобою плачу і сміюсь тобою…
Із твоїх зіниць я сонцем проросту
і впиватись буду чистою сльозою,
щоб з ковтком пізнати істину просту.

Я не знаю нащо і чому не знаю
вечори й світанки з тебе я пишУ,
а в ночі знов зорі в небесах збираю
й застилаю ними постіль з споришу…

Намалюй  мені  світ  у  кольорі.
Із  веселками  й  снігопадами,
із  дощами,  що  з  небом  в  зговорі,
із  росою  зірок,  що  падали.

Розкажи  мені  все,  що  бачили
світанкові  найперші  промені,
про  весну,  яку  сни  тлумачили
як  бажання,  дощем  нескорені.

Проспівай  мені  тихо  струнами
позолочені  звуки  сонечка,
в  серці  радість  карбують  рунами
хай  від  краю  вони  до  донечка.

Подаруй  же  мені  із  ніжністю
світ  у  кольорі!  Я  ж  бо  снитиму
і  його  берегтиму  вічність  всю,
я  ним  мріятиму  і  житиму!

                          "Подаруй мені сни та слова,                Що би обертом йшла голова,                Що би серце любові жадало                І кохай, бо тих слів нам замало."                                                                                  Татьяна Сохач   Якщо серце Любові жадає... Та й Свідоміть за ним не встига... Подарую тобі я Кохання, Щоб у серці... Весна розцвіла. Щоб воно пломеніло яскраво, Народилася легкість в душі... Подаруй мені Щастя, кохана, З поцілунком своїм... надішли. Від того я дарунку розтану, Буду тебе нестримно любить... Подаруй мені посмішку... гарну... Подаруй мені Ніжності ... мить.

Місяць крислатий...
                            цеберку похнюпившись...
                                                   ніс, та й беркицьнувся
                                                                            воду всю виливши.
"Дощ , мов з відра!"-
                            чувся гомін по вулиці,-
                                                    "Швидше худобу у хлів ...
                                                                            заганяйте  но!"

Ревли корови і кози всі мекали...
                                            Ґвалт, ґелґотіння...
                                                            в тимпани хтось брязкає.
Ревли корови і кози всі мекали -
                                            Грім гуркотів,
                                                              мов хотів від них
                                                                                         спекатись.
Шибки дрижали
                               від страху соромлячись.
Баба на возі
                        вищала, мов різана,
                                                             ледве в калюжу
                                                                                       не впала -
                                                                                                     вдержалася.
Дід реготав,
                        ту картину, побачивши
                                                            гепнувся сторчма...
                                                                                                 лежав розкорячившись.
Кінь зупинивсь,
                        головою похитував:
                                                          "Зроду такого
                                                                                            ніколи  не бачив він!"
Діда та бабу тих,
                       ви не шукайте бо...
                                                         Кінь той, що вгледів це...
                                                                                           мабуть все вигадав.

 Місяць крислатий...
                            цеберку похнюпившись...
                                                     ніс, та й беркицьнувся
                                                                                        воду всю виливши...
 

Знову шаленеє море... цілунків...
Мене в полон свій бурхливий... забрало.
В нетрі забрало- собой оповило...
Цілими тижнями ... пестило жваво.
Ой же ...які вони всі ...та гарячі...
Тії цілунки... їх хочеться вдосталь.
Чом же тих пестощів... дуже замало?!
Де ж оті руки... та ніжнії плечі?!
Що так сумують... дарують блаженство...
Що нас кохають... і нам відмовляють.
Де ж оті вії, та гарнії очі?!
Що до звитяг надихають... буремних.

"…Сонце вечірнє, мов рана на небі, Світло криваве ллє в моря смарагди. Хвилі, мов коні, гонитвою спінені, Спини блищать їх вологими кахлями. Чайки чаклують - у вітрі потужному Час зупиняють, не рухають крилами. День помирає. І серцю щось тужно, І, мов щеня воно, згублене, квилить. Місяць зірки забиває у дошку Чорного всесвіту, пилом укритого. Може він – кат? Щоби жертві дошкулити Тіло її обертає на сито? Чорними пальцями гори в молитві Витягли тіні, бажаючи милості. Дзвони, із тиші вечірньої вилиті, Мовчки виконують арію з «Тоски»…"         azubr

Темної фарби... не забагато?! Автора... я хотів запитати. В мОря смарагди хотів все зануритись... Спину і ноги з руками подряпавши. В небо дививсь і щось підраховував... Звів ось баланс із зірок... що розгублені, Та... навіть тих, що кудись розлетілися. "Дуже цікаво",- в душі щось проклацало. Як кастан'єти, а може і пальцями. Вітер пронісся, керуючи дзвонами, Тіні з кутків... на світ виганяючи, Хвилями дивними... щось проголошував.