Зі свічки віск у ніч стікає...

Вже треті півні десь кричать

І соловейко ген за гаєм

Свій день воліє розпочать.

Блажен, хто сонячно кохає,

Кому дано той пломінь знать,

Хто рвійно падає й злітає,

Хто здатен зоряно сіять.

Заснула ти. Земна й проста.

У сні легенько усміхнулась -

І вмить заврунились жита,

В пташинім щебеті почулось:

Уся планета сколихнулась,

А світ за вікнами світа...

В. Кулик, 2001

Дві наші тіні на стіні -

Я пристрасно тебе кохаю...

Мов у гойдливому човні,

Про все на світі забуваю.

Зринає в золотім руні

Чуття всевишнє, спалах раю...

У тім немислимім вогні

Мелодія іскриста грає.

Вона живить і обпікає, Як цвіт жаріє на губах,

І недвозначно натякає:

Любіться впарі при свічках!

У шибку бється ранок-птах -

Зі свічки віск у ніч стікає...

Перед тобою тихо каюсь,

Хоча у тім нема вини,

Що я на тонкощах не знаюсь

Любовних втіх... Мов зойк струни,

Я в безнадії обриваюсь

Стозвуччям вмерлої луни...

Та знов бажанням наливаюсь

Із висоти - до глибини...

В напівуяві, напівсні

Здіймаємось увись з тобою,

Туди , де хмари навісні

Живуть шаленою грозою...

Захоплені любовью-грою

Дві наші тіні на стіні...

Ув очі я дивлюсь ясні

І весь тону, уже безсилий...

Живуть в мені твої пісні,

Як профіль твій до болю милий.

Печаль в невипитім вині:

Де ж ви мене, вітри, носили,

Що я на воронім коні

До тебе доскакав насилу?..

До пліч коханих доторкаюсь...

Як я тебе в цю мить люблю!

З небес омріяних спускаюсь

І заклинаю, і молю:

Не покидай мого жалю!

Перед тобою тихо каюсь...

В. Кулик

Все мариться отак мені,

Що я несу тебе від моря,

Й солоні краплі осяйні

На персах тішаться прозорі...

В твоїй мрійливій глибині -

Небесна синь, в приємній зморі

І дух вечірніх полинів

На неосяжному просторі.

Я радісний, я усміхаюсь...

Тендітні пальчики твої

Мене так люблять, сподіваюсь...

Вони дзвінкі, як солов ї...

Сни несподівані мої:

Що я лечу й не повертаюсь...

В. Кулик, 2001 рік

В тобі до краплі розчиняюсь,

Вловляю музику садів,

Мов до джерела нахиляюсь -

Грудей твоїх спиваю спів.

І в здогадках щемливих маюсь:

Де той, що лиш тебе хотів?

Беру твій цвіт, і не вагаюсь...

І тут уже не треба слів.

Не відаю, чи "так", чи "ні"

Промовить погляд, вранці чистий -

Ще зорі сяють в вишині -

І шлях лежить в поля імлисті,

І сяють доли променисті -

Все мариться отак мені...

Гублюсь в солодкій глибині,

Жаждиво дихаю тобою.

І безтурботному мені

Так хороше горіти грою...

Безкрая далина ланів

Стає під небом голубою...

Це наші неповторні дні,

Повязані навік судьбою.

Я двері настіж відчиняю -

Туди, де квилять журавлі...

А твої теплі рученята,

Мов неприкаяні жалі....

Ми тільки двоє на землі -

В тобі до краплі розчиняюсь...

Валерій Кулик, травень 2001 року

P.S. Цей вірш дарую А....В.. 

Той вечір...

І лице натхненне,

І рук, мов крил, граційний змах....

І над усім - етюд Шопена,

При двох запалених свічках.

Мелодія краси і цноти заповнює кімнату, дім...

А я перегортаю ноти й милуюсь профілем твоїм,

Волосся білого розмаєм....

І не вві сні, а наяву, тебе вже вкотре, - відкриваю,

Так добре знану, і - нову.

О господи, яке ж ти диво!..

І ноти випуска рука, і свічі гаснуть соромливо,

Й Шопен здивовано змовка....

Коли роки й життя буденне

Любов і нас утомлять вкрай,

Я попрошу: "Етюд Шопена при двох свічках мені заграй".

І в припорошеній замрії,

Під звуки дивні оживу

Й тебе - укотре вже! - відкрию,

Весь вік і знану, і нову;

Весь вік незбагнену й натхненну...

Ні, я нічого не скажу:

Лишь вибачусь перед Шопеном

І знов дві свічки погашу.

І. Немирович

Стану    лёгким  я    ветерком,    
Полечу    далеко.
К    той    далёкой    и    близкой    мне,      
Что    дороже    всего.
Если    вдруг    загрустит    она,    
Я    развею    тоску,
Закружу    в  лёгком    вальсе    с    ней
И    тихонько    скажу:

           Далёкая    и    близкая,  
           Тебе    признаюсь    искренне:
           Ты    жизнь    моя,    ты    песнь    моя,  
           Любимая.
           Близкая,  далёкая,    
           Подружка  ясноокая,
           В  родных  краях,  любовь  храня,  
           Ты  ждёшь  меня.

Обернусь  ясным  солнышком,  
Обогрею  собой,  
Хмурой  слякотной  осенью  
И  морозной  зимой.
На  рассвете  в  окошко  
Тихо  к  ней  постучу,
-  С    добрым    утром,  любимая,  -    
Нежно    ей    прошепчу.

Стану    ласковым    дождиком,  
Снегопадом  в  саду.
Ясным    месяцем    в    полночь    к  ней    
На  свиданье    приду.
Чтобы    помнила    обо  мне,  
Чувства  верно    храня,
Дорогая,    любимая,  
Помолюсь    за    тебя.                                                         автор: Олег  Долишний