хочу сюда!
 

Ulia

33 года, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 28-40 лет

Заметки с меткой «франц-йосиф»

Найясніший цісар - Франц-Йосиф-І

Епоха Австрійської імперії на Галичині досі сприймається дуже позитивно. Адже це була епоха «європеїзації» Галичини. Українці, що за Речі Посполитої трактувались, як кріпаки і не мали жодних громадянських прав, в умовах імперії Габсбургів отримали рівні громадянські права, поступово усвідомили і заявили про себе як про повноправну націю. Звісно, найглибший слід залишив у пам’яті цісар Франц-Йосиф І. Його портрет красувався не лише в офіційних установах, але й у приватних домівках, навіть у сільських хатах на покуті серед ікон і родинних святинь. Наприкінці 1848 р. в розпалі революцій, що захитали усією Європою, у віці 18 років, він взяв на себе тягар управління величезною імперією. І правив нею 68 років. Характеризував себе як «останнього монарха старого стилю», владарював над справді багатонаціональною державою, де імперський гімн можна було співати кожною з сімнадцяти офіційних мов, зокрема й мовою ідиш. був лояльним у національній політиці: …«моя політика – тримати всі народи монархії в збалансованому стані добре настроєного невдоволення». Усвідомлюючи вагу своїх повноважень, був справжнім трудоголіком. Вставав о четвертій зранку, одягав генеральський мундир, випивав філіжанку кави і брався за папери. Особисто розглядав усі персональні справи урядовців вищого і середнього щабля по всій імперії. О десятій проводив міністерські наради і аудієнції. На прийом до імператора могли потрапити усі – від аристократів, до селян. Усього за час правління особисто прийняв бл. 100 тисяч підданих. Снідав о першій в кабінеті, щоб не відриватись від справ. О третій – кінна прогулянка з Шонбрунна до Відня, прогулянка вулицями столиці, часто без охорони. Повертався о шостій, після чого влаштовувався офіційний обід, що відбувався у товаристві запрошених персон. Цісар їв дуже швидко, запрошені не встигали скуштувати й четвертини страв, коли змушені були – згідно етикету – встати з-за столу разом з Його Величністю. Часто вставали голодні і йшли доїдати у ресторани Шонбрунна. А цісар о пів на дев’яту йшов у спальню. Стиль життя цісаря – рано вставати, рано лягати передався у сучасні звички чехів, австрійців і мадяр.

Цісар користувався величезним авторитетом у війську. Під час бойових дій, нехтуючи небезпекою, з’являвся на бойових позиціях верхи і при шаблі, щоб піднести бойовий дух свого війська. Часто особисто виплачував борги легковажних офіцерів.

Подаю альтернативний погляд на часи правління Франца-Йозефа-І (на мою думку ближче до реальності):

Під час відзначення 600-річчя українського міста Чернівці голова Верховної Ради Яценюк взяв участь в урочистій закладці каменя на місці майбутнього пам'ятника колишньому імператорові Австро-Угорщини Францу Йозефу I. Крім Яценюка у пишній церемонії відкриття також взяли участь міський голова Микола Федорук, голова обласної державної адміністрації Володимир Куліш, посол Австрії в Україні Йозеф-Маркус Вукетіч. З цієї нагоди до Чернівців приїхали внучатий племінник Франца Йозефа I Карл фон Габсбург, почесний консул Австрії в Україні Хорст Шумі, директор Українсько-австрійського центру з питань науки, освіти і культури Андреас Венінгер та керівник земельного уряду Карінтії (Австрія) Райнхарт Сладко. Помпезність, з якою відбувався цей захід, мала на меті підкреслити величезний вклад імператора у справу розбудови інфраструктури Чернівців, підтримки ним української науки і культури. Подекуди складалося враження, що планується встановити пам'ятник якомусь діячеві українського національно-визвольного руху, а не людині, яка довший час очолювала імперію, складовою частиною якої були українські землі Галичини, Буковини та Закарпаття. До речі, "манія" на австрійського імператора присутня не лише на Буковині, а й Галичині. Зокрема вже довший час дискутується питання про встановлення пам'ятника "ясновельможному цісарю" у Львові. Галицька ж преса переповнена статтями, які вихваляють імператора та його добу. Не маю наміру зупинятися на причинах такої несподіваної любові деяких українців Західної України до Франца Йозифа та Австро-Угорщини. Натомість вважаю за необхідне пригадати окремі історичні факти, які апологети імператора сором'язливо замовчують. Передусім, що стосується постаті самого імператора, то варто відзначити, що цей "перший джентльмен Європи", за освітою був палітурником та все своє життя присвятив укоріненню монархії та поширенню її впливу на нові території. Щоб збагнути імперські замашки цісаря варто лише озвучити його титул. Так от "Цісарська і Королівська Величність" вимагала, щоб його величали "апостольським королем Єрусалиму, цісарем Австрії, королем Угорщини, Чехії, Ломбардії, Венеції, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції та Володимирії, Іллірії, ерцгерцогом австрійським, великим князем Трансільванії, Тоскани і Кракова, князем Лотарингії, Зальцбурга, Стирії, Каринтії, Країни, Буковини, Парми, Модени, П'яценци, Фріули, Раґуци, Цєшина, Верхньої та Нижньої Сілезії, маркграфом Моравії, князь-графом Тиролі і Кобура". Тепер про "заслуги" імператора перед українським народом. Австро-угорська імперія була утворена в 1867 році в результаті угоди між австрійським урядом і угорськими магнатами. Австро-угорський уряд проводив послідовну колоніальну політику щодо українських земель, намагаючись таким чином зміцнити тут своє панування. Галичина, Буковина і Закарпаття завжди трактувалися імперською владою як сировинний придаток до метрополії та джерело дешевої робочої сили. За час панування "доброго цісаря" було знищено ряд галузей промисловості, в тому числі цукрову, текстильну, шкіряну, паперову, тощо, які не витримували конкуренції із більш дешевими товарами підприємств розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини. Вже наприкінці XIX століття у Східній Галичині не залишилося жодного цукрового заводу. Українці не допускалися до управління промисловістю. Власниками практично усіх існуючих на той час підприємств були чужинці, в основному австрійці, німці, англійці, американці, французи, бельгійці, які оволодівши основними галузями промисловості, по-хижацьки експлуатували природні багатства та місцевих людей. Незважаючи на австрійський закон 1885 pоку про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше. Українці одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату, не кажучи про жахливі умови праці. Прихильники імператора наголошують, що австрійська конституція 1867 pоку офіційно проголосила національну рівноправність в школах, державних установах та судах, і що це, мовляв, сприяло національному самоусвідомленню галичан, буковинців і закарпатців. Насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині румунські бояри, в Закарпатті угорські феодали. Ще жахливішою була ситуація на селі. Більша частина ріллі, лісів та пасовищ належала графу Потоцькому (60 тисяч гектарів) та графу Шенборн (203 тисячі гектарів). Українці, страждаючи від безземелля, були змушені масово емігрувати до Аргентини, Бразилії, Канади, США. Свідомо не зупиняюся націй національній трагедії, оскільки вона добре описана в новелах Василя Стефаника. Не відповідає дійсності твердження, що начебто імперська влада сприяла українізації Західної України. Станом на 1900 рік читати і писати українською могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. І не дивно, адже офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині німецька. Особливо нестерпним було становище українців на Закарпатті, яких на офіційному рівні було визнано угорською нацією. Якщо ж підсумувати, то можна зробити однозначний висновок: імперська влада Австро-Угорщини була типовою окупаційною адміністрацією, зацікавленою в зміцненню метрополії за рахунок закабалення провінцій, у нашому випадку Галичини, Буковини та Закарпаття. Так, окупаційний режим на Західній Україні був дещо "м'якшим" аніж на так званій Великій Україні. У це час на Галичині виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації "Просвіта" та Наукове товариство імені Тараса Шевченка, функціонували політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Але це не змінює суті: українці залишалися підневільною і бездержавною нацією. Тепер про пам'ятники. Ініціатива щодо встановлення у Чернівцях чи Львові пам'ятника імператорові Австро-Угорщини Францу Йозефу нічим не відрізняється від уже реалізованої ідеї встановлення пам'ятника російській імператриці Катерині в Одесі. І в першому, і другому випадках маємо справу із вже хронічною хворобою нації - хохляцтвом, тобто комплексом національної неповноцінності. Як бачимо, цією недугою страждають не лише українці східної, але й і західної частини України. Якщо ж негайно не приступити до санації національного організму, результати можуть бути непередбачувані. Адже вже сьогодні процес встановлення пам'ятників різноманітним окупантам стає реальністю політичного і культурного життя України. І це при тому, що в країні до цих пір не демонтовані усі символи радянської окупації. Іншими словами, настав час схаменутися й задуматися не лише над своїм минулим, а й майбутнім. Богдан Червак член ВО "Свобода" провідник Київської міської організації ОУН