хочу сюди!
 

Наташа

49 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 44-53 років

Замітки з міткою «громадянська лірика»

До Тараса у 2014...



 Худ. Олег Шупляк. Картини з подвійним змістом. Кобзар

9 березня 2014 року моєму Тарасові виповниться 200 літ із дня  його
 народження.  Мій дарунок геніальному Пророку - цей  скромний вірш.


Мій пророчий Тарасе, пройшло двісті літ
З того часу, як ти народився на світ...
Над землею зійшла ясна, світла зоря,
Твоя, страдний Тарасе, зоря Кобзаря.

Мріяв ти, щоб прозріли сліпії раби,
Щоб з колін піднялися, зняли ланцюги.
Збудували б  суспільство, де воля і мир,
У пошані був Бог, а не інший "кумир".

Де розвилися б ниви на місці пустель,
Полилася би пісня із бідних осель,
Де у шати зелені б  убралась земля,
Де матуся б чекала свого трударя,

Свою дружну, і вольну, щасливу сім'ю.
Соловей би прославив кохання в гаю,
Де Вітчизна б твоя мала  гідних синів,
Що любили  б Вкраїну і друзів-братів.

Де б не стерся у пам'яті прадідів код,
Шанувалися б люди, бо вони є народ!
... О, якби, мій пророче, усе так і сталось:
Щоб і сором не пік, і чужі не цурались...


Творчість і митець

Куняють сонні ліхтарі,
І місяць позіха на дроті.
Мережить майстер на зорі
Листки в старенькому блокноті.

Тоненька віршів філігрань
Поету не дає заснути.
Митець стирає зриму грань
Між тим, що є, й що може бути.

Урешті слів стрімкий виток
Зупиниться в кімнатній тиші...
Розбудить списаний листок
Ще не дописаного вірша.



Хіба ревуть воли, як ясла повні?



Після прочитання однойменного романа Панаса Мирного та Івана Білика...

Споконвіків в пошані не було безділля,
Приматів праця обернула на людей.
Вози скрипіли, предки їхали за сіллю,
Лилася пісня з дужих і міцних грудей.

[ Читати далі ]

Я щиро, Боже, Тобі вдячна

Після прочитання вірша Байка
"Без названия..."

Я щиро, Боже, Тобі вдячна
За кожний день, що прожила.
В минуле не дивилась лячно,
В майбутнє впевнено ішла.

І перед брутами земними
В дугу зігнутись Ти не дав.
Тоді не стала на коліна,
Коли продажний люд ставав.

Хвалу Тобі, Господь, складаю,
Що мову рідну піднесла.
Що й дотепер не покидаю
Свого святого ремесла.

Що в  дні тяжкіі моя опора -
Це  віра, і любов, і честь,
Що на свою життєву гору
Нестиму з гідністю свій хрест.


Молю Господа не відлучати від Слова

Слова струмочком чистим жебонять,
То струмом б'ють, гуркочуть грізно громом.
То лащаться ласкавим кошеням,
А то мечем рубають по живому.

Вони у сні тривогою кричать,
Зривають із ще теплого дивана.
А то, буває, тоскно так мовчать...
І думаєш: кінець чи це нірвана?

Я потім ті слова переберу,
Зернята відділивши від полови...
Щовечора я Господа молю
Не відлучати від живого Слова
.



Не треба до поезії - руками!



У темряві  палахкотить свіча,
Її плекаю бережно,   роками.
Уперто ви рубаєте з плеча .
Не треба до поезії - руками!

Свіча була залишена не вам,
Вона була зоставлена не вами.
Слова до краплі іншим я віддам.
Не треба до поезії - руками!

Коли ж свіча зрадливо затремтить
І захитає "доля терезами", -
Чиясь душа тихенько заболить...
Не треба до поезії - руками!


Спасибі, Господь...

Краса цих беріз не зосталася в літі,
Пливе павутинок рідкий караван,
Киває землі, ще теплом обігрітій.
Спасибі, Господь, за берези й туман.

Я вдячна за сонце в яснім надвечір'ї,
Що промені світла неквапом пряде.
За золото листу у нас на подвір'ї,
За небо у висі,  ледь-ледь голубе.

За бані церков, що полощуться в вітті,
За води Славути у ріднім краю.
Спасибі, Господь, що живу я на світі,
За те, що Вкраїну безмежно люблю!



Остання любов Шевченка


І що у тій Лукерці він шукав:
Така ж пісна була і неохайна...
Ну свіжа... Ну юрлива... Молода...
Йому б - до пари, а вона ...звичайна.

Чи він не слухав, а чи не хотів,
А говорили ж бо про неї люди...
До неї, мов на крилечках летів,
І мріяв, як удвох любитись будуть:

Зів'ють гніздечко, заведуть діток
(Це добре, коли в хаті сміх дитячий).
І все удвох. І цілий світ на двох...
От так... Любов засліплює і зрячих...

А потім - зрада... І не стало крил.
Не вмів кохати він наполовину.
Як він любив... Він так її любив...
Так і помер з думками про родину.

Його могилу в Каневі щодень
Видублюють вітри, дощі полощуть.
А що Лукерка? В чорному бреде -
Через віки - до генія на прощу.




19-річна Лукерія Полусмак, останнє кохання поета.

Украдена весна моєї подруги із Криму

Я забула про любу весну
І щасливим дивуюся людям.
Віднедавна нема в мене сну
І спокою ще довго не буде.

Рідне місто, в котрім я живу,
Не назвуть більш ніколи вкраїнським.
Потолочено свіжу траву
Грубим чоботом,  сірим,  чужинським.

І під сонцем, де предки мої
Вкарбувались в аннали  навічно,
На невільній сьогодні землі
Ходять вільно якісь "чоловічки".

Я не знаю, чи сплю, чи живу,
А думки вже затерла до дір...
Тільки знаю,  що землю й весну
Від недавніх украдено пір.




Дух живе!

Січневий сніг, холодний білий сніг
Визолює серця від мулу.
Так прагне люд звільнитись від іржі
І пробудити дух заснулий.

І вихлюпнути все, що не збулось,
І визбирати втрачені літа,
Щоб хоч в майбутніх поколінь сплелось
В вінок свободи й радості життя!

Кипить Майдан. вирує і зове,
Бо вже як йти, то значить до кінця!
Лютує ворог. але дух живе,
І б'ються в унісон палкі серця!