кохання ми не помічали...
тоді чому, у чому річ -
твоїми карими у ніч
я очарований очами

і погляд твій як зустрічаю -
я чую відчай, біль розлук,
торкання легке наших рук
віолончельних струн печалі,

вуста в благальному мовчанні -
ні пари зайвих слів між нас
ми не зронили в стрічний час...
кохання ми не помічали.

а у душі все нездоланні
бажання, пристрасті і сум -
у лабіринті мрій і дум
незриме наше те кохання.

і нерішучо, у ваганні
торкнусь вустами твоїх уст
і поцілунками уп"юсь
в безсонній ночі до світання -

зустрінем ми яскравий ранок
в обіймах ніжності і сну.
веселий янгол розгорнув
над нами обрії кохання...

Знов мовчання в трубку загадкове.
- Алло! Хто це? Що за дивина?
Кожен день мене вітає новим
Телефонним жартом мовчуна.
-Алло? Хто це? Слухаю! Ну, добре...
Можете мовчати хоч добу!
Тиша та вичікування вкотре...
І мовчання, і мовчання... Як табу....
-Алло, - знову. - Я Вас упізнала.
Навіть хвилювалася, було.
Чуєте, сьогодні Вас чекала.
Навіть вірш пишу...
- Алло!Алло!

  Весь  день і ніч з тобою говорю:

Порад прошу і захисту шукаю.

З тобою бачу вранішню зорю

І сонце на спочинок проводжаю.

 Я пам’ятаю всі твої слова

І спалахи у сонячнім сплетінні –

Від них завжди палає голова

І віхола з`являється в видінні.

 В думках ішла  вже тисячі разів

Я від свого і до твого порогу,

Сказавши сотні тисяч слів,

Щоб Бог благословив твою дорогу.Lzarichna

 

Люди бояться мовчання так само, як і самотності. І в тому, і в іншому їм мерещиться привид небуття.

А.Моруа

Сказати у вічі тобі того не зможу.
Ти і сам знаєш чому. Бо так для усіх простіше. Бо так безпечніше. Бо так...

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.


(Ліна Костенко)

 Кому би пику натовкти, аби на душі легше стало..
Я перестала керувати своїми почуттями. Вони мене захлинають. А виходу нема
і я божеволію.

От жаль тілько, що не тихо, а вельми тихо.
Шолі на футбол сходити чи піти на якусь акцію і пику комуся натовкти?!
Навряд чи це мене врятує. А що мене врятує?

П.С. Мені треба поставитися до життя (стосунків, людей), як і він, - з раціональністю.
І все стане легше. Чи це чергова Олеськіна ілюзія?!