Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...

Поль Верлен "Spleen"

Рожi червоні поспі`ль,
чорен посполу хміль.

Бачу, холонеш, любо:
буде на мене загуба.

Небо блакитне занадто,
море а вітер -принада.

Завше чекаю й боюся:
ґвалтом тікати мусиш.

Блискучий лаком гостролист,
самшиту ку`щі, лу`ків зміст
покинув`м геть напризволяще
заради Вас і тільки. На`що?

переклад з французської Терджимана Киримли

Заскиглить небо:
"...пропустіть невдаху!"
Розкрилю руки -
І осіннім птахом
Заб'юся у твоє вікно.
Я вже не чула так давно
Ні слів твоїх, ні сміху...
І невелику втіху
Приносить відчуття,
Що цю безглузду, здиблену
Любов мого життя
Присипле першим снігом...

Так хочу вірити тобі,
Твоїм словам і почуттям,
і романтичним мріям,
які живуть чомусь своїм життям.

Реальність тане наче сніг,
і ми живемо мов уві сні,
чекаючи на зустріч знов і знов,
не помічаючи як в серце вже постукала любов.

Так хочу вірити в любов,
і в почуття взаємні,
чекати зустріч знов і знов,
і мрії потаємні...

Тихо вечір надходить,
а надворі зима,
холод в душу крадеться,
туди, де суцільна пітьма.
Іній сумом повіяв,
і заплакав мороз,
по холоднім будинку,
повнім жалю і сльоз.
І на склі намалює
 візерунки свої,
дивний майстер-художник
у холодній пітьмі,
і в картинах тих буде
і надія й любов
і життя в епізодах,
зі стражданнями знов,
помережане смутком
зі щасливим кінцем,
де ті двоє із казки
поєднались вінцем.
 

До тополі втомлено

Осінь прихилилась.

Сумно так і болісно

В очі задивилась...

Плакала... й спитала - 

Що тобі болить?

Листом з гілки впала,

Зойкнувши на мить...

О, не мовчи!
І не ходи повз мене,
Неначе я - уже не є.
Моєї виснаги знамена
Тріпочуть. А чуття - кує
Дзвінкі невлучні миті скону.
Й довіку - знов мені мовчать...
Палати, тліти чи холонуть
Й квітчать ту провесінь, стрічать
Величну згубу в серці тихім,
Хандру сезонну у душі.
А ти - мовчиш.
Мовчиш, на лихо!
Й твоє мовчання заглушить
Я не порадна...
Так буває.
Величних змін душа зазнає -
І знову в плетиво думок.
Заграє десь, десь - заспіває,
Й постане ясно, мов пророк.

Безумство моє, о безумство!
Лечу я у вир бездумно!
Я падаю в прірву незнану,
Й мені наплювати на рани,
Які я собі здобуду -
Безумна я є - і буду!
Останнє мигтіння спокути...
Лише - не згубить, не забути
Дорогу оту до раю...
А там - хай мене карає,
За все те, що в серці зростила,
Велика гаряча сила.
Схопити палкі обійми -
Підступно отак, розбійно!
Свідомість затьмарити жаром,
Себе віддавати товаром...
Й натомість - ніщо не просити.
І - жити! Безумно жити...

За кермо.
Дорога - наче сповідь.
Пролітають
Спогади і дати.
Щось - забути назавжди.
А щось - згадати.
Й мозок  струмом
Хвилі щастя ловить.
Ніжно й нетерпляче,
Наче жінку -
БАжану і трохи
Недоступну -
Повести авто...
А пам'ять-ступор
Знов і знов
Закручує платівку...
Розпочати щось -
Давно забуте.
Розбудити знов
Жагу дороги.
Й відпустити
Спогади й тривоги.
Й відшукати...
Пристрасть непочуту.

Не ніжний. Не люб'язний. Не ласкавий...

Холодний і байдужий. Геть чужий...

І лиш з ковтком холодної вже кави

Натужно пригадаєш образ мій.

Якісь нитки протягнуть у свідомість

Із спогадів задавнене кліше...

Й від чогось пам'ять ніжно так судомить,

Й від когось утекти б тобі іще...