Не буду переповідати те, що і без мене відомо про події у Львові 9 травня.
Мене більше цікавить суто моральна і психологічна картина подій, тому що я розумію обурення львів*ян, яким хтось вирішив порядкувати у власному місті.
Мені, як людині, що народилась і 25 рокі прожила у м. Донецьку, а наступні вже 25 років живу у  м. Львові, не один раз доводилось спростовувати закиди фобій. Я не один раз казав-доводив, що і у Львові, і у Донецьку ви можете спокійно говорити будь-якою мовою з умовою, що ви вічлива і порядна в поводженні людина, але якщо ти поводишся як нагле мурло, то отримаєш сповна по пиці не залежно від мови і національності як в Донецьку, так і у Львові.
Тому для мене є психічною патологією, коли люди з Криму чи інших регіонів їдуть відзначати 9 травня як День перемоги до Львова. Поясніть: що це за така Мекка для відзначення цього свята? Є міста-герої Одеса, Севастополь, Керч, Київ, як є Савур-могила і Сапун-гора, Букринський плацдарм - чому ці місця не в шані, а виключно Львів! Тільки там та перемога набуває значення? Цікаво чому?
Якщо брати до уваги здоровий глузд, то так званий "Прапор перемоги" після мандрівки областями України мав би зайти на 9 травня до Берліна і там бути розгорнутим у всій своїй красі. Але як видно ультрапатріотам "Русского блока" Берлін був явно не по-зубам і взагалі німці знову друзі, не те що вредниє хохли-бандеровци, а тому вони вирішили замінити Берлін на Львів і поперли сюди "водружать знамя победьі" І що з того вийшло? Як кажуть у Львові: "Дурдом "Веселка", а ось його пацієнти...
Також думаю не тільки мене дивує намагання певних верств нашого суспільства в наказовому порядку визначати героїв та обов*язок щодо їх пошани. Герої тим і герої, що їх шанують і поважають душею особисто, а не примусом. Як це має виглядати: хтось врятував людину від небезпеки і в подяку видано указ, щоб цей врятований щодня приходив і дякував своєму рятівникові та привселюно його вихваляв до кінця його чи свого життя... Тут явно якась аномалія психічна, вона і проявилась у Львові 9 травня.
Нарешті, ми бачемо, як "дружня Росія", за гроші якої відбулись всі подібні акції-провокації, в черговий раз... не те, щоб підсунула свиню, а зробила конкретне западло президенту України Віктору Януковичи, бо це в його країні громадяни чубляться і нагнітається соціальна ворожнеча, що навряд чи йому довподоби.
Взагалі якій людині довподоби, коли його роблять перед світом дурнем і свої, і чужі. Одні підсувають Закон, що явно порушує Конституцію, а інші - підсовують провокаторів для суспільного напруження.  Хіба що Віктор Янукович великий шанувальник Мазоха - о тоді йому явно є причина прибути на святе місце поклоніння до Львова! Я навіть підозрюю, що і всі горе-туристи "дев*ятитравники" їхали до Львова виключно як шанувальники і послідовники їх гуру Захер-Мазоха, а не задля якогось дурного Дня перемоги... І Львів їх не розчарував: прийняв як належить гостинно і задовольнив усі забаганки: "Мордобій замовляли? Як ні? Та ви не переживайте - все уже оплачено! Розслабтесь та отримуйте згідно прейскуранту..."
Що буде далі? Те що і було до цього: одні будуть брехати і займатись коньюктурними балачками, а нормальні люди... До речі, такі існують і серед регіоналів, бо саме від одного з них я почув найрозумнішу думку по темі, а саме: "Не в тому справа чи підпише, чі не підпише президент закон про червоний прапор як обов*язковий атрибут, а в тому, щоб свято було як свято, тому нехай місцева влада визначає які прапори вивішувати - їм на місцях краще знати кому і що вшановувати." Я згідний повністю з цією думкою. Сподіваюсь, що далі так і буде.
Доречно зауважити, що всі ці вихідні дні з 7 по 9 травня відзначався День міста Львова і  тому була сила-силенна туристів, які були нормальними гостями і я впевнений, що  вони отримали масу позитивних емоцій від відвідин до славного королівського міста Львова.

Пояснити не-галичанину, хто такий батяр, непросто. Найближчі синоніми – гульвіса, відчайдух. Однак вони не відображають змістового наповнення, а головне – духу цього культурного феномену львівської міської культури початку ХХ ст. Утім, дух батярства можна уповні відчути, побувавши на Святі Батяра у Львові.

Свято Дня Батяра у Львові – це відтворення тої історії міста, де панує справжній вир галицьких веселощів і забав. Адже львівський батяр – то ще той веселун, зірвиголова та справжній підкорювач жіночих сердець!

[ Читати далі ]

9 травня 2011 року генеральний консул Російської Федерації у місті Львові Олег Астахов намагався пронести та покласти до пам’ятника нашим співвітчизникам, котрі воювали з нацизмом, вінок з прапором, під яким воювали гітлерівський колабораціоніст Власов та його РОА.

Ми цілком розуміємо праведне обурення львівських ветеранів та їх онуків, коли вони побачили у святому для себе меморіалі прапор зрадника, який не тільки перейшов на бік ворога, а й проводив каральні операції на окупованих територіях. Такі дії властиві нашим дідам – фронтовикам, борцям з нацизмом і вкотре підтверджують, що «Україна не Росія». УНА-УНСО висловлює співчуття львівським ветеранам Другої Світової Війни – борцям з гітлеризмом, усім нашим співвітчизникам на той плювок їм в душу, який намагався зробити Кремль в особі генерального консула Російської Федерації у місті Львові Олега Астахова.

УНА-УНСО

Можна по різному поставитись до цієї заяви, проте певна чітка логіка у цій заяві є. Прошу до обговорення.

Рівно три роки тому невеличка група львівських студентів, які не належали до будь-яких організацій чи партій, бо не користувались жодним подібним брендом для прикриття, провели 9 травня свою акцію пам’яті та вшанували всіх жертв великої трагедії, якою була Друга світова війна, тим, що дочіпляли до вивішених державних синьо-жовтих прапорів чорні стрічечки жалоби.
Ось цей матеріал: http://blog.i.ua/community/662/463838/
Тоді, як бачимо, міліція спрацювала ось таким чином: хлопців було заарештовано і складено адмінпротоколи. На жаль, залишились невідомими як прізвища цих студентів, так і наслідки для них від цієї акції, але з перемогою їх вчинку і чину сьогодні я можу всіх їх привітати: значна частина вивішених цього року 9 травня у Львові державних прапорів з причини свята Дня перемоги мали на собі чорну стрічечку жалоби. Ясно, що це було зроблено свідомо і цілеспрямовано не без участі місцевої влади. Однак було чимало прапорів і без чорних стрічок, що досить точно передає духовну боротьбу нової української державної свідомості з старою рабською пострадянською. Якщо хтось хоче зрозуміти це протистояння Людини Волі з рабською натурою, тому раджу прочитати драму "Оргія" Лесі Українки. Ах, як хтось ностальгічно згадує, яким затишним і ситним було його рабство в часи СРСР, ще й молоді подібні спокусливі байки оповідає...
Та дякувати Богу, сучасна молодь  не дурна і робить правильний вибір, як ось ці студенти почали першими справу і перемогли! Молодці! Вітаю з перемогою і бажаю ще багато подібних перемог, які роблять не для власного звеличення, а як справжні патріоти честі - безіменно для держави і суспільства.
Слава Україні! Львівським студентам - слава!

Богдан Гордасевич
9 травня 2012 р.

Галичани проголосили незалежну Україну ще 20 жовтня 1918 року

19.08.2011

Львів – Фольклорним фестивалем «Етновир» в п’ятницю у Львові розпочались численні заходи з нагоди святкування 20-ї річниці незалежності України. Численні мистецькі, наукові, культурні заходи відбуватимуться протягом цілого тижня. Серед наукових заходів привертає увагу виставка, яку відкрили в Державному архіві Львівської області. На виставці в  Державному архіві Львівської області представлені архівні матеріали від жовтня 1918 року і до 1991-го, які розповідають про боротьбу українців Західної України за незалежність і власну державу. В експозиції – відозви, рішення, рапорти військових комісарів австрійському уряду, накази жандармерії, присяги УГА та УПА, публікації у друкованих виданнях.У роки панування різних влад, чи то австро-угорської, чи польської, чи німецької, в Галичині виходило багато україномовних газет, які були досить впливовими.

Одним із найцікавіших і найважливіших, на думку істориків, документів, представлених в експозиції, є публікація в газеті «Діло» від 20 жовтня 1918 року акту проголошення Української держави на території «українських етнографічних земель Австро-Угорщини», тобто на території Галичини на схід від річки Сян, Лемківщини, північно-західної Буковини та Закарпаття. «Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя», – мовиться в документі.   Про акт проголошення Української держави мало хто знає – науковець   Працівник Львівського обласного архіву Олег Бондар зауважує, що про акт проголошення Української держави мало хто знає і згадує. «Вже у 1918 році українська община говорила про саме проголошення. Навіть ще не було 1 листопада, про яке ми говоримо як про зрив. Із тих документів, які у нас є, можна дізнатись історію встановлення держави від самого початку», – каже науковець. У жовтні 1918 року у Львові тривали сутички між українцями і поляками. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Тому українці і поляки активно діяли задля власних держав. На засіданні міської ради була проголошена приналежність Львова до Польщі. Поляки та українці виходили на мітинги, організовували численні акції і кожен відстоював власні ідеї і власну державу.   Польська преса ігнорувала українські заходи, а українська – польські. Хоча на сторінках тодішніх часописів друкували чимало пропагандистських публікацій.   На виставці представлені також відозви і публікації пізніших часів, ОУН і УПА, в яких людей закликають боротися за незалежність держави Україна.

Бурхлива і надзвичайно цікава історія унікального українського міста Львова налічує сім з половиною віків.

Перебуваючи впродовж півтисячоліття в європейському культурному просторі, Львів перетворився на справжню архітектурну перлину, центр книговидання, ремесел і мистецтв.

Місто відоме як осередок художнього, літературного, музичного та театрального мистецтва. Сьогодні незаперечним свідченням культурного багатства міста є велика кількість театрів, концертних залів, творчих об'єднань, а також проведення тут численних мистецьких заходів. Храми, фрески, живопис, традиції, свята, фестивалі – це спадок минулого та витвір сучасного генія, який можна відчути лише у Львові...

[ Читати далі ]

        Колись у ранньому студентстві трапилась цікава історія. Поїхали ми з другом-одногрупником на день поблукати Львовом. Спочатку був натовп бажаючих, як завжди, а потім виявилось, що їдемо таки вдвох... Як шастали по Львову, розповідати не буду, а історія полягає в тому, що забрівши на одну з вуличок, я побачив жовту будівлю в стилі сецесії початку ХХ ст., з блакитною майолікою на фронтончиках і тут почався ступор. За кілька тижнів до цього я уві сні був у цій будівлі. Точно в цій. Принаймні пам"ятаю всі ці деталі на фасаді, її коридори, людей що вешталися ними, хоча це вже досить примарно, от тільки точно вони були музикантами. Я сказав другові, що треба обов"язково туди зайти, і на табличці біля входу я прочитав, що це музичне училище. В коридорах нікого не було, оскільки це був вихідний і канікули між чвертями. Але коридори однозначно ті, ті самі що й в тому дивному сні. До цього у Львові не був ні разу, будівлі цієї на картинках теж ні разу не бачив, її фоток до речі і зараз в інтернеті небагато. Питання інше: як мені таке могло наснитись? Звідки воно взялося в моїй підсвідомості? Деякі люди схильні вважати, що у снах можуть бути уривки з минулого життя людини, і чисто гіпотетично можна прийняти це як варіант пояснення. Цікаво, як багато людей в наш час вірить в реінкарнацію душ і таке подібне?

    Микола Кравцов розпочав роботу над проектом "Моменти з минулого Львова". Це низка фотографій де старе місто ніби вмальоване в нинішні пейзажі. Проект ще не закінчений, тому цей пост буде оновлюватись новими фото!  Вул. Валова.    Фото зроблене під час Другої світової війни після боїв за Львів. На фоні будинок побудований в 1910 році на замовлення відомого львівського лікаря-окуліста Теодора Баллабана. На першому поверсі в цьому будинку з 1912 року і по сьогоднішній день розміщується міська ощадна каса. [ Дивитись далі. ]