Розчахнуте серце моєї Вкраїни
Наповнене смутком і вічним жалем.
Та вірю, що сльози в очах  Магдалини
Проллються  на ворога судним дощем.

О, скільки Вітчизні ще витримать болю,
Щоб врешті  вдягнути свободи вінок?
Доволі вже плачу, і туги доволі!
Пошли, Боже, неньці розумних діток!

На перехрестях поглядів несхожих
Глибокі очі -  сині два озерця.
Та байдуже численним перехожим -
Турбот й турбот у кожного на серці...

[ Читати далі ]

Ох, і міцним було її коріння:
Волконські, Розумовські, Рєпніни...
Дідусь - останній гетьман України,
І батько - губернатор у княжни.

Вона жила й навчалася в Європі,
Його ж покарою був Енгельгардт.
Їй - тридцять п'ять, він тридцять мав без року,
Аристократка і в минулому кріпак.

Зустілися вони у Рєпніних.
Тарас у флігелі писав портрети.
Любові іскра спалахнула поміж них
І освітила розвиток сюжету.

Коли Варварин батечко дізнавсь,
Скандал в маєтку розразився громом.
Останні дні Шевченко пробувАвсь,
Був мовчазним й холодним, як ніколи.

Різдво не довелось зустріти вдвох...
Коли ж прийшлось Тарасу від'їжджати,
Вона йому перехрестила лоб -
 Прожогом вибіг чоловік з кімнати.

Текли роки через життєвий сплин,
У кожного своє життя, та в ньому
Відбитком залишився Яготин
І ті слова, що їй він не промовив...

Роки підйому, слави, визнання,
Роки заслання і роки гоніння...
Тоді для нього янголом була:
Заступницею, генієм, сумлінням.

А стрілися - і пролягла межа.
Дививсь на неї крізь тавро страждання:
І він старий, й вона чомусь чужа...-
Запік жорстокий біль розчарування.

І розійшовсь з Варварою Тарас,
Помер на чужині у самотині.
Та перед смертю згадував не раз
Земного янгола -  свою княгиню.

Творчим людям присвячую

Вполоненій, впокореній, невільній,

Лиш поза гратами тобі привільно.

Нічого, що тьмяніє злегка пір’я,

Зате воно освічує довкілля.

[ Читати далі ]

Питав місяць-місяченько,
Чом болить в коня серденько.

- Ой ти, коню, білий коню,
Мчиш ти, вільний, в чистім полі,

В полі чистім, в зелен-лузі,
Чом серденько в горі-тузі?

- Ще учора з вороженьком
Козак бився молоденький.

Бився довго, до півночі,
Закрив бідний  ясні очі.

Та й упав на землю грішну,
Залишився в ній навічно...

В краю дальнім, в Україні,
Стоїть хата при долині.

Прислухається з журбою,
Чи не тупнув кінь ногою.

Вийде  з хати стара мати,
Що я маю їй сказати?

Питав місяць-місяченько,
Чом болить в коня серденько...

Є генії, а є лиш так... - "таланти",
Присмокчуться до скиби і кричать:
"Це ви про кого? Гейне? Кафку? Данте?
Їх час минув! На них тепер начхать!"

"Ось я..."- гримлять займенники повсюду -
Ще й натовп придивляється, диви...
Та більшість необдуреного люду
В той бік не повертає голови.

Серед досягнень модернового прогресу
І тих, хто час впродовж віків творив,
Якщо й згадають всує про Дантеса,
То лиш тому, що Генія убив!

Скрипить сапа, мелькають вправні руки,
Бур'ян щемливим зойком тишу рве.
Було усе: любов, світанки і розлуки -
Зостались вечір, бабця й поле світове.

На сідала пістряві ряби посідали,
Коза в повітці, Мурчика -  чортма...
Поволі бабця із города почвалала,
Криничну воду п'є прямісінько з відра.

Мов вихор, котик мчить, хвоста - трубою!
Очиці мружить, треться біля ніг.
Змахнув солоний піт з чола рукою
Самотній день. Й за обрій спати ліг.

Брали участь зі своєю вихованицею у Всеукраїнському конкурсі "Ми за тверезе життя!".
 Її казка видрукована у Збірнику конкурсних творів.
А я, начитавшись віршів дітей, написала невеличкий роздум.

"Не встромляйте голки у наші маленькі серця!" (із твору )

Це вірші дітей. А думки не дитячі,
В очах цих рядочків - і розпач, і біль:
Покинув їх тато, а мама незряча,
А друг нюхав клей - і немає в живих...

Якби ж люди вміли життя цінувати,
Що Бог дарував їм на їхній же вік...
Не тільки про себе - про діток подбати:
І сиріт, й безхатьок,  маленьких  калік...

Каліки ж не діти - янголики падші -
А їхні неправедні, блудні батьки...
А може дорослим і треба, й пора вже
Почать виправляти СВОЇ помилки?

Після прочитання поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка


 Повідай, поле золотаве,
Чи  пам'ятаєш на своїм віку
Держави славу величаву,
Реалій давніх істину гірку?

[ Читати далі ]