хочу сюда!
 

Anastasia

30 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 28-38 лет

Заметки с меткой «велосипед»

Незалежність від усіх

Вирішив нарешті розщедритись на перший звіт того, де я бував і куди небагато охочих палають бажанням мандрувати. А дарма. Ну почну...

  Діло було під кінець літа 2010 року. Спека шмалила не по дитячому.
Столичні пляжі не справлялися із потоком людей. Захотілося мені гайнути
до Криму. На морі я востаннє заходив аж років сім тому. А в Криму був
останнього разу…навіть і не памятаю. Якось н едо моря було. А цього
року припекло так припекло. Грошенят прикопив та і веломашину хотілось
на стійкість перевірити.
Самому якось страшнувато було вирушати та і
автономно я тільки пару раз ходив. Знайшов я компашку, що на День
Незалежності збиралась покоряти Керченський півострів. То була подвійна
вигода, бо по-перше бюджет був по менше ніж на ЮБК катати, а по-друге
не хотілося одразу ж у гору пертися.

День 0 (20 серпня) – Старт.

Зібралися,
погрузились в поїзд №222. А народу ж 12 душ і всі з велами. У
провідника трохи приступ не трапився. Казала, що це в неї вперше така
орава двухколісних. Добре що нам попався останній вагон і нам всі вели
дозволили в тамбурі лишити, щоб пасажирську психіку не травмувати.
Повсідалися, роззнайомилися. Да, компанія попалась різношерста.
Наймолодша – Павліна була студенткою 1 курсу, а за найстаршого був Іван
Юхимович. Років йому десь біля 60. Але він дасть жару любому, мабуть чи
не спортсменом був. Та слів з нього хоч кліщами видирай. Він казав, що
у війну партизанив: «Ніц, дзузьки ви від мене щось вивідаєте».
Вночі в Запоріжжі до нас приєднався ще один турист Серьога. А в Джанкої нас чекав Костя з Донецька.

День 1 (21 серпня) – Щастя і горе.

    Поїзд
ставав на станції Прісноводна всього нічого. Якихось 2 – 3 хвилини.
Якимсь дивом ми умудрилися повикидати всі речі і ще й нічого не забути.
Але не до радості було в наступні хвилини одному. Вночі до нашого
поїзда причіпили ще кілька вагонів. І, судячи з усього, якийсь містер Х
взяв і стибрив сідло разом із штирем з нашого помаранчового друга. В
селі біля станції випросили у місцевої босоти сідло від старої
«України». Якось пристромили на палку. Так і поїхали.
   
Перше що постало перед наших очей – Кімерійський вал. Він простягався з
півночі на південь відділяючи Керченську частину від основної частини
Криму. Насипаний він висотою десь біля 5 – 6 метрів. В книжках
писалося, що цей фортифікаційний об'єкт до наших днів не погано
зберігся. Найбільша висота валу досягала 10 – 12 м. На деяких участках
його продірявили для прокладання залізниці та автошляхів. Забравшись на
вал можна роздивитись декілька кімерійських поселень, рештки яких
збереглися. Вони проживали тут тисячі років тому. Нажаль залишилось від
них небагато, але все таки краще ніж нічого. Хоч пам'ять залишилась.
Далі
рухались вздовж валу до селища Золоте, де мали затаритись на три дні
наперед, бо ні води, ні провіанту не намічалось. До речі село собі, як
село але в хроніках описується, що воно почало свою життєдіяльність
десь у II – I ст. до Н.Е. Але не доїжджаючи до села якихось кілька
кілометрів сталася ще одна неприємність. І цьому в деякій мірі
посприяли відмінні дороги, які ніколи не ремонтувалися. На одному із
спусків один із туристів невтримався за кермом, влетів у яму да так, що
аж зуби повилітали, в буквальному сенсі. На цьому його подорож із нами
закінчилась.
Зате ввечорі ми досягли першої своєї мети – море. Вечір
нас порадував дикими пляжами, великою кількістю казкових бухточок,
розрізаючих берег Азовського моря. Море було трохи збентежине, мабуть
чекало нашого приїзду.
    Іван Юхимович на радощах купив кавунчика. Але
з'їсти його всім не судилося. Заїхавши на пагорб біля нашої стоянки
кавунчик вислизнув і, під пильним взором всіх небайдужих, покотився
донизу, де на розпеченому сонцем пісочку знайшов свій спочинок,
розлетівшись на шматки. Горю не було меж)).
    Вечір був дуже і дуже. Не передати таке словами. У лірників напевне це можна порівняти з часом натхнення, коли тебе все переповнює і хочеться кричати, співати. То ми і не пропустили такого часу, щоб відкуштувати місцевих наливочок. І було всім добро.


Проїхали – 15,62 км.
Середня швидкість – 12,02 км/год
Бачили – Кімерійський вал, Азовське море, Караларські бухти, пляжі, степ.

День 2 (22 серпня) – Пляжі і море.

 
Закінчення першого дня і початок дня другого були однаково чідово –
матрасні. Купання – засмагання і так по колу. А хто не хотів борсатись в пінистій морській піні, міг вилізти на якусь із скель, а їх там багацько, і чи втикнути на саме море, бігати за ящірками чи від зміїв. І ніхто ж до тебе не підбіжить, не облають.
  Коли все таки трохи всім
приїлось на одному місці, то переїхали на інше. Так сказати зміна обстановки. Проїздили декілька древніх поселень, датованих ще бог зна яким століттям до н.е. Від них то і залишилося, що кургани та пару кам'яних не знаю чого, не то стін, не то чогось іще.
  Переїжджали одну річечку, але воду там не брали бо ж трохи
попахувало звідти. Виявилось що в ній тече вода з примісями сірководню.
Ввечорі відмічали день нац. прапора. Не обійшлося без покращувача настрою)), хоча настрій у всіх був і так пречудовий.


Проїхали – 17,22 км.
Середня швидкість – 10,9 км/год
Бачили – Азовське море, Караларські бухти, пляжі, степ, залишки кімерійських поселень.

День 3 (23 серпня) – До активної стихії.

 
Цього дня також їхали вздовж Караларських бухт, їх також називають
Генеральські пляжі. Милувалися, праворуч - безмежними Кімерійськими
степами, а по ліву руку - на порізаний берег моря. І навкруги одиниці
людей, нема того галасу, тисняви, що панують на центральних пляжах
Криму. По обіді третього дня доїхали до солончака Чокрак біля мису Зюк.
На озері побачили кількох людей, які займалися грязелікуванням. Батька
із синком на квадроциклах, які позагрузали в цій багнюці.
  В
найближчому селі затарились місцевим винчиком, як не як на носі велике
свято Незалежності. Звернули по дорозі на південь і поїхали дивитись на
місцеві вулкани. Хоч на вигляд вони майже не схожі з вулканами
Кракатау, Етною, Везувієм, зато вони діючі і в сплячку не залягають.
Кажуть, що колись на піку своєї активності один із цих вулканів викинув
свою грязь більш ніж на 10 км. Вражаюче.
  Після вулканів нас
очікувало місто-герой Керч. Правда під'їзжаючи до міста здалося, що ми
запізнились і місто захопили вороги. Місто, здавалося, горить блакитним
полум'ям. А насправді то поля навколо міста горіли і чорний дим
здіймався у блакитне небо. По дорозі на привалі на горі Міхалкіна у нас була перша зустріч з місцевим авторитетом. По згарищу повзала гадюка, ну принаймні мені так здалося. Та побачивши таке кодло вона вирішила шукати ліпшої долі деінде. При під'їзді до міста дим розвіявся і ми
попрямували до місця ночівлі. Ночували на руїнах османської фортеці.
Сьогоднішній вечір не порадував нас чудовими пляжами із приємним на
дотик пісочком, як то було раніше. Ніякої навіть згадки на пляж не
було. Натомість берег був закиданий сміттям, водоростями, різними
покришками. Але сила змочити своє тіло після засушливого дня була
сильнішою.


Проїхали – 43 км.
Середня швидкість – 12,94 км/год
Бачили – Азовське море, Караларські бухти, мис Зюк, грязеві сопки.

День 4 (24 серпня) – Османська твердиня.

  Цей
день було заплановано провести споглядаючи і оглядаючи Керч з усіма
його цікавинками. Нажаль всього передивитись невдалось, але дещо є. Так
як ми ночували біля фортеці Ені-Кале, то ранок був присвячений саме їй.
Було дуже цікаво зустрічати схід сонця стоячи чи сидячи на масивних
мурах (ну того, що від них лишилось.) і разом з тим спостерігати, як
поспішають ранкові кораблі, снуючи вздовж протоки. А на іншому березі
було видно, як згасають і спалахують ліхтарі російського портового
містечка на косі Чушка. Після півгодинного споглядання на вранішнє
сонце саме час побродити по місцевості і роздивитися архітектурний
пам'ятник. Добре збереглася вежа нижніх валів і значна частина
прилягаючих до неї стін муру. А всередині справжнє занедбання. Через
фортецю пролягає технічна колія, яка сполучає місто з паромною
переправою. Скажу, не дуже приємно спати біля колій. Тебе як не трусить
то заставляє нервувати від рокоту. І скрізь все поросло чагарниками,
які в свою чергу прикривають сміття розкидане довкола.
Піднімаючись
нагору я помітив мощену великим камінням дорогу, яка привела мене до
внутрішніх стін фортеці. Залишки вежі також залишились в досить
нормальному стані, тобто можна було виділити стиль будови. Разом з
вежею можна відзначити, що приблизно 100 а то і 150 м. верхніх стін
лишилися стояти вже не перше століття.
З вершини пагорба, де стоїть
Ені-Кале відкривається не самий спокусний пейзаж. Вид на морські доки,
поряд повітря трохи закіптюжене викидами з якогось заводу. Але саме
головне, що керченська протока видна, як на долоні. Саме для цього і
була побудована вона османами в 1706 р. щоб контролювати всю протоку.
(yeni – нова, kale – фортеця; перевід з турецького) Вона також являлась
резиденцією турецького паші. В ході російсько-турецької війни вона була
без бою захоплена російською армією. За часів Російської Імперії
фортеця була переобладнана у військовий шпиталь, а з 1880 р. її взагалі
закинули. Десь пів століття тому тут проводили реставраційні роботи і
це все чим змогли тут зарадити.
Далі ми сподівалися потрапити до
Мелек-Чесменського кургану, але так, як державне свято було то ніхто і
не думав працювати. Все було зачинено. Тож ми від автовокзала
попрямували до центру міста – до гори Мітрідат.
  Хоча і був це день
Незалежності, та окрім розвішаних по центру жовто-блакитних прапорців,
ніякого святкового настрою не відчувалося. Звичайно, адже ж більшість
населення міста – це росіяни, тому більшою радістю для них стало б
возведення мосту через керченську протоку ніж якийсь там день
незальожності нелюбої їм країни.
  Спочатку на центральній площі
пофоткались, під'їхали до церкви Іоана Предтечі. Дуже цікава будівля,
яка є пам'яткою архітектури раннього візантійського зодчества.
Заглянувши всередину я був здивований, побачивши на вході ікону дуже
криваву. Голова Ісуса, яка лежала на білій тарілці – що воно означає, я
так і не зміг допитатися.
  Далі була гора Мітрідат. Названа в честь
понтійського царя Мітрідата IV Евпатора, який загинув тут внаслідок
політичної та військової боротьби з ромеями. Це все було написано на
дощечці, установленій в сквері у підніжжя гори. Сходи (а їх там 436,
спеціально перерахував для статистики) ведуть до Обеліску Слави в честь
воїнам, які боролися за своє рідне місто. Зверху відкривається
пречудовий вид на керченську бухту і на недавно нашумівшу косу-острів
Тузлу. Як на мене безкорисний шматок піску, виступаючий в морі. Та саме
він надає панування над основною частиною судноплавної чаастини.
Трохи
спустившись з гори, попали на городище Пантікапей. Вони являють собою
руїни древньої столиці античного Боспорського царства. Пройшовшись біля
таких колон, які ще збереглися в більш-менш пристойному стані, сам
починаєш трохи відчувати античний грецький дух, який панував в ті часи.
На території ще й досі ведуться археологічні розкопки.
  Ще трохи
побродивши і помилувавшись навкруги прощаємось з половиною наших колег.
Одних робота не пускає надовго, інші вже зморилися їхати під палючим
сонцем, та був і такий екземпляр, що і зовсім умудрився застудитись і
поїхав лікуватися додому.
  Інші архітектурні цікавинки міста було вирішено приберегти до наступного візиту сюди.
  Отже
ми рушили на південь. Я знав, що Керч розтягнутий широко вздовж берега,
але я не уявляв, що аж на стільки. З центра міста, повз райони
Аршинцево, а далі Ельтіген, ми вибиралися цілих дві години. На щастя
дорога тут одна – не заблукати ніяк. Було дуже цікаво їхати тою
дорогою. Невеликі спуски і підйоми майже по прямій лінії, а на
горизонті виднілась водна магістраль і кораблі снували туди сюди.
Поповнивши
питні запаси в Челядиново, де бабуля любязно надала нам відро води, ми
рушили до перешийку між керченською протокою і Тобечикським озером.
Дуже не порадував той факт, що ми майже пів години шукали, де б упасти
лагерем. І не тому, що весь берег був забитий відпочиваючими. Гірше,
весь берег був забитий тим, що залишилось від відпочиваючих і в
перемішку з сірим піском вигляд був ненайкращий. Добре, що море
радувало нас теплом і чистотою. Тут я вперше пониряв з окулярами, так
сказати узрів морську пучину.


Проїхали – 40,22 км.
Середня швидкість – 15,36 км/год
Бачили – Ені-Кале, гора Мітрідат, античне місто Пантікапей.

День 5 (25 серпня) – Не буває солі мало.

  На
ранок був вчинений рейд на озеро, яке світило всімома кольорами веселки
і не тільки. До нас по озерній болотній гладі бродили лише чайки та ще
якісь птахи. А після себе ми зробили із покритої хрусткою скоринкою
поверхні суцільне місиво з великою кількістю слідів розбрідаючих в усі
сторони. А як страшенно починають пекти ранки на ногах від солі після
місива. Побісились на славу.
  Далі через Завітне і Яковенкове
прямували до Опуку. На підйомі вздовж озера є колодязь з дивним
способом витягнення живильної рідини звідти.
  В цей день кримські
степи подарували нам велику кількість проколів. Мене також не оминула
ця участь. Далі, доїхавши до Камишової балки, спустилися на берег трохи
скупатися. Тут я вперше за час подорожі побачив дельфіна. Але він уже
був не живий і його викинуло на берег. Скоріш за все потрапив у
рибальські тенета, там і того…
  Саме в цей день я відчув на своїй
шкірі, що таке справжні голодні мошки. Їдеш дорогою, а за тобою такий
чорний згусток літає. Тільки і чекає на твою зупинку. Поки їдеш на
велосипеді то все здається в нормі. Та при найменшій зупинці вони
починають лазити по тілі, намагаються кудись пролізти мов нишпорки
якісь. Жах. Тому на цьому відрізку намагались не зупинятися.
Гора
Опук ще здалеку починає виділятися з місцевого степового пейзажу. Хоч
вона і являється найвищою точкою Керченського півострова, але насправді
то не дуже висока – всього 183 м. Насправді ж вона виглядає дуже
ефектно.
  Десь в середині заповідника з гори витікає дуже смачне
джерельце, а обабіч нього розплелися кущі малини, ожини, шипшини.
Справжній чайний набір. Трохи покатались ап- і даунхілом. Але поки
катались камянистими тропами незбачились, як потемніло в очах і
навкруги. Довелось поспіхом зїзджати з гори і розбивати лагер.
Заночували на пляжі в західній частині заповідника. Цього вечора
познайомились з місцевими лісниками. Дуже вони були здивовані що до них
сюди поприїхали люди з Києва. Вони, та і не тільки вони перепитували:
«Ви що прям на велосипедах із Києва до нас, ну і **** (божевільні).
Вони нам нагадали про пожежі і сказали притушити полумя. Через годинку
обіцяли навідатись на чайок та не прийшли. Ми ж як слухняні громадяни
послухались і чи не до ранку вели філософські бесіди.

Проїхали – 32,52 км.
Середня швидкість – 12,27 км/год
Бачили – Тобечикське озеро, Опукський природний заповідник, степ, пляжі.

День 6(26 серпня) – На Опук.

  Наступного
дня вирішили трохи перепочити і зробили на пів дня перерву. Лишились в
цьому маленькому райку поніжитись на сонці, побродити по заповідним
місцям. Зранку нам відкрився чудовий вид. Безхмарне небо, плесо морське
із невеликими хвильками і на задньому плані, приблизно в 2 км. від
берега з води стирчать дві майже однакові скелі-кораблі. Вони і
насправді немов ті вітрила корабля, який зайшов до берега і став на
якорі. А моряки десь пішли запасатися провізією.
  По одній із легенд,
ці скелі являють собою не що інше ніж два престоли жорстоких правителів
О і Пуки. Історія була довга але врешті решт цих тиранок було засуджено
до перетворення на двух удодів. Ці пташки також високої думки про себе.
А поселення, внаслідок підняття морських вод було затоплено. Тепер про
це поселення лишилась тільки легенда. Хоча археологи і тут відкопали
залишки грецької античної культури. Так що все могло бути.
  А птахів
і дійсно на Опуку дуже багато. Чи не половину кримських видів можна
відшукати тут. Більшість із них занесені до Червоної книги. Також флора
заповідника багата на різнотрав'я. В квітні-травні тут особливо гарно,
коли розквітають волошки, маки, тюльпани.
  Погулявши, помилувавшись
на всю цю красу вернули взад. Повернувшись, ми були приголомшені, коли
побачили, що у нас в лагері хтось поживився. Звичайно почалося
розслідування в результаті якого було виявлено двох правопорушників.
Але покарати ми їх не змогли бо вони літали над нашим лагерем і радісно
белькотали. Чайки зклювали частину нашого провіанту. Отже урок маєм,
треба слідкувати за цими пернатими мародерами, бо вони завжди на
поготові.
  Наш подальший шлях пролягав вздовж берегової лінії чітко
на захід. Проїздили Каяшський та Узунларський солончаки. За другим
озером ми натрапили на КП полігону. Як потім з'ясували що він
орендований росіянами. А на карті то нічого поганого не віщувало.
Об'їздити ой як не хотілось. Це ж майже 20 лишніх км. На всяк випадок
продивились шляхи відступу. Да, можна заїхати в село Вулкановку.
Поблизу знаходиться найбільша вулканічна сопка України - Джау-Тепе.
  Все
ж таки спробували ризикнути і прорвати оборону москальських загонів і
люб'язно попросили проїхати через їх територію. Нас пропустили,
сказавши що: "Вроде никаких боевых действий не намечается". І не було
зрозуміло, чи сприймати це за жарт, чи ні? Так і рушили. Краєвиди майже
нічим не змінились. Лишень почались нам траплятися поодинокі будинки.
Скоріш за все це польові макети. Саме в цьому районі проходять
військові навчання Сі Бриз. Минулого 09 року народ їздив тут і на власні очі бачили як парочка кораблів, підпливши до берега, починали його обстрілювати.
  Як ми не хотіли, а ми не хотіли, не
встигли виїхати за територію полігону до настання сутінок. І як тільки
ми порозкладались, одразу ж приїхала і вбачаючи в нас шпигунів, почали
виганяти. Казали, що ми через якихось пару км виїдем із зони і там роби
що хочеш. Але у нас була своя думка. Так ми і лишились. От тільки з
нами лишився наглядач. Переживав за свою шкуру. Трохи порозказавши
байок про ці місця, про життя-буття тутешніх татар, порозпитавши про
наші плани, зрозумів,що нікуди ми ме дінемось. Та сказав на останок, що
прийде о 6 до нас і прожене. Бо начальство буде робити об'їзд і не
допустимо щоб цивільні блукали тут.


Проїхали – 20,28 км.
Середня швидкість – 10 км/год
Бачили – Опук, Острови Скелі-кораблі, російський полігон, пляжі, степ.

День 7 (27 серпня) – Армія – це вам не забавки.

  Так
і трапилось. Зранку нас попросили звільнити полянку і направили до
озера Качик. Озера ми не знайшли, бо воно пересохло. Але не зря нас
сюди виганяли. Хоча не пару, а цілих 10 км. ми топили педалями. Пляж
ідеальний, вода в морі найкраща за всю мандрівку. Сидячи на березі
можна було розпізнати, що то за риба плаває. Можливо саме так
виглядають пляжі на Карібах чи Балі, чи десь ще де я не бував...
  Виїхали
ми з цієї бази на мис Чауда десь біля полудня. За мисом, як не дивно,
починався вже український військовий полігон. На цей раз нам вказали
кудою напевне буде безпечніше їхати. Може в іншу пору року тут було
приємно прокататись. А цього літа, коли термометр зашкалював, саме
перебування під палючим сонцем не дуже радує, та іще сказувався брак
питної води, а до найближчого магаза кілометрів так з 50 то якось і
зовсім паніка закрадалась. Ось тут і починається боротьба людини із
своїми емоціями. І тут ні в якому разі не потрібно робити крок назад.
Зціпивши зуби - тільки вперед до намічених цілей. Так ми всі і робили.
І як на зло всім знову всім до болю знайомі верблюжі колючки наробили
проблем нашим колесам. Скільки ж там латок поналіплювано. Одним словом
- жестячок.
  Під вечір все таки добрались до наміченої стоянки. Перед
цим поблукали по Приморському поселенню. Через покинутий завод на
набережну і, заїхавши до давно очікуваного гамазіну, поїхали цивільною
колоною до автокемпінгу. Це місце навряд чи можна так назвати. Пляж без
ніяких зручностей. Але нічний вид на Феодосію заворожує подих.
Споглядали на переливи фарб бурхливого нічного міста довгенько хоча і
були зморені. На нас нахлинули спогади про рідне місто, адже за ці дні
мандрів нам тільки було видно що голий степ і блакить морську. Тільки
Керч трохи розбавив ці фарби. А зараз ми в'їзджаємо до цивілізації і
надовго. Те що ми пройшли, і саме головне подолали залишиться надовго в
нашій пам'яті.


Проїхали – 82,25 км.
Середня швидкість – 14,67 км/год
Бачили – Російський полігон, мис Чауда, степ.

День 8 (28 серпня) – Не цураючись нічого.

На
цей день заплановано було закинути ровери в Феодосії і пішо, із
закидкою бусом, податись до Лисячої бухти і віддати себе повністю морю
і сонцю. Маючи день запасу треба було догнатись відпочинком. Всі
кажуть, що мандри мають вести до якоїсь приємної цілі. Ось і діждались.
Насолоджувались всім що нас оточувало: морем, горами, винцем-пивцем,
доброю компанією і всім всім всім. Сподобався устрій який панував на
пляжі. Як хочеш бути частинкою цього товариства, мусиш дотримуватись
правил. Адже одні приїздять на вихідні відпочити, а інші на весь сезон
здають свої домівки і живуть на Лисці 3-5 місяців.

Проїхали – 17,56 км.
Середня швидкість – 13,18 км/год
Бачили – Карадагський природний заповідник, лисяча бухта пляж, море.

День 9 (29 серпня) - Назад до цивілізації.

Цього
ранку раділи і милувались сходом сонця з-за Карадагу. Як на мою думку
це ідеальне завершення дещо виснажливої, неймовірно цікавої і
захоплюючої подорожі.
Так як поїзд у нас подавали о 14 то саме місто майже і не бачили.
А в поїзді були постійні розмови про прокладений шлях, про минуле і складання планів на майбутнє.
Загалом було набрано багато позитиву, нових вражень і бажання підкоряти все нові і нові цілі.


Проїхали – 2,5 км.
Бачили – Карадагський природний заповідник, лисяча бухта пляж, море.

А взагалом взявши місячну відпустку я за ці дні навідпочивався вдосталь і час що лишався був розтриньканий так. Раджу всім хто не полюбляє одноманітність прокатати так само. Бо то незабуваюче.

Фото можна подивитися в моєму альбомі На зустріч хвилям і вітрам

Всеукраїнський БАЙК-КЕМПІНГ

27 червня – 3 липня 2011 року в с.Новий Мізунь, Долинського р-ну, Івано-Франківської області пройде всеукраїнський байк-кемпінг «Мізунська Zвигода», в рамках якого пройдуть щорічні змагання по швидкісному спуску, кросс-кантрі та велотріалу. Цього року організатори плідно попрацювали та внесли дати проведення байк-кемпінгу в офіційний календар, і тепер змагання в дисципліні DHi (швидкісний спуск) та СС (крос-кантрі) мають оф.статус та проходять в рамках чемпіоната області, а змагання по велотріалу проходять в рамках чемпіоната України як ІІ етап.

Для проведення змагань по даунхілу буде змінена та покращена минулорічна траса, яка розташована на південому схилі гори, має сухе земляне покриття, малу кількість каміння та струмків. За підготовку траси відповідає Франківська команда федерації V-Race. Для змагань по велотріалу Комісією з велотріалу України , командою прорайдерів магазину «Go-on.com.ua» та командою ProTrial team будуть виведені зовсім нові сектори по каміннях річки Мізунька. Для кросс-кантрі траса пройде без виходу на дорогу та збільшеною загальною протяжністю, яку зведуть представники франківського клубу «Велосталкер».

Організатор байк-кемпінгу – Федерація велоспорту спільно з клубом екстремального спорту «Адреналіновий стиль,  Комісією з велотріалу України, командою ProTrial team, командою «Go-on.com.ua» та франківським клубом «Велосталкер», при підтримці Долинської районної ради.

Необычный велосипед.

Не могу разместить видио ролик.
Кому интересно, смотрите здесь: http://petrmanko.livejournal.com/128157.html

Распродаю ненужное 2

Продам велик
Gary Fisher Advance, рама 16', MTB




Если кому-то интересно, то напишу более подробное описание.
Хочу за него 2000 грн..
К нему есть кресло детское. Почитать и глянуть можно тут - http://www.veloonline.com/view.shtml?id=1389
Продам за 1200 грн можно поторговаться. Мы его юзали всего пару раз.

Некоторые наблюдения за велосипедистами

Велосипедист – это отдельный и гордый член дорожного движения. Поскольку он не является в полной мере ни пешеходом, ни водителем, он за каким то чортом считает, что правила дорожного движения для него не писаны.  Пересечь двойнуюсплошную, подрезать какой-нибудь несчастный рейсовый автобус, ему так же просто, как задушить хомячка. За это водители иногда не любят веллеров, и, высунувшись из окошек, кричат: ах ты скотина! Веллеры же не соглашаются и кричат в ответ: сам ты скотина! И жизнь их проходит в борьбе.

О борьбе велосипедистов и водителей.  В борьбе яростной и прекрасной проходит жизнь водителей и велосипедистов.

О физиономии велосипедиста. Физиономия у велосипедиста всегда немного надменна. Он считает, что пешеходы должны уважать его за быстроту, а водители – за мужество, с каким последний лихо лавирует меж огромных железных машин, словно маленький баркас средь ракетных крейсеров.

Вот почему физиономия у велосипедиста всегда немного надменна.

О том как выглядят велосипедисты. Велосипедисты выглядят по-разному. Начинающие велосипедисты выглядят как обычные пешеходы. Велосипедисты поопытней обрастают различными девайсами: они покупают шлем, гарнитуры для мобильных телефонов, велокомпьютеры и удобные музыкальные плейеры.  Чем опытнее веллер – тем большим количеством девайсов он обвешан. Очень опытный веллер, таким образом, немного напоминает удачную помесь робокопа и хорька в шлеме.  Интересно, что очень-очень-очень опытные веллеры пройдя стадию шлемов, наколенников и девайсов опять начинают походить на обычных пешеходов. Но, конечно, ими не являются. Достаточно лишь взглянуть на их физиономии (см. п. «о физиономии велосипедиста»).

О велосипедистах и гаишниках. Гаишники в большинстве своем понятия не имеют, как относиться к велосипедистам.  Казалось бы – вот движется участник дорожного движения! Свисти! Махай палочкой! Корми семью! Ан нет: остановился велосипедист, слез с велика - и всё. Теперь официально он пешеход. А поскольку пешеходы для гаишников существуют лишь когда переходят дорогу в неположенном месте или лежат мертвые под колесами грузовика – велосипедист исчезает из поля зрения стража закона. Представляете: только что ехал участник дорожного движения, потом хоп! И пропал.  Мистика.

Велосипедисты и собачки. Собачки к велосипедистам относятся с плохо скрываемой антипатией.  Дело в том, что собачки считают, что человек – умный, а они красивые и быстрые. И этот расклад их устраивает. Но тут появляется велосипедист, который движется возмутительно быстро, почти так же быстро, как и собачки. И получается, что собачки просто красивые и все.  Поэтому собачки пытаются остановить велосипедиста и объяснить ему, что так нельзя, что, передвигаясь с такой скоростью, он нарушает законы всеобщего равновесия, и это запросто может привести к вселенской катастрофе. Однажды моего знакомого велосипедиста Андрея остановила на перекрестке стая взволнованных собачек и стала что-то очень подробно ему объяснять.  Андрей, не будь дурак, не стал вступать с собачками в дискуссии, и с успехом доехал до дома, потеряв по дороге лишь полштанины.

Велосипедисты и красивые женщины. Увидев красивую женщину, велосипедист немедленно встает на дыбы и так едет.  Физиономия его (см. п. «физиономии велосипедиста» а, хотя, к чорту, не смотрите) в этот момент особенно независима и надменна. Он думает, что красивая женщина сейчас думает: «Ах, какой бесстрашный и независимый молодой человек! Ах, как ловко он вздыбучил своего стального двухколесного коня! Пойду-ка я ему немедленно отдамся!» К сожалению красивая женщина почти всегда занята своими собственными мыслями, что далеки от вздыбученного велосипедиста. «Что бы такого бы приготовить на ужин» - думает красивая женщина, в тот момент, когда мимо нее на одном колесе проносится с перекошенной рожей велосипедист.  Иногда, кстати, случается так, что велосипедист и красивая женщина – это одно и то же лицо. Но это неправильно, это почти как в фильме «Муха» когда у Джефа Голдблюма выросли мушиные крылышки.

Велосипедисты и алкоголь. Несмотря на кажущуюся несовместимость этих терминов – эти термины часто совмещаются.  Однажды мой знакомый велосипедист Петр, совместив эти термины в пропорциях примерно один к двум, с успехом доехал до дома, упав всего по четыре раза на каждую улицу и примерно столько же раз поднявшись.

В завершении. В завершении этого объемного труда хочу лишь заметить, что из прочитанного вы не узнали ничего нового и не вынесли ни крупицы полезной информации. Спасибо.

вело / 04.09.10

Так как сегодня тепло и солнечно, поэтому я решил покататься. Давно не катался. Уже и не помню когда последний раз, помню, что когда была жара, то один раз выехал и понял, что в такую жару ездить не реально.

Температура была +20. На трассе еще нормально, тепло, а вот в лесу холодно.

Но покатался хорошо. ;)

велосезон 2010 / Джиро де Италия 2010

Ну что, велосезон уже давно (с другой стороны - недавно) открыт. В конце апреля открыл. А, вот, катался мало - погода, к сожалению, не "лётная", в основном.

Вот сегодня днём наконец-то выехал с братом. Классно! Проехали 30 км - не много, но мне было достаточно.

Крутится почти хорошо, а это значит, что набираю форму. А по другому нельзя - через неделю, 29-го, Велодень, а с Харьковского массива в центр и обратно километров не мало, надо быть в форме. Вот бы только погода не подвела... А то в прошлом году было прохладно и дождь, но с одной стороны плюс - запомнилось.

На следующей неделе нужно обезательно съездить на Певческое поле, "по-ломать передачку" ;) (Что ли завтра съездить...)

Джиро: Эпический сегодня был этап. Уважаю каждого чеговека, который доехал до финиша.

Чтобы понять смысл велосипедных гранд-туров, нужно самому ездить на велосипеде, и тогда вы будете получать удовольствие от просмотра.

Люди, ездите на велосипеде, носите шлем,... слушайте хорошую музыку ;)

А так же приезжайте на Велодень: http://www.bikeday.org.ua

= Операция ДЕНДРОПАРК =

Отчет о покатушке в Краснокутск

Собирались выехать в 7.45. Потом - в 8.26. Выехали в 8.40!
Заломились в дизель на последней минуте отправления, рассосались по трем переполненным общим вагонам. Заходишь так, с велом на заднем колесе и катишь его через в другой конец. 
Каких-то 3 с половиной часа в тамбуре и, испытав кислородное голодание, эмоциональное истощение и мышечное напряжение, ты попадаешь на свежий возхдух.

[ дальше >> ]

Страницы:
1
8
9
10
11
12
13
14
15
предыдущая
следующая