Пройшов весняний дощ. Каштанчики маленькі такі на гілочках з'явились. Колючки в них ще зовсім м'якенькі. І власне каштанчики тільки народжуються, там під м'якими колючками. Але пройде трохи часу і вони дозріють. Колючки стануть більш міцними, але потім оболонка лусне і ми побачимо суть – гарні міцні каштани. Їх будуть збирати діти і бавитись ними... На лушпайки майже ніхто не зверне уваги, діти збиратимуть каштани.

      Це буде тоді, коли будуть вибори. Або може будуть...

      А коли цвіли каштани, люди дивились і дивувались, і ті, хто забули, що так буває завжди, не вірили, що після квіточок будуть ягідки...

      І так теж було завжди.

      Життя йде. Каштани ростуть. Самі. Хтось звичайно може сказати, що він їх вирощує, але то брехня. Вони ростуть самі.

      Нам політики розповідають, що вони нас кудись ведуть, керують економікою...

      Та якщо б вони дійсно керували економікою – ми б вже всі були бомжами.

      Правда в тому, що вони – лише асфальт. Репнутий. Через який почали пробиватись паростки життя.

      Репатись асфальт почав давно. Наш талановитий народ давно сказав – "дапошліви" і створив карколомні схеми виживання під асфальтом неприродної податкової системи...

      І репнула Система. Репнула! Але ще шматки асфальту придавлюють ті зерна, які мають прорости.

      І є два шляхи. Усього два.

            Перший.
      Влаштувати землетрус з цунамі, виверженням вулканів та потопом... І може тоді знесе природа уламки Системи. І саме такий швидкий шлях здається доцільним і єдино можливим багатьом політикам. Бо їм здається, що породивши Бурю вони зможуть нею управляти. Що хвиля саме ЙОГО (ЇЇ) винесе на поверхню... Як лайно.

      Їм досі здається, що вони зможуть використати уламки асфальту.

      Пробачимо їм, вони не бачили світла, вони виросли під асфальтом...

            Другий.
      Продовжувати довбати та репати Систему, роблячи нові і нові тріщини. Під асфальт, через шпарини загляне Сонце, яке подарує світ та тепло, надійде ковток свіжого повітря...

      Прокинуться зернята, прокинеться життя, яке тисячі років чекало того світла. Під покровом порепаного асфальту вже почали набирати силу, тягнутись до світла нові й нові паростки життя...

      Коли поросль, яка буде керувати Україною, проросте, на уламки асфальту вже ніхто не зверне увагу.

      І скоро, зовсім скоро, відбудеться те, що відбувається завжди – впаде і репне колючий панцир і ми побачимо міцний і твердий каштанчик...

      До речі – він може дати початок новому життю.

      Але при чому до цього політики???? Вони що, світять або гріють???

ПРАВО  НАРОДУ